![](https://i.lb.ua/094/53/5e52401deb6c1.jpeg)
Перше, що привертає увагу у цьому кіно, — не влучні (на жаль, лише подекуди) жарти, а непослідовність і нерівномірність сюжету. На початку картини нас надто довго знайомлять з головними героями — трьома несхожими ні за характерами, ні за видами цивільної діяльности добровольцями Літом, Гріном та Професором, які потрапляють на найменш престижну позицію. У цьому знайомстві підкупає те, що режисер і сценарист стрічки Володимир Тихий обходиться без гучних фраз про покликання захищати Батьківщину, а відверто показує особисті мотиви добровольців. Та й взагалі у персонажах читаються люди, заблукані й чесні, і які усвідомлюють, що до Героїв їм далеко.Та й чи потрібне їм це?
Згодом до цієї компанії долучаються журналістка й капелан, які, здається, змагаються між собою за найбільшу безпорадність, і командир, який сексистськи гнівається на своє мирне життя тренера жіночої футбольної команди.
І вже після затягнутої експозиції автори фільму нарешті починають нанизувати на п’ятірку героїв те, заради чого ми зібрались, — політичну складову, сатиричну й чорну до ворога й по-доброму глузливу до наших. Хоча, не сказати щоб ця складова була непередбачувана й оригінальна. В цій буфонаді, що подекуди тяжіє до примітивного гумору, помітне прагнення творців кіно вийти на широкий загал. А ще, традиційно для фільмів патріотичного спрямування, персонажі по-підлітковому поділені на добрих і злих. І не існує ніяких півтонів, тільки на самому початку про це тихо зауважить героїня Віри Климковецької, надто амбітна журналістка Оля. Однак, через це фільм і справляється зі своєю ціллю — викликає обурення на сусідських центральних телеканалах, розважає українського глядача й подекуди змушує замислитись.
![](https://i.lb.ua/060/20/5e52407ae7e49.jpeg)
Окрему увагу автори фільму приділяють журналістці. Здається, втулити ще більше жартів про наївні спроби наблизитися до стандартів ВВС неможливо. Однак, ця незграбна недавня випускниця журфаку, яка ще не визначилась ані з жанром, ані з напрямом майбутнього матеріалу, та дуже прагне першости, є надто вдалим втіленням сучасної української журналістики.
Справжньою зіркою стрічки виявився Дмитро Тубольцев. Цілком ймовірно, через те, що його «Літо» ніби списаний з життя самого актора. Сюжетна лінія цього героя чи не єдина, яка не губиться серед ідейного наповнення фільму і через це запам’ятовується найкраще й викликає співчуття. Хоча кар’єрні невдачі після повернення з війни і не мають жодного стосунку до задуму фільму. А от виконання героєм «Пливе кача» при похованні товариша і паралельному до того ворожого наступу цілить якраз і в ідею, і в глядача.
Це фільм-перебільшення. Не лише стосовно гумору, а й формату. Спочатку творче об’єднання «Вавилон’13», одним із засновників якого є режисер Володимир Тихий, планувало випустити веб-серіал «Бліндаж», який пізніше розрісся до повного метру. І шкода, що розрісся. Порційовано жарти ще могли б виглядати як вдала політична сатира, а от на великому екрані у більше як півторагодинному фільмі, вони губляться серед не завжди змістовних діалогів та сценами з Губарєвим-наркоманом.
З рештою, коти з неоновими червоними очима, що спопеляють поглядом, смерть із банальною косою, намагання влучити у ворога і словом, і кулею трансформують героїв. Перш за все, викликаючи усвідомлення свого місця. Як на війні, так і в мирному житті. А світлини та записи діалогів реальних бійців у титрах (до кінця яких, до речі, досиділи всі глядачі) підсумовують те, що це кіно — не аби створити інфопривід для російських ЗМІ, а для того — аби ще раз щиро, хай і з недолугими часом жартами, поговорити про те, що болить.