Отже, великий будинок десь у північно-східній частині США, останній фортеці пихатого американського аристократизму. Його хазяїн вже не лежить на канапі у своїй кімнаті під дахом будівлі з перерізаним горлом, тому що пройшов тиждень з його самогубства. Саме самогубства, стверджує експертиза. Поліція проводить рутинні бесіди з усіма членами родини, які зібралися тут тиждень тому, щоб відсвяткувати 85-річчя Гарлена Тромбі (Крістофер Пламмер) – видатного (та дуже багатого) автора безлічі кримінальних романів, такого собі Стівена Кінга детективного жанру. Саме його смерть тепер у центрі детектива.
Окрім поліціянтів, під час бесід у центральній кімнаті будинку є загадковий штатський. Натреноване глядацьке око майже одразу впізнає у ньому актора Деніела Крейга. Він – Бенуа Бланк, відомий приватний детектив. Хтось анонімно найняв його, щоб він запхав носа (офіційно – проконсультував поліцію) у цю справу. О так, його ніс одразу відчуває щось підозріле.
«Якщо кому й не можна довіряти в цьому житті, так це дітям мільйонерів», – каже герой Аль Пачіно у нещодавньому «Ірландці» Мартіна Скорсезе. «Ножі наголо» з перших же бесід поліції із членами родини демонструє, чому, показуючи у флешбеках, як описані ними події відбувалися насправді. Не бреше тільки свідок, який не є членом родини. Це Марта Кабрера (Ана де Армас), молода жінка, яка вже п’ять років працює у будинку медсестрою Гарлана – скоріше як добра компанія для нього, аніж життєва потреба. Марта фізично не може брехати. Вірніше, може, але її одразу після цього нудить. Буквально.
Джонсон, який у цьому проекті є одразу режисером, сценаристом та продюсером, одразу свідомо дає зрозуміти, що ми – у просторі класичного герметичного детективу з усіма його умовностями, перебільшеннями та навіть дурницями. Іронія – обов’язкова. Дивак-детектив з неординарним стилем одягу – одна штука. Посилання на класичні детективи, пасхальні яйця та відверті омажі – безліч.
Хоча одну річ Джонсон робить досить незвичною. Зазвичай все-таки кінодетектив не грає настільки відверто. Його герої брешуть чи не кажуть всієї правди, але в «Ножі наголо» флешбеки завжди кажуть правду та тільки правду, й досить рано ми вже достеменно знаємо що сталося насправді тієї ночі, коли Гарлен Томбі перерізав (чи ні) собі горло. Але навіть цьому прийому, який вочевидь не настільки простий, як здається, можна, мабуть, знайти аналоги у детективному кіно. На цьому можна було б зупинитися.
Це чудова історія, яку майстерно поставлено та розіграно з величезним задоволенням купою чудових акторок та акторів. Тут є: а) хічкоківська героїня у середовищі романів Агати Крісті; б) Деніел Крейг з чудернацьким акцентом (який ми все рівно не почуємо); в) п’ятизірковий родинний паноптикум у виконанні купи класних акторів декількох поколінь; г) сто рушниць по стінах будівлі та всі стріляють. Вірніше, ножів. Це історія про ножі. Назва не бреше.
Але чому у кінці кінців повинна страждати Агата Крісті в оточенні нафталінових кульок, якщо «Ножі наголо» – це детектив, із любов’ю розіграний за всіма класичними правилами?
Детектив, як і майже все, що ми називаємо «жанрами» у вузькому сенсі, народився у модерновому світі, світі споживання та технологій. Детектив завдячує світові останніх 200 років, мабуть, найбільше. Вже в одній з перших спроб критично осмислити детектив, Гілберт Кіт Честертон (сам, до речі, автор детективів) у 1902 році запропонував вважати його «найбільш ранньою та єдиною формою популярної літератури, яка виразила якесь почуття поезії у сучасному світі». Саме тому класичний детектив старанно оминав зв’язків із надприродним. Він повинен бути сучасним та реалістичним.
Детектив був урбаністичним та технологічним, бо саме він використовував та навіть оспівував прогрес таким, яким він здавався тоді, 100-150 років тому. Хоча та ж Агата Крісті загнала детектив у аристократичний позаміський будинок, навіть її детективна проза перенасичена рисами сучасного світу.
Але детектив пішов далі. Він перетворився на шпигунські трилери, на нуарні романи, де також урбаністичне оточення було важливим, але вже як похмуре та депресивне оточення героя, на драми у залі суду та, врешті-решт, на історії пошуків серійних вбивць. Детектив пішов за часом. Будинок, гра у вбивство, приватний детектив – все це давно застаріло, тому що взагалі ніяк не відповідає нашому часу та його проблемам.
А от «Ножі наголо», як не дивно, відповідає. Райана Джонсона можна назвати вампіром постмодернізму, чи великою дитиною покоління 80-х, яка безжурно грається спадщиною сивої давнини. Він дійсно грається. Коли герой Крейга дістає збільшуване скло та уважно дивиться на сліди бруду на килимі, то навіть повний невіглас у детективному жанрі зрозуміє, кого він у цій сцені нагадує.
Райяна Джонсона найбільш вірно було б назвати оновлювачем. Він точно не деконструктор чи винищувач. Він займається апдейтами класичних форм. «Ножі наголо» мають майже повний аналог у фільмографії цього режисера. Колись у «Цеглині» (Brick, 2005) він викорчував нуар з великого міста 20-40-х років та посадив його у сучасну школу в каліфорнійській провінції.
Тому й у «Ножі наголо» – не англійська провінція початку XX століття, а новоанглійська – початку XXI-го. Й як би вона не намагалася виглядати англійською, це американська сучасність. «Ножі наголо» вже називають то сатирою, то панорамою трампівської Америки і це дійсно неможливо не побачити, оскільки увесь сенс цієї класичної детективної історії обертається навколо мігрантського дискурсу. В його центрі та сама медсестра Марта Кабрера, яка не може збрехати, але її сюжетна лінія, хоч й основна, тут найбільш прозора та зрозуміла. Але дійсно сатирою фільм стає завдяки якраз анахронізмам та псевдо-аристократизму усього середовища фільму, тобто всьому тому, що ніби забезпечує зв’язок із класичним минулим детективу.
«Ножі наголо» має зв’язок із класикою кіно та літератури детективу не завдяки омажам та уклінам їм, а тому, що змальовує сучасний собі світ. А от його герої, родина Тромбі – це люди у фальш-середовищі, що робить їх риторику теж фальшивою, бо спирається вона на неіснуючі цінності. Якщо сказати це словами одного героя фільму, вони навіть не можуть відрізнити справжній ніж від театрального реквізиту. А саме цінності (та трохи ножі) у «Ножі наголо» і є у центрі оповіді. Саме вони дають змогу реалізуватися цьому сюжету та всім його твістам.
Джонсон не думав, як пов’язати свою історію та її підтекст – вони функціонально пов’язані та підганяють один одного. І коли навіть геометрія останнього (хоча технічно – передостаннього) кадру фільму естетично, політично та сюжетно підсумує все те, що ми бачили у фільмі, залишиться тільки сказати, що «Ножі наголо» – це що завгодно, тільки не гра у класику детективу. Це й є класика детективу, тому що Райян Джонсон точно може відрізнити реквізит від справжнього ножа та зняв дуже гострий фільм.