Ввечері 18 вересня пів Києва стояло в заторах через інцидент на мосту метро, тому і публіки в залі було значно менше, ніж могло би бути. Початок концерту затримали на 15 хвилин (якщо для інших залів це правило, то для філармонії – радше виняток, форс-мажор), але і це не дуже допомогло. Тоді на сцену винесли кошик з квітами і поміж ними – прапорцями Ізраїлю. Далі зовсім коротке і трохи сумбурне вітання зі сцени виголосив радник посольства Ізраїлю в Україні Фелікс Гурвіч (він же є директором в Україні та Молдові ізраїльського культурного центру «Натів», за підтримки якого відбувався концерт) – щось про ізраїльсько-українську дружбу (власне, з симетричним наголосом, «укрАинскую», що для фахового дипломата показово) та про те, що в залі присутні дружина композитора Іосифа Дорфмана Лілі і донька Соня.
Концерт відкривала Соната для альта і фортепіано Дмітрія Шостаковича (1906–1975) – останній твір російського класика, в якому вже дуже важко намацати реальність, а натомість є дві форми віддалення від неї: схожа на байдужість до всього атрофія, а також рятівний стьоб. Виконувати Сонату вийшли перші двоє з учасників NB Chamber Group: піаніст Роман Лопатинський, який напередодні київського виступу виборов першу премію на І Міжнародному конкурсі з виконання російської фортепіанної музики у Сан-Ремо (10–15 вересня, Італія; третю премію здобула, до речі, також українка – Світлана Андреєва) та альтист Іван Грицишин, музикант з ідеальним смаком й інтонацією, який у намаганні скласти непростий музичний пазл з уламків бетховенської «Місячної сонати» (так, Шостакович її тут подрібнює і розчиняє) набував дедалі виразнішого голосу.
«Ізраїльська» частина концерту стала його логічним продовженням. Іосиф Дорфман (1940–2006) був одним із учнів Шостаковича, а 63-річний Офер Бен-Амоц – учнем Дорфмана. Крім того, Дорфман народився і довгий час жив в Одесі, а Бен-Амоц присвятив своєму вчителю тріо «Одеса» (The Odessa Trio, 2018–2014) – воно і вся «ізраїльська» частина програми виконувалася в Україні вперше.
Тріо пам’яті Шостаковича «DSCH» (DSCH – це знаменита Шостаковичева монограма, у якій закодовано мелодичний фрагмент «ре – мі-бемоль – до – сі») Дорфман написав через два тижні після смерті класика, вже живучи в Ізраїлі. 1976 року твір було опубліковано, відзначено національною премією, а також вперше виконано. Останнє виконання за участи автора, після якого в антракті Іосиф Дорфман раптово помер, відбулося 2006 року у Лос-Анджелесі.
Сім частин тріо, крім піаніста Романа Лопатинського (він не залишав сцену ані на один твір), виконували скрипаль Андрій Павлов і віолончеліст Артем Полуденний. Їх зіграний ансамбль іноді справляв враження справжнього камерного оркестру, з щільною, насиченою обертонами фактурою, піцикатними інтерлюдіями, заплутаною мелодичною сув’яззю, зависанням на трелях і проговорювання унісонів. І нехай у цій музиці є чимало від притчі, проповідництва, багато молитовних епізодів, це лише додає їй відчуття повнокровної, багатої на різні емоції реальності.
Музика Офера Бен-Амоца, якій відійшло все друге відділення, вже вільно дихає на повні груди. Бен-Амоц, фактично, американський композитор ізраїльського походження, охоче наслідує знаменитих європейських романтиків початку ХІХ століття з їх захопленням віртуозністю, любов’ю до екзальтованих емоційних сплесків і широких жестів. Перша частина чотиричастинного тріо «Одеса» (за скрипковий пульт тут сів Максим Грінченко замість Андрія Павлова) на самому початку – це ну чистої тобі води рапсодія Ліста, якийсь цілком новий, «академічніший» різновид world music, з якої то виринаєш, то знову потопаєш.
Офер Бен-Амоц, як і обидва його попередники, також не проти погратися з цитатами, проте ця гра простіша і розрахована на розуміння значно ширшого кола случів. Він відкритіший – і «попсовіший», приблизно в тому ж сенсі, як і значно краще нам відомий і дещо старший за Бен-Амоца Мирослав Скорик, якого саме за відверте загравання з публікою, певні поверхові жести хтось дуже любить, а хтось недолюблює. В «Одесі» є повний кошик всього: ритми танго, банально-сльозливі секвенції, накладання молитви на токатні повтори, надання роялю авторського голосу (останнє – цілком логічно, бо ж всі три композитори, і Бен-Амоц не виняток, починали музичні кар’єри як піаністи, рояль для них – «друге я»). Якщо в тріо «Одеса» все це виглядає як балансування на межі смаку (але все-таки ніколи не переходить за цю межу), то «Montage Music», чотиричастинний квартет для скрипки (Андрій Павлов), віолончелі (Артем Полуденний), кларнета (Юрій Немировський) і фортепіано (Роман Лопатинський) попросту грає за іншими правилами – радше джазово-фольковими, аніж академічними, коли самою завченою майстерністю не обійдешся. Твір було написано для бостонського Montage Music Society, товариства, яке замовляє, виконує і записує «музику, яку надихає візуальне мистецтво», у випадку Бен-Амоца – картини нещодавно померлої художниці з Санта-Фе Бебе Кример (1930–2014).
Поєднувати класичне і сучасне – майже безпрограшний метод, результат якого, утім, щораз важко передбачити. Буває, що сучасне набуває хоч якогось сенсу в тіні класики, а трапляється й навпаки, коли нова складність написаного «тут і зараз» несподівано переростає на кілька голів і відправляє в нокдаун плакатну класику. У цьому ж концерті не було як такого змагання між композиторами, всі вони тут з різних категорій – саме з різних, а не кращих або гірших. Насправді ж тут вразило інше – наскільки по-чесному артисти NB Chamber Group поставилися до кожного твору, не вибудовуючи жодних ієрархій і не принижуючи одне на користь іншого. І у цьому разі справді не так і важливо, чи залишатимуться вони такими ж всеїдними і надалі, а чи оберуть якусь вужчу репертуарну нішу.
Ще складніше із ізраїльською компонентою.
Сперте на численні особисті контакти українських та ізраїльських артистів, у нас досі панує обмежене уявлення про ізраїльську музику як свого роду продовження радянської, бачення частини замість цілого.
Трикутник «Шостакович – Дорфман – Бен-Амоц» грає саме на цю концепцію: мовляв, радянська музична (композиторська) школа була найкращою і найсильнішою в світі, а учні тих, хто був її окрасою, формують обличчя сучасної ізраїльської (американської) музики. Чи так це? Лише почасти. Тріо Дорфмана мало би бути виконане в Києві наприкінці 1970-х – тоді б це було справжньою подією, але добре, що хоча б зараз. Але правильним контекстом для нього «тут і зараз» був би таки не хрестоматійний Шостакович із зовсім не обов’язковим (і не зовсім ізраїльским, строго кажучи) Бен-Амоцом, а ті композитори, які «там і тепер» творять нову ізраїльську класику і яких переважна більшість українських слухачів досі не знає ані в обличчя, ані на ім’я.