«Точки наближення» стали певним продовженням попереднього проекту CSM «Від першої особи», який, серед іншого, також досліджував травматичну історичну пам’ять. Проте у фокусі «Точок наближення» – ті травматичні спогади, пов’язані з конфліктом на сході України, які формуються просто зараз.
Живучи в країні, де війна стала звичним фоном життя, ми поступово звикаємо до неї – й відмежовуємось від неї.
Для організаторок та учасників і учасниць «Точок наближення» також було важливо поглянути на ситуацію з позиції близьких до війни міст. Тих, які вимушені брати на себе подекуди більше навантаження в роботі з переселенцями та ветеранами, ніж Київ, проте тих, про які досі говорять із деяким скепсисом як про «недостатньо патріотичні» (тим часом у «сепаратистському Харкові», наприклад, за останні роки з’явився свій осередок скаутської організації «Пласт»). Учасники резиденції «Точки наближення» зустрічалися з ветеранами, волонтерами, які допомагають військовим і працюють із переселенцями, журналістами та художниками з Харкова та Дніпра, й спробували вловити, як змінилося життя цих міст, коли біля них опинився фронт. Я була координаторкою харківської частини проекту, й для мене це був виснажливий, але дуже цінний час.
«Точки наближення» спробували відкрити й показати різноманітність досвідів, пов’язаних із війною – досвідів поміж подієвими екстремумами, які потрапляють у медіа або найчастіше стають основою для художньої рефлексії. Організаторкам йшлося, насамперед, про те, як війна стала частиною наших щоденних практик – навіть тих із нас, хто не пов’язує себе з нею напряму, – і що взагалі відбулося з нами після того, як ми усвідомили, що війна – це надовго. Перед учасниками не ставили конкретного завдання, а радше запрошували подумати про те, що найбільше бентежило їх самих.
Так, значна частина виставки присвячена проблемі сприйняття травматичної історії. «Що таке кліше? Як переживання стають продуктом?» – на ці питання шукає відповідь Юлія Костерєва в роботі «Відчужена історія». В її основу лягла розповідь Володимира Плясунова – переселенця з Первомайська, який разом із дружиною провів літо 2014-го у підвалі свого будинку, ховаючись від обстрілів. Художниця прослідковує, як змінюється історія залежно від мовця. Що буде, якщо розшифрований текст начитає актор? Як би цю історію написав журналіст і як такий матеріал проілюстрував би художник? А що, як взяти основні образи оригінального тексту й зробити їх частиною оповідання? В експозиції представлено всі етапи цих перетворень, а також – окреме відеоінтерв’ю з дружиною героя Валентиною. Проект Костерєвої складний за структурою, проте розібравшись у ньому, можна вловити, як найменші відмінності в тоні письма чи голосу, зрештою, перетворюють наратив у знеособлену «історію переселенців», за якою вже немає реальних людей.Тема втрати доступу до реальності продовжується в інсталяції «Плут|н̕я». Сергія Попова. Він завісив вікно галереї прапорами різних країн, які конфліктують між собою, – сягаючи підлоги вони заплутуються унизу. Така «завіса, що не надається до прочитання» – це те, що ховає від нас горизонт подій у сучасному світі.
Про баланс між власним переживанням подій у країні і «прийнятними» реакціями на них говорять radio surrealism та Галина Танай у роботі «Не / беспокоит». Це чи не найсуперечливіша робота «Точок наближення». Буквальна «сіра зона» на підлозі є символічним місцем сумнівів, страху й байдужості, а гойдалка на ній – уособленням безуспішних спроб врівноважити власні почуття й громадську відповідальність та вимоги суспільства. Інсталяція відкрита для взаємодії – глядачі могли написати про свої переживання тут-таки на підлозі: «Главное правило зоны «Не / беспокоит» – не бояться признаться самому/самой себе, что ты в ней». Тему ескапізму в ситуації тривалої кризи легко сприйняти агресивно, а позицію «не турбує» – потрактувати як інфантильну. Проте ця робота – своєрідне декларування права на трохи приватного без політичного, хоч і виголошене в дещо максималістському тоні. А також і нагадування про те, що міра відповідальності, яку кожен із нас здатен взяти на себе – дуже обмежена.
Тема втрати й реабілітації поєднує дві роботи, представлені на виставці «Точки наближення». Це відео «Абхазія – мій біль» грузинського мистецького дуету Маріам Натрошвілі та Дету Джинчарадзе, яке зображає будинки, де з 90-х років живуть переселенці, й викликає бентежне відчуття впізнавання. Та робота «Не просто гра» Оксани Чепелик, героями якої стали учасники дніпровської команди з волейболу сидячи, серед яких є і ветерани. Ця експозиція складається з трьох частин. Згори – сповільнений відеозапис тренування спортсменів, де удари м’ячів звучать, як вибухи. Поряд – їхні фотографії з протезами. А просто на підлозі стоїть десяток телевізорів, де транслюють інтерв’ю з гравцями. Щоб нормально бачити їхні обличчя, глядачам доводиться опуститися на один рівень із ними. Проект Чепелик не позбавлений драматичності, проте вона розвіюється, коли починаєш слухати інтерв’ю – пряма мова дає зрозуміти, що ці досвіди не уніфікуються так легко, як нам би хотілося. І, власне, взаємодія глядачів із цією роботою залежить від того, на що вони налаштовані: побачити збірний образ людей без кінцівок, який найперше впадає в око, – чи піти далі й дізнатись про них щось, окрім факту їхньої інвалідності.
У рамках паралельної програми в Дніпрі також показали документальну виставу «Розарій» Пьотра Армяновського та Дмитра Левицького. Вона складається з історій чотирьох людей, які переїхали з Донецької області – і тепер опинилися в узагальненій категорії переселенців. «Розарій» демонструє, як досвід вимушеного переїду, який подається як апріорі травматичний, може таким і не бути, та як стигма поширюється навіть на тих, хто переїхав зі Сходу задовго до початку війни.
У харківській частині «Точок наближення», окрім виставки, відбувся також перформанс Лючії Макарі, молдавської художниці, яка нині мешкає в Нідерландах. Відвідувачі могли зробити «колажі» з платівок із обробленими військовими та революційними піснями й відтворити їх на програвачі. Ця метафора багатоголосся, яке породжує геть нові культурні феномени, стала основною в проекті «Точки наближення». Уникнути стереотипів та узагальнень практично неможливо, бо вони є частиною механізму сприйняття. Як і охопити все різноманіття досвідів – бо це означало б повну дезорієнтацію. І тому найбільше, що культура здатна зробити в такій ситуації – це постійно наголошувати на численності варіантів сприйняття травматичних подій. Тому що лише так можна зберегти емпатію – і, зрештою, перетворити болісний досвід на енергію для суспільних змін.