У Влади вже декілька серйозних робіт на сценах муніципальних та академічних театрів Києва. А її вистава «1984» за Орвелом, реалізована з колективом театральної студії «SPLASH», стала однією з найбільш цікавих подій у незалежному театрі за минулий рік.
Нова робота режисерки, — постановка ранньої п'єси Павла Ар'є «Кольори» на сцені муніципального театру «Золоті ворота» є головною репертуарною подією колективу цієї зими (квитки на виставу неможливо придбати на місяць уперед).
Основою режисерського методу Влади є пластичний театр, де у слів більшу частину змістовних акцентів забирає пластика людського тіла. Втім, робота режисерки з тілом далека від абстрактних метафор contemporary, не має у собі декоративного навантаження, не виступає у якості контрапункту до основної оповіді. Тут пластика є мовою, що нею говорить драма. Стиль, у якому Влада працює з пластикою, можна охарактеризувати як поетичну буфонаду у поєднані з драматичним мистецтвом. Обидві форми, перехоплюючи одна в одної право сценічної оповіді, присутні на паритетних засадах.
«Кольори» – це історія про жіночність, її тяглість і трансформацію у часі. Героїні п'єси — п'ять жінок різного віку, що зібралися на день народження до старої бабусі. Кожна у своєму амплуа, зі своїми претензіями до світу і розумінням себе у ньому. Текст п'єси поєднує у собі метафоричність — замість імен, відповідно до віку, жінок названо кольорами (Рожева, Помаранчева, Червона, Фіолетова, Чорна) – і психологізм (аж до фізіологізму побутових подробиць). Зрештою, ідея тексту така, що всі жінки є частиною однієї особистості у різних вікових проміжках. В той же час, ці жінки — родина, зі своїми звичками, проблемами, взаємним прийняттям чи неприйняттям одна одної, ніжністю та побутовою жорстокістю.
Найстарша — Чорна (Інна Скорина-Калаба) – з одногу боку сильний матримоніальній образ, пра-пра матір, напівбожество. З іншого — нестерпна стара, що допікає усім повчаннями і скаргами, мочиться під себе і "п'є кров” своїх близьких. Усі їй винні своїм життям, і вона вимагає дарів на вівтар своєї слави, зацементованої нескінченими повторами розповіді про молодість і дитинство.
Втім, головний дар, якого вона прагне — увага. Розповідь про дитинство вже перетворилася у ритуал. Хтось із жінок сприймає участь у ньому як акт упослідження сакральної мудрості, а хтось — як надокучливу формальність. Немов на троні сидить стара у чорному кріслі (центральний елемент сценічної композиції), яке рухається коротким відтинком залізничної колії від авансцени в глибину сценічного простору — її шлях вже добіг кінця, а життя зациклене на уривках пам’яті, за межі яких вона вже вийти не зможе. У минулому стара була модельєром і швачкою, мала своє ательє у Білій Церкві. Вправність у пошитті одягу для неї є головною ознакою особистісної цінності, — замолоду вона шила набагато краще за своїх онук, на чому весь час акцентує. Кожна жінка у родині має свою власну, портативну машинку-валізу, яку можна взяти з собою, куди б ти не йшов. Час від часу жінки вишиковуються з машинками-валізами (тут алюзія на вагони потягу) поперек колії, — так увиразнюється примарність можливості руху за межі родинної історії.
Попри те, що вистава йде без антракту, умовно дію поділено на дві частини. Перша — збір гостей на ювілей, де кожна жінка постає в буфонадному образі: жартівлива та сповнена пієтету до віку грайлива та юна Рожева (Лілія Цвелікова) — повітряні кульки, червоний ніс блазня, легкість та відчуття свята; запопадлива у своєму бажанні догодити Помаранчева (Анастасія Салата), яка читає неоковирні та комічні віршовані привітання до ювілею; роздратована та втомлена Червона (Катерина Вишнева), для якої все це дійство є марнуванням часу; самовдоволена статечна Фіолетова (Віталіна Біблів), яка постає у травестійному образі хатнього генерала з вусами та букетом квітів на лацкані військового френчу. Кожна з жінок є по-своєму нестерпною і по-своєму чарівною.
Друга частина — без масок. Після суворого нападу, Чорна впадає у дитинство. У свідомості жінки починається зворотній відлік життєвого часу. За сюжетом тут відбувається вихід за межі побутових дріб'язок та сварок, образ нестерпної комічної старої переживає трансформацію, збагачується об'ємом, стара починає викликати співчуття та симпатію. В історичній перспективі постає довге життя: щасливе дитинство, голод, війна, смерть мами, зрада і любов. Довгий монолог Чорної розділено між жінками, які почергово проживають у розповіді її життя.
Незримою тінню у житті родини присутня війна, що час від часу проривається тривожним звуком сирени у буденність. Війна порізала життя Чорної, і тінь її стоїть за спиною усіх її дітей і внучок.
У другій частині панує втома. Героїні знімають маски, високі підбори, клоунські носи і генеральські френчі. Всі вони стають частинами однієї життєвої драми. Між ними вже немає конфлікту на жодному рівні. Втім, втома тут присутня не лише у відповідності до концепції, але і у режисерському методі. На противагу першій частині, де філігранно вибудовані взаємини та мізансцени, у другій частині дія йде за інерцією мелодраматичного пафосу, що є вірним та найкоротшим шляхом до сердець глядачів.
З огляду на планку опрацьованості тексту, задану режисеркою на початку вистави, фінал виглядає занадто передбачуваним. Власне, до такої рівності спонукає текст п'єси, де друга частина завершується довгим монологом, сповіддю життя на порозі переходу в інший світ. Втім, на сьогодні, здається, вже давно зняті питання про право режисера на свою редакцію драматургічних першоджерел. І, власне, не користатися цим правом означає обмежувати свій режисерський інструментарій.
Але цей факт аж ніяк не заважає (більше того, допомагає) «Кольорам» стати фаворитами сезону. Але для того, щоб робити крок у невідоме, туди, де виникає справжній мистецький вислів і авторська позиція, інколи варто пожертвувати очікуваннями глядачів.