1
Дід Валя помер у своєму фірмовому стилі: присів звести дух у затінку теплої червневої днини і вже ніколи не полишав відтоді приємного спочинку. Його найближча сусідка повідомила мого батька, і той миттю зірвався до села, де самотужки організував усе належне, пом'янув покійного разом із кількома десятками мешканців Солодушки й повернувся до Києва. Все сталося просто, буденно – так, як сподобалось би, мабуть, самому дідові.
Пізніше я зіставила, що була на педикюрі саме тоді, к о л и. Мені фарбували нігті лаком, а дід сидів у траві й пахкав своєю фінальною самокруткою…
Із багатьох об'єктивних причин я не була в селі п'ять років і востаннє бачила діда минулої зими, коли батько спробував перевезти його до міста принаймні на холодні місяці. Дід тоді два тижні нудьгував, похмуро тиняючись кімнатою і дириґуючи пультом від телевізора, поки одного дня не став у позу. «Нагулявся, – категорично заявив він. – У мене там дім холоне… синичкам нема кому їсти дати». І як не силувався батько повернути його до колії раціональності, натрапила коса на камінь, що подеколи все-таки бувало з найдобрішим дідом Валею. З тих пір я його більше не бачила. Хіба телефонувала на Великдень; дід задоволено сміявся тоді й цокав крашанкою у слухавку. Так вийшло, що мене не було на похороні, і ось тепер я їду до Солодушки, де є порожній дім, а діда нема.
Несподівано відчайдушний грудневий дощ безперервно ллє вже кілька годин, зрідка завмираючи і знову схлипуючи істеричним стуканням у лобове скло. Ми рано піднялися, вихлебтали відро кави, проїхали майже наосліп сто вісімдесят кілометрів до дідового райцентру, витратили кілька годин на різні бюрократичні нюанси, і тому все це менше й менше скидається на приємну поїздку. На щастя, Макс мовчить, зосереджено хрумаючи льодяниками, а я маю достатньо можливостей, щоб знову покрутити в голові свою недодуману думку дня, а чи, радше, думку тижня. Але дощ тік-такає, швидкі патьоки розмивають різкість зображення, я збиваюся зі своєї думки, вихоплюю самий лише її голий зміст, геть позбавлений будь-якого м'ясця проміжних метафор, і від цього хочу курити, нестерпно хочу курити. За вікном миготять голі чужі городи з бурими рештками кукурудзяного бадилля. Я не витримую і намацую сигаретну пачку – вона виявляється порожньою. Макс зосереджено набирає повідомлення, але все-таки вловлює свою неочевидну провину й, не відводячи очей від смартфону, потискає моє коліно.
– Психуєш? – питає він.
– Ні. Просто думаю.
– Про що? – на диво допитливим виявляється цього ранку Макс.
– Про вінегрет, – невигадливо зізнаюся, нарешті згадавши одну з метафор.
– Я думав, ми вже поговорили. Жека, це лише питання маленького компромісу і…
– Купи сигарет, – перериваю його та гальмую біля заправки на трасі.
– Але тоді на тебе лягає місія з просушки моїх шкарпеток! – зі значенням каже Макс і вилазить з машини. На його світлій куртці одразу з’являються сіруваті бризки, але Макс іде до крамнички у своїй звичній неквапній манері, й не думаючи хоч трохи пришвидшитися. Він знає, що я на нього дивлюся. А я таки дивлюся. В його коротко, але майстерно стриженій потилиці, низько посаджених мішкуватих джинсах, недбалих і дуже дорогих при близькому розгляді кросівках та інших дрібних деталях відчитується образ вічного хлопчика; на перший погляд Максові можна дати не більше двадцяти п'яти років, і лише тоненьке, ледь помітне мереживце зморшок біля його очей видає в ньому людину не тільки з минулим, а й позаминулим життям. За останні дванадцять років Макс пройшов усі кар’єрні щаблі в одній із київських продакшн-компаній – від асистента до генерального продюсера, через що, звісно, чудово знається на компромісах.
Знайшовши термос у сумці, наливаю собі в металевий ковпачок кави зі стійким присмаком грубої ґуми. Все-таки погода нестерпно тисне і неделікатно нагадує про бездарно розтрачені можливості літа й осені. Дивно усвідомлювати, що лише два тижні тому мої кількамісячні болісно-тягучі перейми нарешті завершилися: читаний-перечитаний, рідний у кожному пробілі сценарій за одну лише мить безтурботно пірнув до папки «Відправлені» й одразу відірвався від мене, зажив самостійним, паралельним життям. Але цього разу післяпологова депресія минала особливо тяжко: сил вистачало лише на трикутник власної квартири, між аскетичними вершинами – кухня-туалет-диван – якого я повзала, з силою рухаючи своє порожнє, але й чавунне водночас тіло. Приходив Макс, приносив ліки у вигляді нових фільмів, подарунків, вина. А потім мені нарешті зателефонували. «В целом, да, – сухо сказала слухавка. – Но вас заносит. Пишите Герману до востребования, если не понимаете, что у нас другое кино. Наша аудитория – женщины "сорок пять плюс", которые не хотят думать после работы, а хотят резать винегрет и вытирать слезы рукавом халатика». «А вы не учитываете, что ваша целевая все-таки выросла на… скажем, "Семнадцати мгновениях весны"?» – непереконливо спробувала я захистити своє дитя. «А вы не учитываете, что остроумных сценаристов, в общем, достаточно на широтах нашей большой бывшей родины?» – поцікавилася слухавка.
Я враховую це.
Повертається Макс, і ми знову мчимо вперед, тільки я при цьому курю, й від цього мчати значно приємніше. Мокрі сосни обабіч шосе перекочуються темно-сизими хвилями, й трохи дивно, що кілька днів тому був справжній мінус з іскристим хрустким снігом і скляними дорогами. Мжичка дряпає мені ліву щоку, залишаючи на ній дрібні вологі позначки; добрий дух дощу поступово заповнює салон машини.
Нарешті ми з'їжджаємо з траси, і ґрунт невпевнено чмакає розковезяними берегами під колесами машини. Здається неможливим у сучасному світі, що ненадійна піщана дорога посеред поля виявляється єдиною, яка веде до населеного пункту. Утім, населяти цей пункт з його недоречно грайливою назвою вже практично немає кому: маленьке село, природно перетворившись за останні десятки років на хутірець, тепер умирає.
Клишоного перевалюючись і черкаючи вологу землю днищем, ми наближаємося до маленького гайку, за яким уже палицею докинути до дідового будинку. Я впізнаю стару високу березу, що височіє поміж сухого чагарнику при в'їзді, і щось тихо стискається в моєму животі. Утім, Максів репчик, який бездушно валить із магнітоли вже другу годину поспіль, перебиває цей м’який імпульс, і я прямую до лісу хіба що із туманним відчуттям явного дисонансу. Дуже близько, лише за тонким бар'єром металевого панциру моєї машини, мабуть, гостро пахне водою, цвіллю, прілою травою, там шумують розтривоженим шепотом верхівки дерев, але я не наважуюся відкрити вікно і змішати все це з моїм іще дуже міським настроєм; навіть цей надривний речитатив наразі значно реальніший, справжніший, моїший, і я кілька хвилин не стишую музику, зупинившись нарешті біля хвіртки.
– Жека, ау? – не витримує Макс. На дорозі перевальцем шкутильгає в нашому напрямку дідова сусідка тьотя Рая, і я мушу поводити себе адекватно.
– Здрасьтє, – вилажу з машини.
Наближуючись, вона підсліпувато мружить очі й раптом радісно округляє рота:
– Ой!
Я усміхаюся їй так щиро, що мені болять із незвички щоки, й одночасно думаю, що тьотя Рая лише років на сім-вісім старша від моєї вічно молодої, чи, точніше, добре тюнінґованої мами. Ця різниця здається неможливою: бачу перед собою стару без перебільшення жінку зі зморшкуватим обличчям, репаними долонями, зігнутою невідомим болем спиною; втім, усмішка в неї знайома.
– Скільки ж ти тут не була? П’ять год, не менше… – закусює вона раптом губу і стрімко, не даючи можливості відреагувати, переводить погляд на Макса. – Женіх? – запитує тьотя Рая підозріло, скоріше, в нього, ніж у мене.
– А то, – сміється Макс, ретельно обтираючи кросівки від рідкого багна.
– Мугу, – ставлю я не надто жирну крапку і прямую до хвіртки, змінюючи тему.
Тьотя Рая дивиться здивовано, не розуміючи до кінця мого наміру, і питає обережно:
– Глянути хочеш? Так… а нашо? Давайте спершу до мене. І поїсти з дороги, і переговорити. Я ж так розумію… ти вмєсто Льоні приїхала?
Озираюся на Макса: він уже знову розмовляє по телефону, вирішуючи чергові глобальні питання. «Постпродакшн? Я думаю, в Мілані… Ну, що ви, звісно, я дбаю про ваші фігури. Паста – це ж ліки, а не їжа», – сміється він одним із голосів свого довколаклієнтського образу. Я не знаю, що робити далі. Ми, власне, приїхали сюди якраз «переговорити» з тьотею Раєю, але…
– Добре. Ходімте до вас. Спочатку сімейні справи.
– Ну, ні-і-і! Спочатку буде квасолянка, а тоді вже сімейні справи, – світліє тьотя Рая і широким жестом запрошує нас до себе.
Дідові вікна дивляться на мене зі спокійним розумінням; голі віти бузку тихо погойдуються відображеннями в їхніх забитих нашвидкуруч дошками шибках, і на якусь мить мені здається, що кущі проросли всередину самого будинку.
2
Наша сімейна справа, загалом, банальна. Ще на поминках тьотя Рая не забула поцікавитися батьковими намірами стосовно осиротілої після смерті діда спадщини. Тоді цей закид повис у повітрі в силу своєї очевидної другорядності, але трохи згодом батько згадав про нього, замислився. Здоровий глузд підказував, що він навряд чи потягне догляд за хирлявим будиночком із гектаром землі за двісті кілометрів від Києва; але й лишити його на втіху всім вітрам – догнивати, розсипатися на самоті в очікуванні власного кінця – було б недобре. За тиждень виснажливого самоїдства він зважився зателефонувати тьоті Раї. Та щебетала деякий час про все на світі, поки нарешті не усвідомила, чого від неї хочуть. «Так, Льоню, – різко змінила вона хід бесіди, – оформляй документи, бо інших варіантів нема, це ясно. Ти городський, а сільська хата просить хазяїна з руками. Якщо маєш Бога у своєму серці, то він тобі все скаже, як є. Я дам тисячу гривень. Але ти не думай, тут ніхто не заплатить більше. Сам бачив, три з половиною каліки в селі лишилося, ото й по всьому…» «Маю… маю в серці», – з готовністю вхопився за підказку батько й повеселішав. Звідтоді минуло півроку, і вийшло так, що на мене лягла остаточна місія забрати документи й відвезти їх новій власниці дідового будинку. Ото й по всьому.
У хаті тьоті Раї багато Бога, це точно. З усіх кутів на мене дивляться ікони в позолочених окладах, укутані рясними від вишивки рушниками. Тьотя Рая, розчервоніла, збуджена, годує нас обіцяним супом і вже з півгодини натхненно розповідає про свої стосунки з релігією. Два роки тому їй відкрилися очі: вона побачила істину, завдяки цілительці з довгим красивим іменем і широким спектром учень. Одного знакового дня тьотя Рая потрапила на лекцію, яку цілителька читала в райцентрі, і вже з тих пір для неї почалося нове життя. День тепер проходить непомітно, в молитвах, без усякої непотрібної мішури, – ділиться вона і любовно погладжує стосик брошурок авторства своєї духовної вчительки. «Кстаті, Женічка, – як завжди несподівано змінює акцент тьотя Рая, косячи оком на Макса і стишуючи голос, – щоб ти знала, всі ті ваші ліфчики – єресь. Цицьки мають лежати вільно на пузі», – додає вона поважно, і я зіщулююся своїм мінус першим розміром під кенгурушкою. «Тьотя Рая, – у свою чергу, намагаюся змодерувати тему, – а пригостіть мене помазанкою, будь ласка!» Помазанка, яка є нічим іншим як куснем житнього хліба, политого олією і здобреного сількою, колись, у набіганому полями й лісами дитинстві, здавалася мені найкращою з усіх можливих у світі смакот. Тьотя Рая жваво підхоплюється за хлібиною. «Аякже! Їж, їж на здоров'я, нам хліба не жалко, – бадьоро шурує вона ножем. – Нам Бог дав на хлібчик... Це ж тобі не копчена риба», – раптом темніє очима хазяйка, наче згадавши про щось неприємне. «Бачила позавчора Оксанку Гакаленкову в центрі… рибу копчену вибирала… перенюхувала. Як же так, от ти скажи? У, сука! Як же так? Я все життя вчителькою чесно працювала, але копчену рибу собі не позволяю!» Тьотя Рая змахує рукою в якомусь болісному пориві, не знаходить слів і гупає переді мною блюдцем із помазанкою.
– Ми документи привезли, – втручається Макс, явно нудьгуючи й ковзаючи поглядом по серванту із золотими чашками, круглоротими керамічними рибками та низкою запилюжених дезодорантів.
– Ну, то й чудово, – моментально переключається хазяйка і діловито відставляє полумиски вбік. – І правильно зробили! Дід її, – киває вона в мій бік, – хоть і чамренний був, прости на слові, але хату свою любив, це понятно. Тільки ж ви городські… А то Ніколай переїде. І мені легше на старість його мати під боком, і пчьолам краще. Луг у твого діда ісключітєльний, що не кажи.
Єдиний син тьоті Раї, мовчазний, кривуватий на одне око Микола, живучи в сусідньому селі, власне, й так завжди користувався щедротами дідового лугу. Він перевозив туди свої вулики у травні, й дід Валя із задоволенням возюкався разом з ним у його господарстві все літо до тих пір, поки не наставав час востаннє збирати золоті тягучі дари Миколиних бджіл. Думаю, якби батько не наважився продати дідову вотчину, геть нічого в цій відпрацьованій схемі не змінилося би й далі. Але тьотя Рая має інший погляд на це питання. Підточивши «лежачі камені» – себто мого батька і власного – сина живою водою безкінечних слів, вона врешті прийняла за всіх нас єдино правильне рішення і явно тішиться з цього приводу.
Ретельно вичитавши документи, тьотя Рая нарешті підіймається і після нетривкої паузи виносить зі спальні кілька купюр.
– Та ну, – відмахуюся я. – Та не треба.
– Це тобі не треба, – невпевнено каже тьотя Рая, – а Льоня…
– І батькові не треба. Правда-правда, я вам точно кажу. Це лише умовність.
Тьотя Рая швидко перетравлює несподіваний хід подій і мружиться від задоволення.
– Ну, тоді… по п'ятдесят грам? – лукаво підморгує вона. – Максім, треба ж обмити!
– Ой, це вже ні, дякую, – відповідаю за нас обох. – Краще дайте, будь ласка, ключа від хати. Я б хотіла там сьогодні переночувати.
Макс повертається до мене з очевидно великим знаком питання в погляді – ми не обговорювали такої ідеї. Тьотя Рая також не чекала цього, але тисяча гривень, що лежить на столі близесенько до її руки, приємно зігріває атмосферу і не передбачає зайвих питань.
– Тоді я вам дам чисте бельйо, – тьотя Рая розпрямляє плечі від усвідомлення власної широти душі. – А то в діда, мабуть, усе миші пересрали.
Ми виходимо надвір. Там і досі дощить. Чахлі трупики квіток розбухли від вологи й легенько тикаються мені у джинси, коли я проходжу повз клумбу. Тьотя Рая робить разом з нами кілька кроків уперед, але зупиняється.
– Оно бачиш! – хапає Макса за рукав і вказує на колодязь біля своєї клуні, – то її дід ставив.
Після цього вона швиденько повертається на ґанок, кутається у свою хустку й дивиться нам у спини – я це знаю напевно, – поки ми не зникаємо з поля її зору.
3
Коли дідові виповнилося сорок п'ять, хід його життя зазнав незворотних змін: одного дня дід Валя різко покинув роботу редактора в літературному часописі, зібрав мінімум речей зі своєї столичної квартири і переїхав до сільської хати далекого родича, який за рік до того помер у ній на самоті. Хата виявилася поганенькою (відтак і не становила ніякого інтересу для колгоспу), але дід підлатав її і полюбив як рідну. З тих пір він бував у Києві лише кілька разів, та й у ті нечасті приїзди миттю втомлювався від міського галасу і знаходив будь-який привід, щоб якомога швидше повернутися додому.
Батько досі пов'язує цю його соціопатію винятково зі смертю бабусі, але в діда, наскільки я пам'ятаю, була й інша версія. «Знаєш, Женюшка, – сказав він мені якось, – коли я першої тутешньої зими пішов одного ранку по хліб до центру навпростець через забілений луг, а, повертаючись, побачив на снігу тільки власні – і більше нічиї – сліди, то теліпав додомцю, обережненько ступаючи в них, і мені здалося, що я нарешті йду вперед, але до самого себе».
Так дід і йшов до самого себе всі ці тридцять із гаком років, доходячи часом до зовсім несподіваних проявів власної особистості. Приміром, після переїзду він більше ніколи й нічого не писав, із деяким роздратуванням відмахуючись навіть від найменш побутових форм писання, як-то заповнення платіжок на електрику абощо. Хтось із сусідів, на щастя, завжди погоджувався підмінити своїм непевним куролапим почерком руку мого більш ніж високоосвіченого діда.
Натомість, його руки згодилися Солодушці в іншій, доволі рідкісній справі. Якось в одних із нових його сусідів сталася неприємність – лише нещодавно викопана криниця обміліла дощенту. Постраждалі довго сипали і злим, і нетихим словом на адресу невдачливого копача, шкодували за тим, що, проґавивши осінь і зиму, викопали те нещастя у квітні, й, зібравшись із духом, намірилися повторити операцію. Тут і вигулькнув мій дід Валя зі своїми патичками. На очах збентежених сусідів він походив їхнім городом, тримаючи поперед себе дві гілки сухої лози, і нарешті зупинився. «Тут вода», – спокійно сказав дід, вказуючи на нічим не примітний клапоть землі. «Там у мене зємляніка посаджена!» – сплеснула руками сусідка. Дід знизав плечима і повернув було до хвіртки. «А там, там тоді що?!» – вигукнула хазяйка, вказуючи на недієздатну криницю. «А там, – обернувшись, сказав дід, – мертва вода. Вам іще пощастило, що вона всохла. У давнину на таких місцях церкви ставили. А криниці… криниці ніяк не можна». Серед очевидців такого вироку була присутньою молода ще тьотя Рая, зі слів якої я й дізналася згодом про цей день його тріумфу. А річ була проста: допомагаючи в юності дідові, тобто моєму прапрадідові, який був знаним лозоходцем у своєму селі, дід Валя проніс такі специфічні навики крізь усе життя і повернувся до них, коли сталася нагода підсобити новим односельцям. Ті сусіди, зрештою, довірилися пораді, викопавши криницю на своїй суничній галявині, і з тих пір не було в Солодушці більшого авторитета з цих питань, аніж мій дід.
Мабуть, саме завдяки цьому таланту до всіх інших його дивацтв місцеві ставилися переважно з ніжністю.
Дивацтва ці були безневинними. Замість писання, дід, наприклад, заговорив раптом з усіма деревами й дрібними рослинами. Зрештою, більшість людей подеколи знаходить собі несподіваних співбесідників: ми розмовляємо з побутовими предметами, автомашинами, телевізорами, частинами власних і чужих тіл... А дід Валя, підрізаючи гілля якоїсь яблуньки, незмінно бурмотів щось на кшталт: «Дурко, потерпи. Я ж полегшую тобі життя». І вона терпіла, в цьому навіть немає сумнівів.
Значно важче селянам було прийняти інші його дурощі. У перші роки життя в селі дід обзавівся коровою. То була молочна ласкава особа, поки одного разу з нею не сталось лиха: відбившись від стада на вигоні, бідося втрапила до глибочезного рівчака й переламала собі всі ноги; мало того – сильний стрес зовсім відібрав їй можливість давати молоко, що для рогатої годувальниці означає смертний вирок. Але дід Валя не зміг його підписати своїй бойовій подрузі: він утримував каліку в клуні й годував задурно кілька років, поки природна смерть не забрала її до якогось із раїв. Само собою, на думку односельців, усе це було нераціонально, навіть по-дурному.
Дивувало й дратувало також інше: на відкритих галявинах і в найвіддаленіших лісових хащах, на траві й багатошаровому снігу люди почали знаходити викладене шишками, гіллям та іншими підручними засобами слово «Валентин». Поступово з'ясувалося, що мій дід, ходячи майже щодня до лісу, залишав такі незбагненні автографи в тих місцях, де ступала його нога. Ми ніколи не говорили з ним про це, хоча я не раз чула, як сусіди підсміювалися з дивного дідового еґоцентризму. Окрім цього, глузували ще (правда, здебільшого добродушно) із його прихильності до кулінарії, вишивання та американської літератури. Журнали з візерунками, нитки муліне й книги дідові постачав батько; іноді ж бонусом до цих передач була також і я.
Мої дитячі заслання до Солодушки, мабуть, тішили діда. Ми з ним легко знаходили спільну мову й ніколи не конфліктували: на відміну від батьків, дід умів згладжувати всі гострі кути непомітно для мого самолюбства. Втім, робота над загартовуванням сталі все-таки велася. Обливання, гімнастика й незмінне «правило відра» (протягом літа я обов’язково мала з'їсти по відру кожного виду ягід) складали основу мого фізичного виховання. Коли ж погода псувалася і вірний друг «Аїст» нудьгував під дашком повітки, розраджували наші з дідом безкінечні бесіди і спільні читання Гемінґвея (якого я ненавиділа) та Воннеґута (якого обожнювала). Дід розпалював піч, варив какао, одягав окуляри й читав уголос; рідше – розповідав щось сам. У тих оповідках ніколи не йшлося про знайомих людей; навпаки – надзвичайні незнайомці глибоко вражали мою уяву своїми сильними характерами, екзотичними пригодами й неординарними біографіями, аж поки у старших класах я не почала нарешті зустрічати героїв дідових історій на сторінках заданої у школі класики.
Були в нас також інші потаємні пристрасті. Приміром, уже з семи років я знала, як завести собі будильник на п'яту ранку, зібрати нехитре екіпірування, дійти до річечки, розмотати неквапом жилку на бамбуковій вудці й зварґанити наживку, зі смаком чвиркнувши на хлібний м'якуш і старанно виліпивши з нього малесеньку в'язку́ пірамідку. «Плюсссск» – приманка тихо пірнала до каламутнуватої блакитняви і йшла на дно, заворожуючи своїм неспішним занурюванням чиїсь не видимі мені очі. Перші внутрішні бар'єри були подолані тієї миті, коли щойно згадані очі в комплекті зі слизьким живим калатальцем зловленої рибки опинялися в моїй так само тремтячій від збудження долоні. Нещасливий карасик, чи то піщурик, не змігши, певно, усвідомити своїм риб'ячим мозочком тієї лукавої сили, яка з блискавичною швидкістю раптом вирвала його з рідної замуленої домівки і шваркнула в теплу нірку моєї руки, бився і непрожованим криком вимагав рішучих дій. Тут належало, звісно, безапеляційно стиснути пальці, знерухомивши здобич, і з самовладанням досвідченого лікаря одним махом позбавити рибку тортур. Утім, махів було явно більше (пам’ятаю, точно так само, як я тоді вивільняла гачок, невміло шматуючи риб'ячі губи й щоки, кілька років тому зовсім юна медсестра намагалася поставити мені крапельницю, довго колупаючи мою вену голкою й мученицьки допомагаючи собі мімікою дитячого, з булочними припухлостями, обличчя).
Минуло кілька сезонів, перш ніж я навчилася елеґантно насаджувати черв'яків і п'явок, проштрикуючи червонясті в'юнкі вигини їхніх тілець, і незворушно знімати рибу з гачка, не кажучи вже про подальші маніпуляції над її долею. Кожен рибалка, за неписаними законами нашої з дідом артілі, мав почистити те, що нарибалив. «Береш ніж – тюк! – вводиш її у ступор, а тоді вже знімаєш луску і підрізаєш черевце», – вчив мене дід Валя. Я слухняно тюкала, шкробала, вичищала потрухи й намагалася не надто зациклюватись на останніх агонічних сплесках життя у випотрошених тушках – вони продовжували стрибати навіть на сковорідці, поки їхні очі не застигали нарешті випученими борошнистими крапочками.
Час від часу я складала дідові компанію і в його лісових прогулянках. У такі дні ми підіймалися рано, дід складав рюкзак, ми вбиралися в ґумаки й штормівки і виходили з дому. Зосереджено тьопали, хрустко вгрузаючи в росяну траву, неуважно дослухались до ранкового перемукування корів, які з різних кутків села сходилися на пасовисько, і потроху чистий ранок, щільно наповнений звуками й запахами, починав тонко дзвеніти в моїй сонній голові та прочищати свідомість.
Невеличкий гайок біля дідової хати ми всерйоз не сприймали – йшли по справжні враження. Варіантів було два: за селом, у межах нашої пішої спроможності, були зовсім різні за своїми характерами ліси, які ми з дідом поміж собою відповідно й охрестили. Я любила, звісно, веселий ліс із його відкритими просторами, рудими соснами й безкінечними випуклостями кучугур, густо вкритих м'яким смарагдовим мохом та високими мурашниками. І хоча, на відміну від лісу страшного (бо – глухого, косматого, повного комарів та іншої капості), на тих пагорбах майже ніколи не зустрічалися боровики, я з не меншим збудженням вишукувала в ніжній зеленій шерстці акуратні темно-коричневі голівки польських чи слизькі пахучі капелюшки маслюків із налиплими на них голками.
Коли сонце було вже в зеніті й наші кошики заповнювалися бодай частково, дід витягав зі свого рюкзака кілька куснів хліба з маслом, варені яйця, свіжі огірки й термос із міцним солодким чаєм. Ми сиділи, обіпершись на спинки розігрітих уже сосен, смачно жували, втихомирено поглядали на свою здобич і багатозначно мовчали.
У чотирнадцять щось планомірно зламалося, і поїздки до діда тимчасово втратили для мене свій зміст. Коли всі яблука були нарешті понадкушені, а книжки – понадчитані, десь на другий тиждень канікул неодмінно наставала велика депресія: серце рвалося на друзки, йому не хотілося всіх цих вітамінів та іншої лабуди, а хотілося додому, на район – сидіти під під'їздом, пити нудотну «Ром-колу», смоктати цигарки, говорити за життя і цілуватися з кимось до хрускоту щелеп. Я страждала, зуділа від нудьги, грубила дідові й курила вночі у вікно. Дід знаходив недокурки й незворушно подвоював порції соків, які щоранку вичавлював для мене на старенькій хрипучій соковижималці.
А з сімнадцяти я вже вчилася, працювала й жила повноцінним життям, яке не передбачало довгих гостин у Солодушці; доводилося обмежуватись короткими відвідинами на Великдень чи Різдво – а в останні роки обірвалися і вони. Спілкування з дідом Валею відтоді полягало переважно в телефонних дзвінках з мого боку та передачах із картоплею, тонкошкірими яблуками-рябушками й іншими гостинцями – з його.
…Написавши все це, нарешті зупиняюся і міркую. Ліс, риба, какао, Воннеґут, рябушки… Певно, виходить так, що я несвідомо акцентую на фактурних деталях, від чого образ діда дещо міфологізується під моїм суб'єктивним, та ще й трохи захаращеним, за строком давності, поглядом. Можливо. Хоча я, звісно, не напишу тепер, що дід Валя був сивочолим могутнім красунчиком (в останні роки його і без того хирляве тіло добряче покрутив ревматизм), і що з рота в нього пахло винятково м'ятою (навпаки – від діда завше гостро шибало тютюном)… Так чи інакше, якщо моя розмальовка пам'яті зберегла переважно чисті кольори, значить, ці враження були все-таки сильнішими, пріоритетнішими?
Дитячі спогади не претендують на об'єктивність. Але інших у мене майже немає. Я не пам'ятаю, не знаю тепер, чи дід колись очевидно кривив душею, чи тріпав комусь нерви, чи спрощував нічим не заповнені вечори міцними напоями, чи скакав у гречку з тими бабами, що приносили нам іноді молоко у трилітрових запотілих банках. Але я пам'ятаю, як він, мудруючи вибагливі сніданки, незмінно наспівував «Ріо-Ріту», як розставляв по хаті склянки на п'ятикопієчних монетах для мишей, аби не використовувати менш гуманні пастки, як терпляче колупав і розгладжував рядно поміж п'ялець своїми зашкарублими долонями, як робив губами оте незбагненне «пу-у-у», коли замислювався…
Пам'ятаю також, як одного разу мій начебто не релігійний і не тонкосльозий дід Валя дуже зблід і перехрестився, побачивши, як в одному дворі зрубали рясно квітучу, повітряну від білих цяточок вишню, прив'язали до машини з причепом і кудись потягли через весь центр села. «А це гріх, Женюшко, – глухо сказав тоді дід. – От вилупки. Наче дівку за коси».
4
Я підкидаю дров до груби, готую їсти, відмиваю стареньку клейонку на столі; я намагаюся будь-що не зупинятися, адже тоді в око неодмінно впадає в'язка вудочок за етажеркою, або закладки у книгах, або баночки з наклейками, на яких дідовою рукою намальовані кріп, червоний перець та інші невпізнанні об'єкти. Все це тривожить мене: у присутності таких простих і буденних речей гостріше прорізається дідова відсутність.
Макс, незадоволений, демонстративно байдужий, лежить на канапі зі своїм ноутбуком, але він не заважає мені. Сирість в'язко лоскоче під одягом, я вдвічі енергійніше дзвякаю перемитими тарілками, перебираю дідову минулорічну консервацію, тягну до печі задубілі ковдри і будь-що намагаюсь не зупинятися.
Утім, доводиться. Ми сідаємо на маленькі табуретки перед вогнедишною заслінкою, тримаючи на колінах тарілки з паруючою картоплею. Макс великодушно наливає мені трохи віскі з фляги, я їм, п'ю, обм'якаю і відчуваю, як десь у животі щось надламується й обривається донизу, наче крига, підточена лагідною весняною водою. Дрова тихо потріскують, задушливими хвилями гаряче дихають мені в обличчя, і здається, що шкіра поступово дерев'яніє, зсихається; очам навіть боляче кліпати. У такому напівмороку можна сидіти безкінечно, слухаючи, як у шиби тихо стукає дощ.
– А, може, все-таки поїдемо? – вириває мене із прострації Макс, ліниво граючись запальничкою. – У мене роботи просто до фіґа.
Я мовчу. Його кишеня раптом укотре за цей день напружується нетерплячим вібруванням, і він, різко альокаючи, виходить на ґанок. «Ні, ми не будем селити групу в готель на один день, – долинає до мене один із голосів його внутрішньоофісного образу. – Ну, і що такого, що просто з потяга на зйомку? Душ? Заплати їм на п’ятдесят гривень добових більше, і це компенсує душ із туалетом разом узяті...»
Щось не так із моїм життям. Я сиджу в старенькій сизо-голубій у сутінках хаті, чую, як шкребеться під ліжком миша, напівсвідомо розгрібаю палицею вугілля, час від часу кидаю поглядом на червоний вогник сигарети за вікном, і мене підмлоює виразне усвідомлення – щось не так із моїм життям.
Просто дерева стали великими, люди – маленькими, я років сім не збирала грибів, а дід Валя помер. Ось і вся драматургія.
А, може, справа в тому, що вік природним чином змінив мені оптику для сприйняття навколишньої дійсності. Хоча, зрештою, чому тільки мені? Все закономірно. Нарешті стало абсолютно зрозуміло, що ніхто з нашого багатообіцяючого курсу драматургів досі не поспішив виправдовувати кредит виданої нам свого часу довіри. І на все є причини, які не мають нічого спільного з тими максималістськими поглядами, які в сімнадцять-вісімнадцять-дев'ятнадцять років були єдиним паливом, на якому ми тоді трималися. Варто спробувати, і я дуже добре уявляю наш курс, тих-нас, із широко заплющеними очима, в рамки яких аж ніяк не вміщалося все побачене, вихоплене, вкрадене в навколишнього світу, що безперестану зблискував у ті часи численними гранями. Я бачу, ясно бачу ці десять світлих голів, які схилилися над своїми конспектами, трепетно виводячи щось не менш значуще, ніж «Мистецтво – це…», і мені хочеться наблизитися впритул до кожної з цих напружених потилиць і самими губами тихесенько протягнути голосом своєї мами: «От ба-ачиш».
На все є причини. Знеохочені реаліями нашої кіноіндустрії, яка так мало скидається на університетську атмосферу виховання в дусі чуйної єврейської сім'ї (де метода похвали апріорі переважає критику), мої однокурсники переважно обм'якли, розсипалися; двоє народили й заспокоїлися, кілька інших подалися на телебачення і в рекламу, ще двоє перекваліфікувалися на зоїлів, обрушившись із неочікуваною, але симптоматичною злобою на своїх колишніх колег.
Мабуть, я єдина з нашого курсу, хто безпосередньо займається професією. Але тут, саме тут я затинаюся на цьому слові й марно шукаю власну потилицю, до якої наблизитися впритул ніяк не виходить. Прррофффесія. Квадратна, поважна, дещо мужикувата, вона зовсім не схожа на ту пружну, вишукано-знервовану, дещо манірну Драаамааатургію, якої нас вчили добрі, надзвичайно далекі від реалій учителі. Нинішні ж правила цієї гри направду виглядають приблизно так: уніфікуючи до невпізнанності риси місцевих локацій у кадрі, змінюючи написи, прапори й номери машин, переозвучуючи окання українських акторів на акання і, загалом, вправно готуючи такий специфічний ґрунт для проростання нової безіменної реальності, дволикі януси київських кіностудій безперервно множать за подібними до мого сценаріями «телемувіки» для замовників братньої держави. Інших варіантів майже не існує в умовах теперішнього кіноринку, й варто лише одного разу домовитися з собою про це, як стає легше дихати.
Утім, всі без винятку – нерозлучні з елеґантними домовленостями на користь власної совісті!
Мій батько, що працює головбухом елітного ресторану, вже давно не приховує від мене своєї чорної магії, й завжди невідомо, з якого саме циліндра він витягне чергового кроля для податкової.
Із матір'ю все ще складніше. Якось, заїхавши без попередження по неї до фітнес-центру, де вона віднедавна завзято зганяє зайві кілограми шейпінґом, я випадково проникла на територію її секретів. Вони існують – її секрети, подумала я. Світ не перевернувся, він просто вкотре змінив мені оптику для сприйняття навколишньої дійсності. Так чи інакше, все одно тепер під час сімейних недільних сніданків, які, попри будь-які катаклізми, за багаторічною традицією відбуваються спільно, ніяково буває спостерігати за материними руками, за цим буденним вичавлюванням апельсинів, намазуванням хліба, доливанням кави зі старого порцелянового кавника, й одночасно уявляти ці руки, цей сонний ненафарбований рот біля чужого тіла вдвоє молодшого від батька чоловіка.
Макс – той, узагалі, в питаннях подвійного дна почувається як риба у воді, з року в рік витончено вициганюючи для свого продакшену проекти у всевладних вершителів рекламістських доль, знаджуючи їх своєю чарівною запобігливістю, примудряючись урвати жирніші бюджети і при цьому ж заплатити потім якомога менше своїм робітникам-фрілансерам.
Здається, дід був єдиним із моїх знайомих, який ніколи не грав у такі ігри, але він жив у зовсім іншій, без перебільшення, паралельній реальності…
Уже геть споночіло. Я стелю Максові на ліжку, а сама затишно мощуся біля груби на ослінчику, кутаюся у важку ковдру, відчуваючи навіть крізь джинси її цупку вовну. Слухай, не дивись на мене так, я не психую, не відкриваю новий театральний сезон, не готую ніяких хитрозашифрованих обра́з; просто ляж уже нарешті, заліпи собі вуха репом, дай мені послухати цей дощ, не бери дурного в голову, перетерпи таку ніч у старій, сирій незбагненній для тебе розвалюшці, й уже завтра все буде по-іншому; мені просто доведеться поводити себе а д е к в а т н о. Молодець, ти завалюєшся, включаєш плеєр, відвертаєшся до стіни. Вибач, я ж не знала, що ти будеш тут таким зайвим.
Підкладаю дрова знову і знову. Жарини ворушаться, переливаються всіма відтінками червоного і, майже згасши, раптом знову розгоряються, починають жваво лизати духмяні смолисті цурки. Вже завтра все буде по-іншому. Ми прокинемося в Миколиній хаті, будемо сонними, розбитими; ранкове світло сухо заливатиме кімнату, оголятиме всі буденні, зовсім не поетичні деталі, і я спокійно попрощаюся з цим чужим уже будинком і поїду додому – жити й далі своїм життям. Усе буде нормально. Я буду, як завжди, їсти, спати, купувати, писати, говорити, дихати... Що я їстиму? Звичні мюслі з молоком на сніданок і яку-небудь складну їжу на вечерю, напевно знаючи з телевізійних програм і маминих напучень, що пастеризоване молоко містить антибіотики, базарні фрукти – нітрати, сира риба – глисти, а вуглеводи з білками не поєднуються. Спати? Спати я буду з Максом, приблизно три-чотири рази на тиждень, напевно не знаючи досі, що з цього буде далі. Ще я питиму фільтровану воду й нефільтроване пиво; свідомо дихатиму три години на тиждень під час занять йогою і куритиму весь інший час; оточуватиму себе ікеївськими речами на один-два сезони і бачитиму їх довкола себе десятиліттями; забігатиму раз на місяць на якусь виставку – подивитися на чергового щура на таці, та раз на тиждень виходитиму в ніч – побачити всіх дуже потрібних мені людей. І я регулярно дзвонитиму мамі й обговорюватиму з нею ліки-одяг-машини-інше та ніколи не говоритиму про любов-гідність-совість-тощо. І що там уже бути дріб'язковою – час від часу приходитиму на великі сімейні святкування, і відповідатиму на доброзичливі питання родичів, і слухняно гортатиму фотоальбомчик скількись-юрідної сестри, і вже напевно вихвалятиму її купальник та не помічатиму драґлистого тіла на тлі морського узбережжя Анталії в кращому випадку чи басейну того самого курорту – в гіршому. І я зніматиму з ланцюжка кулон і вішатиму на нього хрестик, перш ніж піти раз на півроку до церкви. І – так, авжеж – носитиму під джинсами старі колготки, коли знатиму напевно, що їх ніхто не завважить.
Урешті-решт, я ще писатиму. І чекатиму дзвінків. І відповідатиму слухавці: «Конечно, я понимаю». Адже кілька років тому мені пощастило зав'язати контакт з одним із провідних російських телеканалів, після чого я вже продала йому низку сценаріїв. Щоразу при цьому мені так само, як і тепер, доводилося вносити в них безкінечні правки, свідомо винищуючи всі специфічні деталі, спрощуючи діалоги, приставляючи спотвореним таким чином виродкам ручки й ніжки від чужорідних типових гарнітурів. Тим не менше, це працювало і працює досі: конвеєр мірно рухається, сотні кіностудій збирають пазли нехитрих картин, мільйони глядачів тиснуть на кнопки своїх пультів, рейтинґи телеканалів зростають, я отримую і проїдаю гонорари, плачу за квартиру, латаю нерви морями, і коловорот пріоритетів тимчасово втрачає свою очевидність.
Здається, дощ ніколи не закінчиться: шумить, і шумить, і шумить... Тихенько причиняю заслінку, підіймаюсь, розминаю затерплі ноги, лізу до сплячого Макса під ковдру. Довго не можу заснути і в повній темряві все-таки слухаю – нікуди від нього не дінешся! – цей бляшаний звук води. Уже завтра все буде по-іншому. Вже завтра все буде по-іншому.
Мені здається, насправді, там, за вікнами, хтось плаче. Але хто?
5
Дощ скінчився. Раненько я вже встигла сходити на цвинтар і тепер повертаюся до будинку. Могила діда – спокійна, стримана. Сподіваюся, тьотя Рая посадить на ній барвінок чи що там… Я йду, чвакаю старими дідовими ґумаками і намагаюся не розплескати глухий тягучий біль у потилиці. Здається, продала би зараз душу за чашку кави, але до неї – хоч-якої, розчинної, з пластикового стаканчику, з мильниці – так чи інакше, мінімум півгодини їзди.
Макс, умитий, бадьорий, стоїть на ґанку й курить. Він уже зібрав наші речі і навіть вимив учорашні тарілки, про що й повідомляє доволі кокетливо, на моє щастя. Я усміхаюся йому, прямую до хати, збираю постіль, швидко оглядаю кімнату в пошуках забутих речей і, не виявивши таких, зачиняю вхідні двері.
– Їдем? – питає Макс. – Ща, я тільки…
Він зникає в дерев'яному будиночку за повіткою, а я знічев’я походжаю двором. Сірий убогий ранок; скільки їх ще попереду – таких? Бездумно кружляю городом поміж невикопаної картоплі, топчу патички чорного, мертвого бадилля, потім мені це набридає і я підходжу до яблуні. В пожухлій вогкій траві де-не-де прозирають замурзані яблука, що нестривожено долежали у своєму сховку до зими. Присідаю, викочую собі якесь, починаю його обтрушувати і знаходжу на репаному червонястому бочку слово «Мирося». Кілька секунд я лише тупо роздивляюсь бліді, але доволі читабельні літери – вони не намальовані, ні, вони явно вкарбовані в яблучну шкіру від самого народження, і це мене бентежить. Машинально намацую інші плоди: деякі з них так само мічені – «Петром», «Раєю» і «Льовою». Розширюю коло пошуків і знаходжу в кущах сиротливі «Галю» та «Женюшку». На деяких екземплярах я бачу залишки розмоклого паперу невідомого призначення. Все це дуже дивно. Збираю іменні яблука, поки Макс нарешті гукає мене.
– Ти посиди в машині, я віддам білизну, – кажу йому і швиденько прямую до хвіртки.
Тьотя Рая годує курей. «Тіпу-тіпу-тіпу-тіпу», – медитативно лунає на весь двір її голос, і кури кудкудакають, лізуть одна одній на голову, дзьобають просо з брудної металевої миски. Я делікатно кахикаю, привертаючи до себе увагу.
– А, Женічка, – невиразно каже тьотя Рая, – ти поклади там…
– Дякую за все, – кривувато відповідаю, кладу білизну і ключ на лаву, барюся якусь мить і все-таки не витримую: – А ви не знаєте… що це?
– О, – розглядає вона вміст моїх кишень без особливого подиву, – то твій дід на Новий год іногда робив, – пояснює і знову впирається в мій нерозуміючий погляд. – Ну, яблука зимні. Якщо на них на початку сезона, поки ще зелені, щось наліпити, це місце не покрасніє. Дід вирізав букви з газети, клеїв вишневим клеєм на яблука, а потім уже осєнью знімав. І на Новий год усім їх дарив.
– А всім, це кому?
– Ну, всім, – дивується тьотя Рая.
І, правда, скільки їх тут лишилося – три з половиною каліки. А «Женюшка»… Приїхала нарешті по своє яблуко.
– То ви роздасте їх? На Новий рік? – викладаю яблука.
– Конєчно, конєчно! – старанно киває головою тьотя Рая, і я розумію: робити їй більше нічого…
Ми прощаємось, я сідаю до машини, заводжу мотор і до кінця нашого провулку бачу в дзеркальці на лобовому склі стріху дідової чи, точніше, Миколиної хати.
– А постав мені щось таке, – кажу я Максові.
– А поставлю, – усміхається він, зосереджено прокручуючи коліщатко айпода.
Минувши лісок і поле, виїжджаю на трасу, закурюю й набираю швидкість.