Проблема в тому, що Іван завжди відчуває за собою “правди силу”, а також підсвідомо дотримується принципів кшталту “хто вище б’є – той краще грає”. В таких моральних координатах регулярно гатити з гармати по горобцях – не великий гріх.
А втім, цього разу йтиметься не про мораль, а ту її тріщину, в якій живуть монстри.
Суспільна мораль і усілякі мистецькі жахіття мають спільну пуповину, й саме такої думки дотримувалися творці багатьох моторошних шедеврів – від Едгара По і Миколи Гоголя до Стівена Кінга і Джорджа Ромеро. Коли людина втрачає страх – мораль осипається з її душі; відвага та героїзм завжди мають зворотний бік, і за багатьма суспільними чеснотами видніються гори трупів; саме тому Венедикт Єрофєєв так мріяв побачити на землі закуток, де не завжди є місце для подвигів. Інша річ, що там завжди знайдеться щось набагато страшніше.
Власне, пошуком таких затишних локацій, де людина залишається безкінечно самотньою і безкінечно беззахисною, є сучасна індустрія художніх кошмарів, – саме її територією і визначаються межі цієї рубрики; і якщо вже ви зазирнули в ці двері – раджу залишити їх відчиненими.
Про Івана, який вічно “б’є не туди”, мені доводиться згадувати не вперше, – саме він є головним обвинувачем жанру, що “пропагує жорстокість на насильство”. Практика публічних дискусій останніх років у цій царині залишається безплідною: у декартовій площині закону важко дати раду “уявній геометрії” Лобачевского. Тож надалі я уникатиму будь-якої інвективної полеміки, а лише спробую показувати інший бік медалі та нагадуватиму, що до хімічного складу етичних міркувань входять не тільки вода та олія. Так само, як і заборонені в Україні стрічки Ромеро та Гротерта складаються не тільки зі сцен катування, але й містять спектр надзвичайно цікавих та актуальних морально-філософських ідей.
Для людей, які по-справжньому люблять спостерігати насильство та насолоджуються “знеціненням людського життя”, гуманісти вигадали телевізійні новини. Вони фіксують ті ж таки жахіття, про які оповідають і провідні жахороби сучасності. Ба навіть різниці в засобах стає дедалі менше. Зверніть увагу бодай на той факт, що найпомітніші фільми жахів останніх років часто стилізовані під поширені телевізійні формати: чи то новинний репортаж (іспанський “Репортаж” та його американський рімейк “Карантин”), чи то мокументарі (“Монстро”, “Четвертий різновид”), чи то аматорське відео “покоління ютуб” (“Щоденники мерців”, “Паранормальне явище”). Іноді непросто збагнути, де закінчується сюжет кримінальної хроніки й починається телесеріал.
“Щоденники мерців”
Таке зрощення й переплетіння інформаційних і розважальних технологій, яке сягнуло абсурдної досконалості в жанрі інфотейменту, спокушає багатьох поставити знак рівності між телебаченням і сучасним кіно, коли йдеться про зображення насильства. Якщо у контексті телебачення кінця 70-х років трилер Мейра Зархі “День жінки”, знаного також під назвою “Я плюю на ваші могили” (минулого року, до речі, вийшов рімейк цієї стрічки), містив неприпустимі сцени й викликав загалом справедливий гнів громадськості, то сьогодні – після “Хостела” і “Антихриста” – навіть у дослідників чорної прірви категорії “R” з’явилося відчуття дна, нижче якого – безпосередня сфера компетенції кримінального кодексу, пекла та судової психіатрії.
"День жінки"
З одного боку, жанр горору має бути вдячний телебаченню за те, що змушений шукати нових форм виразності, тобто – частіше згадувати про механізми мистецтва. З іншого, в надзвичайно жорстокому й нецензурованому медіасвіті він не може спілкуватися з публікою мовою Волта Диснея.
На узбіччях більшості шляхів, якими постійно мандрує жанр горору, давно розташовані заригані кемпінги для випадкових туристів, одначе жодну з цих доріг ще не час закривати на капітальний ремонт. Якщо згаданий вище “День жінки” позначив черговий глухий кут у лабіринті “злочину і кари”, то це аж ніяк не значить, що жанр збіднів на одну історію; і нехай більшість спроб побудувати якісний горор на сюжеті про страшну помсту жінки, яка зазнала сексуальної наруги, – це змагання за вимпел брутальності, проте час од часу навіть на такому мілководді з’являються надзвичайно сильні стрічки.
Одна з найсвіжіших – минулорічний уругвайський фільм “Німий дім” Густаво Рохо (переконаний, що голівудський рімейк – не за горами).
Не знаю навіть, чи є формальні підстави зараховувати її до категорії “R”: в “Німому домі” немає ані фонтанів крові, ані якихось анатомічних подробиць; хоча цю стрічку аж розпирає від жорстокості та насильства, – все це залишається не тільки за кадром, але й десь за межами самої оповіді; глядачеві пропонують лише здогадуватися, що насправді трапилось, і які злочини минулого перетворили “німий дім” на філіал кривавої божевільні. Від самого початку ми спостерігаємо за подіями очима самої героїні, адже вона практично не щезає з кадру, й це неймовірно ускладнює сприйняття усієї історії, де має бути якась логіка – байдуже, реалістична чи містична, – а її все нема й нема. З цього нерозуміння суті подій і проростає зерно кошмару; мало кому з послідовників Хічкока вдавалося так ефектно застосовувати лещата саспенсу. Надто відчутна різниця між німим заціпенінням, яке викликає біганина у напівмороці занедбаного будинку, і яскравим тортурним мейнстрімом, що претендує в кращому разі на хороше шоу.
Густаво Рохо використав замовчування у якості основного джерела інформації, й хоча приблизно таку ж ідею можна зустріти, скажімо, у стрічці “Псих 9” Ендрю Шортела (також про “страшну жіночу помсту”), проте уругвайський режисер впевнено переміг у цьому заочному змаганні мовчунів. Та ще й принагідно нагадав, що справжнє кіножахіття майже не верещить – лише тихенько підкрадається, знерухомлює та міцно хапає за горло. Ніхто не почує, як скрапуватиме твій піт на підлогу, хе-хе.