Перший сюрприз фільму Маттео Гарроне «Гоморра» в тому, що нічого такого там і близько немає. Однак для здобуття Гран-прі журі - другої по значущості відзнаки Каннського фестивалю - самої лише відмови від стереотипів було б недостатньо.
Критики закидають Гарроне незавершеність, психологічну збідненість і персонажів, і історій, що з ними відбуваються. Однак специфіка фільму якраз у цій відмові від будь-чого індивідуального. Адже назва - не «Хрещений батько», наприклад, а саме «Гоморра» - як відомо, біблейське місто, знищене Богом за гріхи його мешканців. Також маємо неприховану співзвучність з Каморрою - так називають неаполітанську мафію, про яку, власне, і мова. Інакше кажучи, твір Гарроне - не про особистість, якою б доброю чи зіпсутою вона була, а про певну спільноту, котра всіх тих індивідів підпорядковує собі. Режисерові важливо дослідити певний соціальний механізм, подивитися зсередини на малодосліджену, вельми закриту структуру.
Саме тому у «Гоморрі» нема цілісної історії, це, скоріше, сукупність історій. Акцент зроблений на пригодах двох молодих бовдурів, що відкопали мафіозний сховок зі зброєю і сп´яніли від уявної безкарності. Ще один підліток, що мешкає в контрольованому Каморрою районі, переходить на роботу до крутих хлопців з цілком романтичних міркувань, але зрештою, щоб остаточно стати своїм, мусить вчинити жахливу зраду. Людина з начебто непоганими перспективами - принаймні має диплом про вищу освіту - займається нелегальним захороненням вкрай токсичних відходів. Талановитий модельєр невідомо з якого дива вчить китайців по ночах шити одяг - і, зрештою, отримує автоматну чергу. Розпорядник бандитського «общаку» регулярно ризикує життям, відвідуючи злобних озброєних «пенсіонерів» з черговими подачками.
І ніякого колориту: це Італія обшарпана, Італія гетто і промзон, Італія вічного присмерку, країна людей, що давно вже втратили надію на будь-яке інше життя, - а може, ніколи її й не мали. Головне ж - Гарроне показує не тільки те, як мафія вбиває тіла - але і як ота новітня Гоммора калічить душі. Мимоволі згадується навіть Дракон зі знаменитої однойменної п´єси Євгена Шварца - жорстокий цар-ящір хвалиться саме своїм вмінням розбещувати і знищувати людські душі, якраз це і є фундаментом його необмеженої влади. У фільмі Гарроне доблесного Ланселота нема і близько, а безліч драконячих голів проростають прямо на людських плечах.
Так, мафія у «Гоморрі» дійсно безсмертна - але це, фактично, безсмертя зла як такого. І протиотрута все ж є - як режисер недвозначно показує в одній з історій. Варто лише не впустити в себе дракона, не проґавити момент, коли вже буде надто пізно, - правильний вибір і є той клинок, яким можна легко відсікти від себе нелюдську спокусу. Мораль не нова, але, як бачимо, досі актуальна - і Гарроне вдалося це показати з просто-таки зловісною переконливістю.