Ніколи не знаєш, що тобі знадобиться. І які враження важливіші: великі й масштабні відкриття, що заповнювали й утримували у своєму просторі всю твою душу протягом тривалого часу, чи якісь дріб´язкові, надламані й поцуплені, що випадково прилипли разом з іншими будяками до колеса твого життя.
Але настає час, коли якийсь із континентів зникає, - і якась із твоїх внутрішніх шинельок вивертається, і з кишень її висипається пригорща пилу, зітлілих слів та інших духовних заощаджень. Все це спалахує на одну лише мить, але цього світла досить, щоб востаннє побачити берег крізь високі хвилі.
Я не прочитав жодного роману Моріса Дрюона від початку до кінця, проте звістка про його смерть одразу відшукала в моїй свідомості якусь латану свитину - і якби я умів чхати душею, то неодмінно чхнув би від цього попелу кількох мізерних спогадів, який завжди розвіюється над щойно затонулими континентами; ця жалюгідна хмаринка не справляє величного враження, допоки застить собою малогабаритне сонце вдячності, такої сумнівної й часто незбагненної.
Не пригадаю вже, хто порадив мені прочитати сцену страти в одному з романів Дрюона; у мої шкільні роки Дрюон був автором, про якого чув кожен. Можливо, він тоді був популярніший у нас, ніж у себе на батьківщині - феномен совкової літературної моди плодив і не такі дива.
Переважно тими сторінками, що ними школярі ділилися один з одним як сакральним знанням, були у кращому разі фрагменти з творів Гі де Мопассана. Інших сторінок, що ними могли б ділитися школярі, у природі ніколи не було й, мабуть, не буде. Але то був час Дрюона - кількох червоних томів і одного зеленого. Дрюон - це був символ книжкової недосяжності, цілком легального літературного дефіциту. Всім був потрібний новий том Дрюона - здобути його прагнули так само, як і пару югославських чобіт або чеське крісло-гойдалку.
Навіть сьогодні неможливо визначити, що саме змушувало людей з таким заповзяттям здавати макулатуру, торгуватися з букіністами, пишатися здобутими талонами на Дрюона, наче родинними реліквіями. Моріс Дрюон на півкроку випередив культуру серіалів, несподівано зачепивши масового читача насамперед циклом історичних романів про королівські інтриги, морок і тотальну зрадливість французьких монархів та їхнього оточення. Це епічне болото пристрастей умить поглинуло з головою всіх жертв письменницької династії Дюма. Мушкетери і королева Марго, як з´ясувалося, прийшли з трохи іншої реальності - звідти, де підлість успішно конкурувала з героїзмом, а один за всіх бився не частіше, ніж всі проти одного. І саме цього Дрюона - прискіпливого і достовірного, марудного в своїй деталізації, але надзвичайно переконливого - помилково заковтнули навіть ті читачі, які пізніше навряд чи долали текст більшого обсягу, ніж зміст газетної телепрограми на тиждень.
І от хтось же ж підсунув мені цей фрагмент з роману Дрюона, де черговий акт боротьби за престол завершився стратою. Кат рубав голову жертві - і йому це не дуже добре вдавалося; натуралістична сцена, сповнена крові, жиру, хрускоту, поту і судом. Більшої відрази, жаху й огиди від тексту я ніколи раніше не відчував - дивно тільки, що й тепер я здригнувся від одного лише запилюженого спогаду про цей уривок, який розповів набагато більше про добу, звичаї та характери, ніж мені б хотілося знати.
Власне, один цей фрагмент - попри всі подальші спроби прочитання - і залишився моїм відкриттям Моріса Дрюона. Письменника, якому я вдячний за одну лише давню страту.