ГлавнаяБлогиБлог Миколи Голомші

Об’єднані громади: порятунок села чи його загибель через реформаторські імітації?

Відповідно до Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» ініціаторами об’єднань можуть виступати сільські та міські голови, не менше третини депутатів відповідних рад, члени територіальних громад та органи самоорганізації населення території. Перелік вичерпний, з якого випливає логічний висновок, що об’єднання громад є не лише суто добровільною справою, але й має розпочинатись з низу, тобто з сучасної самоідентифікації громади села, селища, міста.

Фото: Надано автором

Звичайно, такий процес не може відбуватися швидко в межах політико-партійної динаміки владарювання існуючих еліт, оскільки потребує детального вивчення питання на кожному конкретному місці кожної громади, грунтовного осмислення і обговорення можливих перспектив та викликів, зрештою, потрібно подолати традиційний острах і недовіру селян чи містян перед новими формами спільного проживання як фундаменту нового адміністративно-територіального поділу України. Ще ж є живі свідки метаморфоз і соціальних експериментів минулого життя, коли укрупнювали сільради, колгоспи, організовували міжколгосбуди, створювали машино-тракторні станції, а потім пожинали негативні плоди зубожіння громад за умов соціалістичного тоталітаризму і адміністративно-командної системи управління.

Такі виклики законодавець передбачив та ввів у закон спеціальний розділ про державну підтримку добровільного об’єднання територіальних громад. Відповідно до цього, держава зобов’язалась надавати інформаційно-просвітницьку, організаційну, методичну та фінансову підтримку процесу добровільного об’єднання територіальних громад, а організаційну підтримку та інформаційно-просвітницьке сприяння поклала на місцеві державні адміністрації.

На долю старого за регламентами та функціоналом центрального органу виконавчої влади покладено забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері територіальної організації влади, адміністративно-територіального устрою, розвитку місцевого самоврядування, в нашому випадку це. поза сумнівом, Мінрегіонбуд. Цьому відомству припало методичне забезпечення процесу, хоча законодавець мав би, передусім, подбати про методологічну складову.

Таким чином, роль і місце кожного суб’єкта процеса, що визнається владою як добровільне об’єднання територіальних громад, чітко визначений на законодавчому рівні і нібито не потребує додаткових рішень на високому рівні національного парламентаризму.

Однак обласними державними адміністраціями стали спішно розроблятися з наступним затвердженням на засіданнях Кабінету Міністрів України Перспективні плани формування територій вже нібито як добровільних об’єднань. Такий крок передбачений тим самим законом у статті 11.

Логічно було припустити, що законодавець, прописуючи таку норму, мав на увазі формування цих планів на обов’язковій підставі розгляду ініціатив низових громад. При цьому слід мати на увазі, що громади можуть об’єднуватися не за старим адміністративно-територіальним устроєм, а на підставі бажання, і ресурсно-бюджетних розрахунків, скажімо, двох чи більше громад з різних областей. Така норма, прописана дивним чином в стилістиці старої номенклатури, не передбачена цим законом, який вимагає новоутворень в межах однієї області (тобто, межі районів можуть порушуватися). Але як тоді трактувати позицію закону, що «при прийнятті рішень щодо добровільного об’єднання територіальних громад беруться до уваги історичні, природні, етнічні, культурні та інші чинники, що впливають на соціально-економічний розвиток об’єднаної територіальної громади»? Є достатньо випадків, коли саме історичні та етнічні чинники були порушенні в минулому. Мабуть, всі такі ситуації потрібно було б виносити на розгляд Верховної Ради України, щоб уникнути несправедливості при вирішенні такого непростого, дражливого та історичного питання як об’єднання громад.

Тоді такий перспективний план виглядав би цілком логічним, а найголовніше, повністю відповідав і формі, і духу закону про добровільне об’єднання територіальних громад.

Наразі добровільне об’єднання територіальних громад нагадує чимось горезвісну колективізацію в тридцятих роках минулого століття, яку проводили в Україні більшовики. Теж оголошувався добровільний принцип об’єднання, але насправді все обернулось великим примусом, а потім і реальною кров’ю.

Слава Богу, зараз вже нібито на політичній мапі України немає кровожерливих більшовиків (та їх послідовників на кшталт КПУ), але принцип номенклатурного заорганізованого примусу працює і в нових умовах, навіть за часів Майданної України. Зокрема, це стосується нормативно-ресурних регламентів фінансування громади. Зрозуміло, що не всі новоутворені громади матимуть однакову фінансову спроможність. В разі потреби держава надає необхідну субвенцію. Це тим, хто об’єднався та надав план соціально-економічного розвитку. А якщо громада, скажімо, вирішила залишитись в існуючих межах і не хоче ні з ким об’єднуватися? Тоді проблема виживання лягає повністю на плечі громади, а держава чомусь відсторонюється чи, можливо, провчає громаду, яка має свою гідність і свій розум.

Фінансове питання — досить вагомий чинник організаційного прискореного об’єднання на вимогу центрального чиновництва, адже у держбюджеті на 2016 рік саме об’єднаним територіальним громадам на розвиток інфраструктури передбачено субвенцію у розмірі 1 млрд грн. Оскільки власне суми будуть визначатися за кількістю населення та території, то, за свдченням експертів, орієнтовно найменша громада отримає близько мільйона гривень, а найбільша — понад 20 млн грн, що веде до нездорової конкуренції за масштаби освоюваних ресурсів.

Як оптимізувати розподіл накопичених громадами коштів?

Наприкінці 2015 року об’єдналися 159 громад. У квітні цього року таких громад було вже 169. Це менше чверті громад, які за задумом центральної влади, мають бути створені. Минулого року Президент України Петро Порошенко уточнив, що з 6 тисяч 163 громад залишаться 883. Така собі шаблонізація процесу. Хіба це потрібно за наявності в Україні потужних різнофоорматних конфігурацій територіальних потенціалів, прив’язаних до конкретної місцевості? А де ж тоді різні моделі і обгрунтування різних версій за відмінними показниками, які б враховували не тільки застарілі підходи до індустріальної економіки, але й сучасні реалії глобалізованого світу в умовах четвертої промислової революції? Чи, що не менш важливо, реальної динаміки розумної економіки та потенціалів людського фактору як капіталізації територіальних громад, а не держави чи влади, як було донині?

Торік процес об’єднання під централізованим тиском влади пішов стрімко. Цьогоріч він загальмувався, чому є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. До них слід віднести, наприклад, внесення змін щодо добровільного приєднання до вже затверджених територіальних громад, неможливість розробки планувальної документації на ту частину території, яка знаходиться за межами населених пунктів, оскільки відсутня необхідна юридично-правова норма, існування одночасно з територіальними громадами районних рад та адміністрацій, які більше не є виразником інтересів громад тощо. Тобто, існує низка неврегульованих законодавчо питань, які б мала давно вирішити Верховна Рада.

Але це, так би мовити, технічні аспекти процесу об’єднання громад. Нагальнішими є питання перспективи існування багатьох населених пунктів, зокрема, тих невеликих сіл, де зараз закриваються школи, ФАПи, магазини тощо. Вони просто зникнуть з мап і залишаться лише спогадами. А це ж нерідко історичні місця, де не лише віками жили українці, а й творили історію, що потім вписувалася в підручники. Зрештою, якщо тільки ця місцина є осередком нашого ментально-історичного та генетичного відродження, то чи варто під приводом сьогоднішнього управлінського розуміння і фінансово-економічної неспроможності знищувати цілий пласт вікової історії? Якщо в минулому цілком щасливо люди жили на хуторах, то чому за нинішніх технологій, що дозволяють їм почуватися осередком цивілізації будь-де, ми не даємо шанс для збереження наших традицій у всіх середовищах життя, які реально вже не залежать від масштабів урбанізації?

Зараз у питанні перспектив об’єднаних територіальних громад розпочинається черговий виток партійно-політичного протистояння. Окремі обласні ради за вказівкою керівництва політичних партій, які вони представляють на місцевому рівні, блокують процес подальшого утворення нових територіальних громад. Таким чином, назріває протистояння: виконавча влада наполягає на необхідності продовження процесу об’єднання, окремі політичні сили — виступають проти. Якщо б це все відбувалось на науково-теоретичному рівні, то проблем не було б — спільно шукали б прийнятний варіант по кожній громаді, чим підвищували інтерес і значимість кожної місцевості. Але ми є зараз свідками початку передвиборчої гойдалки, коли ситуація в країні буде розхитуватись безвідносно до потреб народу, а лише в угоду окремих фінансово-політичних кланів або навіть суто проросійських політичних сил.

Чи буде хтось в цій боротьбі думати про село як гідну спроможність кожної громади і його поетапні переспективи, про сотні тисяч пересічних українців, яким не залишають варіантів усвідомлено-обгрунтованого вибору? Дуже сумнівно.

Будь-які сучасні модернізації мають бути гуманітарно, технологічно-інфраструктно та економічно обгрунтовані, адміністративно логічні і включати найголовніший аспект — надлишково дбати про кожного громадянина і кожну громаду своєї країни. Тоді вони будуть ефективні і підтримані суспільством. Наразі з усіх зазначених позицій реформа з об’єднання громад виглядає сумнівно і навіть імітаційно.

Микола Голомша Микола Голомша , заслужений юрист України
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram