ГлавнаяБлогиБлог Мілени Чорної

Як оформити культурну спадщину: останній шанс на збереження

НКС та МКС. На слух, наче назви космічних станцій. Насправді це прості й напівзабуті нематеріальна та матеріальна культурна спадщина, старі пісні та пам’ятки. Чи не вперше за роки незалежності профільне міністерство – нині Міністерство культури та інформаційної політики, активно шукає шляхи їх збереження. Ініційовано низку програм і попри кризові карантинні часи з’явилася можливість почати реставрацію 100 споруд національного значення. А от на фундаменті якої крихкості вибудовуються ці ініціативи та чи існує шанс щось дійсно зберегти – відкриті запитання.

Фото: Женя Савилов/focus.ua

Приказка «то пусто, то густо» останнім часом влучно характеризує ситуацію у сфері охорони та збереження культурної спадщини України на загальнонаціональному рівні. Нарешті у травні 2020 року на шостий рік війни ми приєдналися до Другого протоколу до Гаазької конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Нарешті наприкінці минулого року, вперше за всі роки існування національного комітету, діяльність ІКОМ України стала дещо помітною: обрано нову Президію, яка об’єднала різні покоління музейників, перервавши тим самим традицію мовчазного поклоніння скам’янілому Олімпу ради старійшин вітчизняної ради музеїв і набувши певної вітаїстичності.

Цього року ІКОМ України ініціював прийняття нових членів, чого також не спостерігалося впродовж тривалого часу, і нині організація енергійно шукає можливості додаткового фінансування. Зокрема, у 2020 році Український комітет ради музеїв за підтримки Українського культурного фонду реалізовуватиме дослідницький проект «Музей – «валіза без ручки» чи символічний капітал?», в рамках якого планується аналіз нормативних актів, які регламентують діяльність музеїв. Враховуючи той факт, що згадана нормативна база лишилася на 99,9% без змін ще з часів СРСР, можна порадіти тому, що ще не минуло ста років, а потенційне вдосконалення вже жевріє на горизонті.

Протягом останнього місяця не вщухають розмови і довкола озвученої новопризначеним міністром культури та інформаційної політики О. Ткаченком ініціативи «Велике будівництво», в рамках якої наступного року планується відновлення 100 знакових пам’яток України. Тож не все так погано, як здається як було. Що ж необхідно для того, аби ця сфера вціліла достатньою мірою для її успадкування наступними поколіннями громадян України, чим у цьому контексті може сприяти держава разом із профільним міністерством та що саме давно не так у нас, «у королівстві датському» української культурної спадщини.

Закон є закон, навіть якщо охороняє порожнечу

Не секрет, що всі роки незалежності України справа охорони та збереження культурної спадщини була практично місією нездійсненною для вузької спільноти небайдужих – істориків, краєзнавців, мистецтвознавців, журналістів та громадських активістів. Також не є державною таємницею і той факт, що чинний Закон України «Про охорону культурної спадщини», прийнятий лише 2000 року, завдяки чому на дев’ятий рік після розпаду СРСР нарешті втратив чинність Закон Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» 1978 (!) року, повністю відображає стан української культурної спадщини – є звалищем застарілих старих предметів (тез, визначень, стандартів) з дідового горища. Так, у тому «звалищі» цілком реально знайти цінні речі, але загальне враження протрухлості від цього не зникне.

Що ж до того, що саме охороняє згаданий Закон, то справа взагалі загадкова. Теоретично, предметом охорони є пам’ятки національного та місцевого значень, внесені до переліку відповідних об’єктів, проте на практиці існує невеличке «але» – існуючий перелік не зазнавав суттєвих змін і перевірок з часу успадкування його незалежною Україною від УРСР, а ті зміни, що вносилися, найчастіше стосувалися виключення об’єктів зі списку, в чому можна легко переконатися, відкривши відповідний документ. Відтак те, що охороняє Закон України «Про охорону культурної спадщини», можна образно назвати порожнечею, адже окрім загальновідомих пам’яток та об’єктів, що належать до Світової спадщини ЮНЕСКО, та кількох інших розпіарених локацій, стан решти та навіть сам факт їх існування достеменно наразі не підтверджено. Останнім часом є були певні зрушення і в цьому питанні, адже минулого року тодішній міністр культури Є. Ніщук урочисто оголосив запуск пілотного проекту – електронного обліку об’єктів культурної спадщини «Державний реєстр нерухомих пам'яток України» на базі Вінницької області. На жаль, стан реалізації цієї ініціативи лишається загадкою, відтак не відомо чи прогалини вже заповнено бодай частково хоча б в окремо взятій області. Це суто практична проблема, поруч з якою існує низка не менш важливих теоретичних запитань.

У Законі поняття «культурна спадщина» визначене як «сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини», а «об’єкт культурної спадщини», в свою чергу, інтерпретується як «визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність». Звучить гарно, розумно, дещо нудно, але дуже навіть деталізовано, проте виникає логічне запитання: як крізь призму цього термінологічного визначення трактувати нематеріальну культурну спадщину, яка в усьому світі належить до загального дискурсу культурної спадщини, і в чинному законодавстві України також посідає певне місце, зокрема, у Законі України «Про приєднання України до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини»? Обмеження поняття матеріальною її складовою є по суті радянським спадком, за яким такі явища як фольклор чи народні ремесла належали до категорії «низової культури», тієї, якій не надавалося особливої наукової, історичної чи культурної ваги. Для бодай часткової реабілітації традиційної культури почнімо саме з вітчизняної нематеріальної культурної спадщини.

НКС: актуальні тренди ХХІ ХІХ століття

З крайнощів у крайнощі – так в українському культурно-мистецькому дискурсі сприймається народна культура, до якої, власне, і належить вся нематеріальна культурна спадщина. Або принизливо, як шароварщина, або сакралізовано, як непохибне джерело всієї мудрості світу. Якщо «фольклор» – то календарно-обрядова або родинно-побутова народна творчість, якщо «етнографія» – то полив’яні глечики та вишиванки. Аж ніяк не заперечуючи високої історико-культурної цінності згаданих феноменів традиційної культури, варто зазначити, що такий підхід є рудиментарним, оскільки подібні тенденції обмежують дослідження та збереження нематеріальної культурної спадщини тим, що, як антикваріат, створено понад 50 років тому. У світовому ж академічному середовищі зібрання та вивчення фольклору та етнографії ще з повоєнних часів не обмежується старовиною, а паралельно із дослідженням минулого, фіксує ті живі процеси розвитку народної культури, що відбуваються тут-і-нині, як, наприклад, футбольні кричалки, окремі українські версії яких вже знає чи не весь світ. Фольклористика та етнографія у науковому дискурсі давно стали кроссекторальними, синергічно поєднуючи мистецтвознавство, лінгвістику, антропологію, релігієзнавство та чимало інших дотичних дисциплін. Натомість в Україні теми дисертацій продовжують концентруватися щонайпізніше на початку ХХ століття і мають суворо дотримуватися класифікатору спеціальностей. Єдиним виходом з такої ситуації наразі вбачається об’єднання зусиль Міністерства культури та інформаційної політики з Міністерством освіти і науки з метою пошуку балансу між минулим і сучасністю, українськими консервативними науковими традиціями та сучасними світовими трендами в освітніх програмах вищих навчальних закладів. Це дозволить в майбутньому ґрунтовніше та якісніше реалізувати охорону, збереження та популяризацію нематеріальної культурної спадщини, не нівелюючи її до примітивно побутового рівня.

Три «кити» МКС: реституція, реставрація, ревіталізація

Досить часто для того, аби зберегти національну культурну спадщину, її необхідно спочатку повернути. Нещодавня знахідка археологом Національного заповідника «Софія Київська» Т. Бобровським в електронному каталозі Державного історичного музею РФ 57 предметів з Успенського Собору Києво-Печерської Лаври, які досі вважалися втраченими, яскраво ілюструє потребу в регулюванні питання реституції в Україні на законодавчому рівні. Одвічний страх музейників перед оприлюдненням онлайн предметів основного музейного фонду (що, з-поміж іншого, також гальмує створення єдиної електронної бази Музейного фонду України) почасти пояснюється саме тим, що левина доля експонатів вітчизняних музеїв є націоналізованим на початку ХХ століття приватним майном та трофейними предметами часів Другої світової війни, і зберігачів непокоїть можлива поява претендентів на право власності. Проте ця «медаль» має і реверс, адже великий масив стародавніх артефактів, зокрема, києворуського періоду, знаходиться у музеях РФ та світу і їх повернення в Україну мало б потужне культурне і націотворче значення. У сусідній Польщі вже понад десятиліття існує державна програма, спрямована саме на посилення реституційних процесів – фінансово підтримуються міжнародні судові процеси, розробляються навчальні програми, реалізація яких вже сформувала в країні ціле покоління фахівців, максимально обізнаних з правовими нюансами реституції. Відповідні спеціальні курси були впроваджені і для безробітних з метою їх перекваліфікації, що цілком реально можна було б імплементувати і в Україні. У світлі кількості втрачених Україною через анексію Криму та війну на Донбасі артефактів (згадати хоча б Горлівський художній музей з його колекцією В. Тропініна, О. Айвазовського, М. Реріха, митців Товариства пересувних художніх виставок, З. Серебрякової, Б. Кустодієва, О. Бенуа і Л. Бакста!), проблема законодавчого врегулювання питань реституції потребує нагального вирішення.

Реставрація пам’яток, з огляду на стан збереженості переважної більшості з них, є не менш актуальним питанням. На сьогодні фінансування сектору відбувається за рахунок коштів спеціальних фондів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, що за умов децентралізації особливо непокоїть. З-поміж субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам, виділених 2019 року, понад 80% було відведено на капітальні ремонти споруд та будівель, але це були переважно школи та амбулаторії, які не належали до пам’яток історії та культури. До прикладу, у м. Києві з 824,5 млн. грн. субвенцій на збереження (реставрацію чи бодай консервацію, протиаварійні заходи) не було витрачено і копійки. Якщо 2006 – 2007 року існувала субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам для збереження історичної забудови міст, об'єктів історико-культурної спадщини, впорядкування історичних населених місць та соціального розвитку, то з 2008 року вона змінила формулювання, - «на здійснення заходів щодо соціально-економічного розвитку окремих територій», лишивши тим самим культурну спадщину на маргінесах.

Також фінансування реставрації пам’яток культурної спадщини може відбуватися за рахунок коштів власників пам’яток або орендаторів та благодійних внесків/пожертвувань (валютних в тому числі), адже надзвичайно велику кількість пам’яток дозволено приватизовувати. Проте власники і орендатори пам’яток культурної спадщини не поспішають реставрувати їх, бо для цього потрібно розробити науково-проектну документацію на проведення реставраційних, консерваційних та ремонтних робіт, а це можна зробити лише на замовлення і за немаленькі кошти. До прикладу, у 2018 році створений Інститут культурної спадщини надавав такі послуги за орієнтовно 150 тис. грн за пакет документів, цьогоріч ціна стартує від 200 тис. грн, а Управління Одеської облради з майнових відносин розробило науково-проектну документацію на ремонтно-реставраційні роботи будівлі – пам’ятки архітектури за 1 млн. 200 тис. грн, адже ціна часто залежить не лише від виконавців, але й від самого об’єкту, його характеристик. До того ж, існує велика спокуса знищити/дочекатися самознищення пам’ятки історії та культури для спорудження на її місці рентабельнішої споруди, як то, наприклад, багатоповерховий житловий будинок, адже максимальна сума штрафу за доведення до руйнації пам’ятки – 170 тис. грн., що часто менше, ніж навіть розробка документації.

Проект Закону про внесення змін до деяких законів України з питань удосконалення системи охорони культурної спадщини, прийнятий у першому читанні ще влітку 2018 року, і досі очікує на друге читання. Проте і він за умов прийняття не стане панацеєю, адже передбачає підвищення суми штрафу за проведення незаконних робіт на пам’ятці чи умисне доведення об'єкту до руйнації лише до 85-255 тис. грн, за порушення режиму історико-культурного заповідника – 17-51 тис. грн та за непередачу знайдених під час археологічних розкопок предметів – 8,5-17 тис. грн, що є абсолютно не неспіввідносним з потенційною сумою прибутку у разі порушення закону. Для ефективного врегулювання цього питання доречним видається підвищення штрафів щонайменше в 5 разів та визначення чіткого механізму оперативного викупу об’єктів нерухомої культурної спадщини у недобросовісних власників, що могло б бодай зменшити масштаби загальнонаціонального знищення пам’яток.

З іншого боку, окрім каральних факторів мають існувати і заохочуючі, яких нині бракує не менше. Створено Інститут книги, певний час обговорюється доцільність формування Інституту театру, проте потреба у створенні за тим самим принципом Інституту культурної спадщини у відкритих джерелах не фігурувала жодного разу. Та організація, яка функціонує нині під назвою «Інститут культурної спадщини», є де юре підприємством об’єднання громадян «Інститут культурної спадщини» Всеукраїнської Ради з охорони культурної спадщини України , що надає послуги на цілком комерційних засадах. Створення ж інституції на кшталт британського ІРСН (Institute for the Preservation of Cultural Heritage - https://ipch.yale.edu/), Американського інституту реставрації (American Institute for Conservation) чи ізраїльського ССНР (Centre for Cultural Heritage Preservation) з можливістю надання грантової підтримки тощо, могло б суттєво покращити стан справ у секторі культурної спадщини України.

Наразі ж пошуком шляхів виходу з вельми занедбаної ситуації займаються не стільки відповідні державні органи, скільки поодинокі громадські активісти, ентузіасти та поціновувачі культурної спадщини. Об’єднуючись у невеличкі спільноти у столиці та регіонах, вони намагаються зберегти те, що вціліло на сьогодні (і що найближчим часом вряд чи буде відображено хоча б у наближеному до реалій офіційному переліку пам’яток), і одним з основних доступних для них засобів є ревіталізація пам’ятки у тій чи іншій формі. За цим вишуканим терміном ховаються неприбуткові, фізично і морально виснажливі спроби фахівців та ентузіастів привернути увагу до окремих пам’яток історії, культури, архітектури та монументального мистецтва з метою їх подальшого збереження. Так, у 2019 році за підтримки Українського культурного фонду було реалізовано проект ревіталізації палацу Потоцьких та Урбанських у Тартакові (Львівська обл.). Завдяки курсу тренінгів та серії виставок вдалося популяризувати локацію, що, у свою чергу, призвело до посилення інтересу до її реставрації з боку місцевої влади. У 2020 році понад 20 ревіталізаційних проектів з різних регіонів України отримають грантову підтримку УКФ, проте їх реалізація здатна стати лише початковим етапом, своєрідною адвокаційною кампанією для кожної з локацій, адже згідно чинного законодавства фонд не має права надавати кошти на проведення капітальних ремонтних робіт, тобто, саму реставрацію та реконструкцію.

Одним з прикрих спадків радянської доби є небажання українського суспільства усвідомлювати цінність спільної культурної спадщини для кожного окремого громадянина, адже у свідомості досі побутують уявлення про комунальне як про нічийне. Відтак необхідність популяризації серед місцевих громад ідеї прибутковості належним чином збережених та гідно утримуваних пам’яток в якості туристичних маркерів регіону видається особливо актуальною за умов децентралізації. Це уможливило б свідоміше ставлення до охорони та збереження культурної спадщини в країні.

У розпал Другої світової війни, 1943 року, держави-союзники прийняли рішення сформувати спеціальний підрозділ в рамках програми Монументи, Мистецтво та Архіви (the Monuments, Fine Arts, and Archives section – MFAA), який складався з 345 чоловіків та жінок переважно середнього віку з 13 країн. Вони полишили свої кар’єри мистецтвознавців, реставраторів, архітекторів, відмовилися від посад університетських професорів і директорів національних музеїв для порятунку артефактів. Завдяки їхній роботі на передовій було врятовано понад 5 млн предметів з близько 1000 схованок, в яких зберігалися викрадені роботи Мікеланджело, ван Дейка, Ботічеллі, Белліні та інших геніїв світового мистецтва. Здається, наразі створення такого підрозділу для умовної та реальної передової української культурної спадщини – це наш єдиний вихід.

Мілена Чорна Мілена Чорна , мистецтвознавець, арт-критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram