Колись в середині 90-х дійсно революційним було введення в судочинстві апеляційних судів як інституту оскарження в кримінальному, господарському та цивільному процесах. Противниками введення цього інституту були насамперед судді та прокурори. Адже звичайно існуючий тоді порядок перегляду судових рішень «в порядку нагляду» мав масу можливостей для зловживань та скасування по сутті законних рішень. В мене на пам’яті один з найперших в Україні судових процесів з Антимонопольним комітетом України, коли колегія суддів Арбітражного суду міста Києва тричі задовольняла позов про визнання недійсним рішення АМКУ і тричі Голова Арбітражного суду міста Києва одноособово «в порядку нагляду» скасовував ці рішення суду. Але це все залишилося в історії – апеляційна інстанція стала обов’язковим атрибутом кримінального, цивільного та господарського судочинства. Позитивні наслідки для встановлення правового порядку в Україні мало впровадження адміністративних судів, які розглядають публічно-правові спори.
Реформування кримінального судочинства розпочалося більше десяти років тому з запровадження нового кримінального кодексу. Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року мав би завершити процес реформування кримінального провадження, завданням якого є «захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень… щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений…».
Іншими словами, для громадян дуже важливо, щоб винний в злочині поніс справедливе покарання, а невинний не був засуджений. В стародавньому Римі існував принцип «краще десять несправедливо не засуджених, ніж один несправедливо засуджений ». Вже тоді свобода громадянина мала найвищу цінність в суспільстві та мала пріоритет над принципом «публічності» в судочинстві.
Статья 274 "Негласное получение образцов для сравнительного исследования". Это означает, что вашу кровь, ваши образцы ДНК, отпечатки пальцев можно получить негласно и использовать, как доказательства по уголовному делу
— Сергей Власенко
Україні ж достався в спадок «совкове» кримінальне провадження, яке ґрунтується на принципі Глєба Жиглова: «Вор должен сидеть в тюрьме». Тобто особа, яка опинилася «в не тому місці та в не той час» автоматично ставала підозрюваною, а згодом обвинуваченою та засудженою.
Так сталося з Максимом Дмитренком, який відсидів 8 років за злочин «пологівського ман’яка». Так сталося із іншими тисячами громадян засуджених на підставі «вибитих» з них зізнань або лише на підставі «непрямих» доказів вини . Якщо говорити мовою кримінального процесуального кодексу, то відповідно до статті 85 нового КПКУ: «належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні… » Прокурори та судді зараз же мене звинуватять в тому, що я сприймаю «бажане за дійсне». Але я маю контраргумент: «Чому у випадку з Максимом Дмитренком прокурора та суддю не притягнули до кримінальної відповідальності?», бо знайшли «стрілочника» в міліцейських погонах .
Отже висновок один: система доказування вини не змінилася – прокурори та судді так і продовжуватимуть підозрювати та засуджувати громадян на підставі непрямих доказів вини, а відповідальність за це буде відповідно до статті 40 КПКУ нести слідчий .
Принятие, а теперь и введение в действие Уголовного процессуального кодекса безусловно позитивный шаг Украины
Розрекламованим нововведенням кримінального процесуального кодексу є суд присяжних, який на думку авторів кодексу має усунути можливість незаконного засудження громадян.
Насправді відбулася звичайна підміна понять. «Совковий» народний засідатель тепер буде називатися «присяжним», але вирок як приймався суддею так і буде прийматися суддею або суддями колегіально з формальною участю присяжних. Тобто новий кримінальний процесуальний кодекс не запроваджує суду присяжних з правом винесення «вердикту», який за західноєвропейським зразком визнає чи не визнає особу винною, а суддя лише кваліфікує злочин за статтями кримінального кодексу у випадку визнання особи винною. Але в Україні «віз і нині там».