У зв’язку з цим, мені пригадалась бурхлива дискусія в рамках тематичного громадського обговорення «Башта часу. Світ без обмежень? Правда про візи», проведеному Громадською радою при Міністерстві закордонних справ 22 березня 2012 р. в Дипломатичній академії України. Суть сказаного діячами нашого громадянського суспільства зводилася до скарг, благань і закликів полегшити «візову долю» українців, натомість представники ЄС в особі керівника консульського відділу Посольства ФРН в Україні втішалися «перевагами» (див. приклад вище) Угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз, яка набула чинності 1 січня 2008 р., і повчали, повчали, повчали…
Дійсно, ключовим елементом згаданої Угоди є положення про перспективу запровадження взаємного безвізового режиму між Україною та ЄЄ, що мало б сповнювати нас світлою європейською вірою і надихати на біометричні паспортні подвиги. Паралельно Київ і Брюссель домовлялися збільшити тривалість віз і число категорій громадян, які мають право на оформлення безкоштовних шенгенських віз, шляхом внесення відповідних змін до чинної Угоди.
Все так добре починалося, але не склалося. Правда, в українському МЗС досі не втрачають надії на те, що корекція Угоди таки відбудеться 23 липня 2012 р. на зустрічі міністрів закордонних справ Східного партнерства в Люксембурзі. Дай Бог! Проте вже напевне до кінця поточного року Україна залишиться на початковому етапі більш широкого спеціального плану дій щодо візової лібералізації.
Нічого не поробиш, багато хто в ЄС вважає неприпустимим підписання будь-яких нових договорів з Україною у період, коли її керівництво звинувачують у репресіях опозиції. Варто зазначити, що в частині візової політики європейські чиновники діють за своїм «статутом». Критерії для запровадження безвізового режиму в’їзду в ЄЄ для громадян третіх країн (ідеться про скасування віз при поїздках тривалістю до 90 днів) визначені у Регламенті Ради Міністрів ЄС від 21 грудня 2001 р. №539/2001. Такими критеріями є:
1. Політика країни у сфері боротьби з нелегальною міграцією.
2. Політика країни у сфері публічного порядку та безпеки.
3. Загальний стан зовнішніх відносин ЄС із цією країною.
4. Наслідки запровадження безвізового режиму для регіональної політики ЄС та для принципу взаємності.
Складно не погодитися, що принаймні протягом останнього року Україна цілковито «пішла в рознос» за третім пунктом вищевказаних критеріїв на ґрунті, скажімо так, різного з ЄС розуміння ролі кримінального судочинства стосовно посадових осіб. При цьому також очевидно, що наша правоохоронна система «увійшла в раж» і не збирається зупинятися, будучи натхненною своєю безмежною незалежністю, зокрема, від Президента України.
Але ж гарантові, який зовсім не впливає на суди, неможна взагалі сидіти склавши руки, поки вона просто сидить. Він має, попри все, наполегливо просувати європейську інтеграцію, що передбачено Законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». І саме омріяний безвізовий режим з ЄС дозволить кожному українцеві реально відчути себе справжнім європейцем. Але чим же сьогодні переконувати партнерів з Брюсселю, таких нетямущих у питаннях верховенства права «по-українськи»?
Раджу Віктору Федоровичу бути послідовним до кінця, як він це уміє, і не «панькатися» більше із зарозумілими носіями європейських цінностей, а сказати їм дипломатичною мовою, за легендарним прикладом Миколи Яновича: «Да пошли вы!»
Іншими словами, можливо настав час відійти від семирічної малопродуктивної асиметрії у візовому діалозі з ЄС. Даний підхід може бути дійсно ефективним (без жартів) в умовах очевидної неможливості позитивного розв’язання конкретної ситуації у загальнополітичному переговорному контексті. Адже жодні правові пояснення обставин, що мають місце в Україні, вже не сприйматимуться Європою за належне. Тому необхідне виведення візової дискусії за рамки формату «Юлі – волю!» та застосування абсолютно інших аргументів.
Зокрема, сигнал про вірогідність відновлення в’їзних віз до України для громадян держав-членів ЄС на засадах паритетності (вартість, документи, процедури тощо хай будуть такі ж самі «спрощені» як для наших громадян) може стати неочікуваним дипломатичним кроком, що принаймні змусить керманичів спільноти серйозно замислитися над усіма «за» і «проти» подальшого ув’язування безвізового режиму з «виправленням» нашого політичного режиму. Більше того, численні прості європейці, хто після футбольного ЄВРО нарешті розширив свої географічні пізнання та звільнився від штучно нав’язаних стереотипів стосовно українців, можуть бути стурбованими проблематичністю вільного подорожування Україною, де нема ведмедів і таке дешеве пиво. Це сприятиме створенню народного тиску на тамтешню владу з метою якнайшвидшого досягнення візового порозуміння.
Ось тоді й поговоримо про принцип безвізової взаємності без виключень і обмежень, людську гідність та взаємну повагу до громадян. «Не мы такие – жизнь такая!» Правда, Вікторе Федоровичу?