Було помітно, що під час розмови пан Рева намагався ухилитися від запитання про специфіку нарахування пенсій і обліку трудового стажу для мігрантів, які працювали за кордоном. Вочевидь, його як міністра ця тема не дуже то й цікавила (попри те, що, згідно з різними оцінками, досвід трудової міграції має кілька мільйонів українців). Зрештою, без зайвих роздумів, але із дивовижною категоричністю пан Рева висловив наступну позицію - трудові мігранти “працюють на себе”, тому було б несправедливо зрівнювати їх з тими, хто все життя пропрацював в Україні та сплачував із своєї зарплати внески до Пенсійного Фонду. І ті люди, які працюють за кордоном, повинні “докупити” чи “допрацювати” до мінімального рівня відповідний стаж, якщо хочуть претендувати на українську пенсію.
У такій позиції певна логіка, звісно, є. Але це, швидше, логіка поверхових розмов у черзі чи у купе потяга, в яких нудьгуючі співрозмовники з легкістю висловлюються на всілякі важливі теми, плутаючи аматорську радикальність своїх думок із професіоналізмом та виваженістю. За цієї логікою ми не бачимо ніякої цілісної політики, ніякого глибокого аналізу ситуації, які мав би демонструвати міністр, тобто, не просто випадкова людина, що має опінію про “все на світі”.
У цій позиції є кілька моментів, що яскраво свідчать про її низьку професійну якість та відсутність мислення на рівні відповідному міністру соціальної політики.
Так, пан Рева де-факто вважає трудових мігрантів “паразитами”, які у випадку пенсій намагаються отримати від держави щось неналежне і незаслужене. Тоді як “ідеалом” для отримувача української пенсії він вбачає поведінку працівника в бюджетній сфері за мінімальну зарплату і, бажано, все життя на одному місці.
Тобто, працівник, що втратив роботу і вирішив поїхати за кордон, аби забезпечити собі не те, що гідне життя, а просто елементарне виживання, - це вже ледь не “злочинець”, що не заслуговує на звання повноцінного українського громадянина.
Хоча, навіть якщо говорити суто про фінансову сторону питання, то пан міністр мав би пам’ятати, що валютні надходження від цих мігрантів (в різні роки, від 4 до 8,5 млрд. доларів - дані за 2013 рік) виглядають таки більш суттєвим вкладом у розвиток країни, ніж соціальні внески від бюджетних працівників. Але, у такі нюанси міністр соціальної політики не вважає за потрібне занурюватись. Йому достатньо простої “хлопської” логіки - не працював в Україні, отже - не вкладався.
Або щодо такого соціально важливого питання як врегулювання з іншими країнами питань виплат пенсій для українських мігрантів.
Андрій Рева навів лише один приклад можливого вирішення цієї проблеми - договір з Ізраїлем, за яким за відносно невелику групу (в перспективі - до 20 000 осіб) наших “заробітчан” роботодавці будуть платити соціальні внески в Україні. З того, що міністр не згадав давні домовленості із Португалією та деякими іншими країнами, або ж те, що дуже “гарячою” повісткою денною є проведення перемовин на цю тему із Польщею (майже мільйон заробітчан!), можна зробити висновок, що цими проблемами він не надто і цікавиться.
А навіщо? Адже, у нього є значно “простіше” вирішення - красномовна і ефектна “дуля з маком” усім, кого доля змусила працювати на чужині.
Зважаючи на те, що соціальна політика - одна із найважливіших сфер діяльності для держави, яка ніяк не може вийти із соціально-економічної кризи, це інтерв’ю із паном Ревою змушує мене висловити кілька серйозних питань.
По-перше, як я вже наголосив на початку, - чи в Україні взагалі є якась розбірлива державна соціальна політика?
Чи позицію держави, що не визнає своєї відповідальності за те, що мільйони її громадян були змушені шукати роботу за кордоном (на нижніх сходинках соціальної драбини!), можна назвати чесною і справедливою?
Чи міністерство, очолюване Андрієм Ревою, проводило якусь інформаційну кампанію про можливості збереження/”купівлі” стажу для трудових мігрантів?
Чи є Андрій Рева компетентним міністром соціальної політики та професіоналом у своїй сфері? Схоже, головним достоїнством пана Реви (в минулому політрука, учителя, заступника мера) є те, що його попередня кар’єра проходила у місті Вінниця. Це, звісно, породжує наступні питання вже до нинішнього прем’єр-міністра та його кадрової політики…
Виглядає так, що доки ми не отримаємо чіткі відповіді на ці запитання, доти мільйони українців виглядатимуть в очах своєї рідної держави “паразитами”, “яких ніхто не змушував туди їхати”.
Доти не будуть укладені двосторонні угоди про виплату внесків з іншими країнами, де є великі групи наших заробітчан. Адже, проявляти ініціативу повинні ми, як найбільш зацікавлена сторона (це показує досвід сусідньої Молдови)
Доти не діятимуть вже укладені угоди, імплементацію яких ні міністерство соцполітики, ні Пенсійний фонд просто не здатні провести через брак розуміння того, як вони мають діяти.
Доти, мільйони українців почуватимуться зайвими у себе вдома. В країні, де ніби-то працює ціле міністерство соціальної політики...