Конкурс тривав майже рік, і для остаточного формування складу Верховного Суду кандидатам залишається отримати схвалення Вищої ради правосуддя, та формальну процедуру підписання указу Президентом.Оцінки результатів конкурсу розбігаються, як і думки про те, чи оголошені результати конкурсу є нарешті перемогою, чи черговою зрадою.
Тому, аналізуючи це питання, хочу почати з головної помилки коментаторів і експертів, які намагаються представити цю дію як успіх, або як провал судової реформи в цілому.
Поточний результат судової реформи в цілому вже є переможним з декількох причин. Головна з них полягає в тому, що всі учасники перегонів, як зі сторони реформаторів, так і, що головне, контрреформаторів, дійшли згоди стосовно того, що вигодонабувачем від діяльності суду, і головним оцінювачем суду є суспільство. І мірилом успіху в судовій царині є довіра людей до суду, рівень якої в Україні поки що зберігається на одній з найнижчих відміток у світі. Отже, дійсним, справжнім і реальним індикатором успіху судової реформи може бути лише показник підвищення рівня довіри людей до суду. Для фахівців, юристів і адвокатів, діяльність яких пов’язана з представництвом інтересів в суді, є ще один важливий показник – показник рівня корупції, який нейронними зв’язками суспільної комунікації буде швидко сигналізований і безумовно відіб’ється на показнику довіри до суду суспільства в цілому.
Отже, справжній успіх судової реформи можна буде констатувати лише тоді, коли людина, традиційно обійшовши певну кількість адвокатів у своєму місті, отримає від них тверду і впевнену відповідь, що купити бажане рішення в суді вже неможливо, і продати він може лише свою фахову послугу власне як професійного юриста, і не більше того.
Подання будь-яких кількісних показників, відсотків чи то ліквідованих судів, чи звільнених чи призначених суддів в них як успіх чи неуспіх судової реформи в цілому є чистою маніпуляцією, і спробою відволікти суспільну увагу від реального показника успіху у вигляді ефективності судової системи, який ми маємо шанс побачити насправді ще не так скоро, але вже в осяжній часовій перспективі.
Проте безумовно, флагманом таких тектонічних змін в засадничих ціннісних основах функціонування судової системи має стати Верховний Суд, чим і зумовлений підвищений інтерес до процесу його формування і власне прізвищ суддів, оскільки саме робота кожного судді має сформувати відношення людей до суду в цілому.
Надалі спробую оцінити поточний етап формування Верховного Суду під кутом зору того, чи є він успішним чи ні, з огляду на перспективу досягнення означеної цілі – утворення незалежного, непідкупного суду, якому будуть довіряти громадяни так само, як довіряють в Німеччині, Франції, Бельгії.
Перше, що слід враховувати, це те, що час для судової реформи, коли б вона мала найширшу підтримку і довіру людей вже втрачено, оскільки початися вона повинна була одразу після Революції Гідності. Натомість, на тому початку реформаторський запал загруз в саботажі, спротиві і намаганнях збити судову реформу «на зльоті», обмежившись перейменуванням судів та переатестацією діючих суддів, і підміною показника довіри до суду суспільства опитуваннями серед учасників судових проваджень під пильним оком суддів. Спочатку система витримала удар, завданий законом «Про відновлення довіри до судової влади», подавши чіткий сигнал суспільству, що чекати змін з середини не варто, адже судді навіть не скористалися можливістю переобрати бодай голів судів, які традиційно були найважливішою ланкою вертикального керівництва процесами судочинства в судах. Згодом термін «люстрація» став неактуальним для суддів, в межах «програми опору» кадровим змінам в судовій системі.
Стало зрозуміло, що лише хвилі народного невдоволення, виразниками якої в парламенті були окремі народні депутати, недостатньо для реальних змін. Потрібна була консолідація зусиль знизу з діями політичної влади країни, яка стала уособлюватися навколо персони обраного президента країни.
Сезон перегонів зими 2014-15 років означився тим, що після вдалого лобіювання Закону «Про забезпечення права на справедливий суд», з відхиленням альтернативного і більш радикального реформаторського законопроекту, внесеного народними депутатами, ковдру судової реформи остаточно перетягнув на себе Президент Петро Порошенко, який ще раніше проголосив судову реформу як Реформу №1 зі всіх Реформ №1.
Почалася робота над змінами до Конституції, і законами з втілення судової реформи. Головні дискусійні питання – утворення нових судів, зокрема Верховного Суду, і відкриття дверей до них для юристів не суддів в процедурі конкурсу рівного для всіх, включаючи суддів і не суддів. Долю цих найважливіших питань по суті вирішив неформальний арбітр, а саме Венеційська комісія, яка визнала в умовах українських реалій ці заходи допустимими.
З таким підходом погодився Президент – і, як після змаху чарівної палички, в одну мить, як туман на сонці, зникли скептики, а радше перетворилися на прихильників цих життєдайних змін – нового Верховного Суду і апеляційних судів, які мали відтепер формуватися на конкурсній основі не тільки з діючих суддів, а й з фахівців з поза системи.
Це була перемога, в якій не виявилося переможених. Оскільки, як з’ясувалося, ті, хто раніше опирався змінам, насправді хотів і всіма силами душі і тіла прагнув тих змін. Ось така іронія долі, чи то особливості українського менталітету. Особливо показово це задокументовано в діях суддів Верховного Суду України, які спочатку рішуче засудили новації, та колективно звернулися до Конституційного Суду за скасуванням змін до Конституції і законів про утворення нового Верховного Суду на конкурсних засадах, а потім майже повним складом подалися на участь у цьому такому небажаному для них конкурсі, наперебій вихваляючи його.
Отже, конкурс до Верховного Суду, без перебільшень, став самим важливим, цікавим, і, без сумніву, поворотним у всій судовій реформі моментом. І слідкувати за руками шахраїв ставало чим далі складніше, оскільки всілякі вигадки і інновації застосовувалися несподівано і в самі дивні способи.
Щоб запобігти ручному керованому формуванню судів за допомогою механізмів політичної чи грошової корупції, потрібно було добитися, щоб конкурсні процедури були максимально прозорі і зрозумілі навіть профану. Тим більше, прозорість є необхідною хоча б для того, щоб забезпечити довіру до процедури, яка б будувалася на спостереженні на власні очі, а не «вірі у дядька в краватці», який щось зачитує з папірця.
Одним з важливих елементів забезпечення прозорості конкурсу стало утворення Громадської ради доброчесності (ГРД), яка отримала право заблокувати кандидата у судді, щоправда, це «вето» Вища кваліфікаційна комісія має право подолати 2/3 складу.
В результаті, процес добору було побудовано так, що в самому показовому і наочному дійстві конкурсу – співбесіді, яка транслювалася онлайн, приймав участь представник ГРД, з правами як оголосити висновок про недоброчесність кандидата, так і ставити питання кандидату.
Дійсно, безпрецедентний зразок прозорості, що не має аналогів у світі.
Але, це «кіно» не вирішило проблеми прозорості конкурсу в цілому. Як і очікувалося недовіра, і, відповідно, всі скандали, що супроводжували конкурс, стосуються саме тих етапів, які залишилися поза межами прозорості. Чім темніше, тим мутніше, незрозуміліше, підозріліше.
Так, перший етап - тести, не викликав нарікань, якраз через те, що процедура тестування відбувалася «на очах» як спостерігачів, так і глядачів онлайн-трансляції, результати підбивав комп’ютер, і відомі вони були одразу.
Другий етап – письмове завдання, хоч і виконувалося з трансляцією онлайн, викликало значну недовіру, оскільки роботи перевірялися кілька тижнів, завдання будувалися на матеріалах справ, які розглядали окремі конкурсанти-судді, а оцінки за виконання не відповідали статистичним критеріям «нормального розподілу» через незначущу наявність середніх результатів. Переважно роботи були оцінені або дуже високо, або дуже низько, що викликало підозри у підганянні результатів під конкретних кандидатів.
Здивування також викликало і повернення до конкурсу частини вибулих після практичного завдання кандидатів.
І головне, ВККС навідріз відмовилася виконати головну умову для забезпечення прозорості – оголосити персональні оцінки, виставлені кожним членом комісії, як за письмові роботи, так і взагалі підсумковий бал. Це дозволило членам комісії не нести персональну відповідальність за персональні рішення, сховавши їх за колективною відповідальністю. Або безвідповідальністю.
Це при тому, що сама брудна робота – умовно, сказати негіднику в очі що він негідник – дісталася ГРД, яка ухвалювала висновки про недоброчесність в спосіб, коли було видно, хто і як персонально голосує.
І, зрештою, четвертина з фінального рейтингового списку конкурсантів, які отримали шанс стати суддями Верховного Суду, «забраковані» ГРД.
За таких умов не дивно, що саме ГРД протягом всього часу конкурсу була основним об’єктом інформаційних і юридичних атак. Зокрема відбулося декілька спроб її дискредитації через замовні брудні публікації стосовно її членів, а юридичні спроби блокувати її діяльність почалися з судового оскарження її утворення, та продовжуються заявленням різноманітних позовів.
Важливим позитивним фактором стала суттєва зміна цінностей, внаслідок демонстрації справжніх обличь суддів, їх думок, переконань, ставлення до статків і взагалі поглядів на життя. Вперше судді відповідали на питання, які цікавили кожного громадянина. Відтак, символ судді, який їде на Порші до котеджу, став не «знаком якості» корупціонера, який демонстрував свої можливості і ціну, а маркером недоброчесності, за яким такого діяча слід як мінімум вигнати з роботи.
Для багатьох недоброчесних суддів необхідність відповідати на запитання в прямому ефірі стало справжньою травмою і приниженням, для решти, які спостерігали це зовні – сигналом. Окремі судді змушені були прийняти важке для себе рішення добровільно відмовитися від продовження участі у конкурсі.
Ось так, якщо коротко, кувався результат, у вигляді 120 прізвищ фіналістів конкурсу, які ми зараз бачимо.
І результат цей не можна однозначно пофарбувати ні в білий, ні в чорний колір.
Чи відбулося очікуване і обіцяне оновлення?
Близько 20% відсотків фіналістів конкурсу і майбутній суддів Верховного Суду є не суддями, і ні дня не працювали на суддівських посадах.
В той же час, майже половина їх є діючими суддями Верховного суду України і трьох вищих судів. Решта – судді у відставці і судді судів першої і апеляційної інстанцій.
Незважаючи на безцінний досвід, отриманий за час роботи в ГРД, і, відповідно, особливу наближеність до частини процесів, які я коротко описав вище, я не можу назвати реальний відсоток людей, які йдуть працювати чесно і непідкупно. Напевне, є нещирі кандидати з кандидатів які не є суддями. Напевне, є порядні кандидати з числа суддів.
Хочеться вірити, що бодай третина кандидатів йде з щирими намірами не брати хабарів і не виконувати нічиїх вказівок. І, якщо це правда, такий Верховний Суд – вже надзвичайно позитивна зміна, яка робить реальним описаний вище результат судової реформи в цілому – здобуття довіри людей до суду.
Нагадаю, що змін, які відбуваються, годі було чекати будь-коли раніше в українській історії. Бо у Верховному Суді будуть люди, які нікому не зобов’язані своєю посадою, не купили її, і відповідно не виконають вказівку, не візьмуть хабар, а отже, вищий суд країни стає непередбачуваним для тих, хто має гроші, вплив і владу, що руйнує роками усталений стереотип і менталітет.
Такі судді мають, і будуть мати підтримку суспільства, і саме на них доведеться тепер рівнятися решті. Стара система вже дала збій. І докорінна зміна цінностей може відбутися досить швидко.
Але головне, звичайно, ще по переду. Напевне, певну частину кандидатів, потрапляння яких до 120 фіналістів викликає здивування і обурення, все ж не пропустить Вища рада правосуддя. На нових суддів ще чекає маса випробувань і спокус. Перші реальні «розклади» можна буде побачити вже невдовзі, при обранні голови Верховного Суду, що буде дуже важливим маркером ефективності зміни філософії. Так, приміром, якщо головою стане колишній функціонер, ще й досвідом обіймання високої адміністративної посади – це буде свідчити про наявність міцної «фракції» прихильників старих цінностей. І наступним кроком можна очікувати спроби «приручити» розподіл справ. Потужним сигналом змін, навпаки, буде обрання голови, який буде мати стійку незаплямовану репутацію, бажано не пов’язаного з судовою системою в минулому. Важливо також, як будуть працювати органи правопорядку, виявляючи корупційні злочини, для того щоб ті, хто йде до Верховного Суду заробляти не зарплату – опинився за гратами.
Звичайно, всі шляхи розвитку подій залежать в першу чергу від самих суддів Верховного Суду. Вони залишаються наодинці з власним сумлінням, і перед судом суспільства. Але і від нас всіх залежить дуже багато. По-перше пам’ятати про високі зарплати суддів, і відсутність необхідності додатково їх фінансувати хабарями. І, уважно слідкувати за їх роботою. Адже дурити вже нікого, бо всі все прекрасно бачать і розуміють, і правду не приховаєш.
Тому, не варто переоцінювати цей важливий етап, але не остаточний результат судової реформи, і кричати про суцільну зраду чи перемогу. Все цікаве, як і раніше – ще попереду. На черзі слово Вищої рада правосуддя стосовно 120 фіналістів. Далі – спостерігаємо, підтримуємо позитивні зрушення, боремося з намаганнями повернути старе. Будемо пильні, уважні, і головне – не байдужі.