Пригадую, коли "беркут" завершував свій шабаш і професійно добивав лежачих, сталась якась дивина: мене викинули за межі пекельного кола і просто не помічали. Ось орда в чорних шоломах гонить активістів по задвірках вулиць, ось їх пакують в автозаки, а я все ще стою поблизу стели і ніяк не второпаю, чому ж мене забули відгамселити. І якось стало ніяково: побратимів дубасять, а я допомогти не можу.
От і вирвалось назовні відчайдушне: "Ще не вмерла.." Співав, надриваючи горло, аби почула уся нечисть, співав, ніби заклинання. Уявіть - звуки бійні стихають, силовики вже святкують велику звитягу над беззбройними і раптом, замість тікати світ за очі, якийсь самогубця що є духу затягує гімн України! Для мене цей випадок став символом зламу, миттю перемоги над особистим страхом.
Тоді я зрозумів, що справжня боротьба тільки починається. І та боротьба може скінчитись смертю або каліцтвом. Багато моїх товаришів перестали тремтіти перед словом "смерть" саме після ночі 30-ого листопада. Ми прийняли цю небезпеку, всотали її глибоко в душі і вже більше не боялись.
Тоді я зрозумів: у нашій країні життя і здоров'я людини не варте й копійки. Ми були сміттям, безмовним електоратом, бидлом, яке приймає лише мову гумових кийків. Так вважали в Межигір'ї. І, здавалось, з цим змирилась Україна.
Вогкого, холодного 30-ого листопада раптово настала весна. Вона тривала усю зиму. Тоді не було холодно, мерзли тільки ноги, а не серця. Нарешті ми побачили інших українців: хоробрих до безтямства, співчутливих до біди інших, здатних об'єднуватись заради спільної мети і боротись, не шкодуючи ані ворога, ані власного життя. Нарешті вибухнуло! Чорна ніч 30 листопада здетонувала Революцію.
Нам здається: Майдан позаду, його події записані у підручники історії як доконаний факт. Справді, давно відшуміли бої на Грушевського та Інститутській, полетіли в потойбіччя янголи Небесної сотні, ми нещодавно відзначили першу річницю...
Але мушу заперечити - революція не закінчилась! І це я знаю напевно. Наприклад, для Фаїни Таран, старенької жінки, що самотньо виховує трьох внуків, революція триває. Її син Іван не повернувся додому, він зник на Майдані.
Першими почали шукати зниклих волонтери. Вже після 30 листопада були списки тих, кого розшукують. Далі їхня кількість лише зростала і на кінець лютого близько 250 людей вважалися зниклими. Нині розшукують щонайменше півсотні.
"Пошукова ініціатива Майдану" - класичний зразок самоорганізації активних українців. Коли міліція вдавала, що проблеми не існує, волонтери в чергове спробували замінити неефективну державну структуру. До спільноти пошуковиків-аматорів долучились археологи, юристи, журналісти, молодь і пенсіонери, багатії на джипах і прості кияни. У всіх була єдина мета - знайти побратимів по Майдану. Живими або мертвими.
Впродовж кількох місяців волонтери самотужки обстежили каналізаційні підземелля Маріїнського парку, морги, лісові масиви довкола Києва, закинуті будівлі, навіть пірнали у озера. А ще побували у крематорії на Байковому кладовищі.
Пошуки продовжуються досі. У це важко повірити, але спільними зусиллями різних волонтерських організацій вдалося розшукати значну більшість майданівців. На щастя, майже всі з них живі і повернулись до рідних.
Нарешті, діло дійшло до співпраці з МВС. Там, виявляється, є чесні і небайдужі люди. Результат взаємодії з міліцією - десятки знайдених активістів по всій країні.
Але роботи ще багато. За списком "Пошукової ініціативи" доля 60 майданівців донині невідома. Ось інтерактивний список зниклих з фото та коротким біо. Якщо Ви знаєте будь-яку інформацію про зниклих активістів телефонуйте: 067 866 45 74 або пишіть на Фейсбук.
Поки пані Фаїна і десятки інших матерів не дізнаються правду про своїх синів і доньок - революція триває.
Поки усі замовники, включно з Януковичем, і виконавці убивств Небесної сотні не покарані - революція триває.
Доки в країні дозволено бити активістів і силою розганяти протести, доки залишається можливість повторення ночі на 30-те листопада - революція триває.