Для Росії участь в процесах, які сьогодні відбуваються на Близькому Сході є надважливою, адже Москва розглядає її як шанс повернутися в важковаговий дивізіон світової політики на правах повноцінного гравця, а не країни-міжнародного терориста.
Безглузде і непродумане вторгнення в Україну, попри короткотривалий тактичний успіх, не принесло Росії очікуваної стратегічної вигоди, а навпаки відкинуло країну на багато десятків років в епоху гострої хронічної форми Совка. Гра Росії на глобальній шахівниці коштує їй надто дорого і це, здається, починають розуміти навіть ті, хто сліпо вірив в праведність курсу, яким рухався Кремль останні кілька років. Дозволивши собі набагато більше допустимого, Москва зуміла за короткий період не тільки остаточно переконати своїх ворогів в правильності їхнього вибору, а й змусила своїх найважливіших союзників мовчки спостерігати за численними спробами приструнити войовничу політику кремлівської верхівки. Звичайно, це ні в якому разі не означає, що Німеччина, Греція чи врешті-решт Угорщина колись відмовляться від співпраці з РФ. Співробітництво триватиме. Інша справа, що формат сьогоднішньої дружби з Росією разюче схожий на дружбу розвинутих країн з африканськими режимами, які попри всю свою огидність необхідні світу, перш за все, як постачальники сировини. Амбіції - річ вперта, тому навряд чи російське керівництво може влаштовувати подібна роль. Москві потрібно дещо інше, аніж можливість міняти «слонову кістку на дзеркальця» - їй потрібен втрачений разом зі смертю СРСР міжнародний авторитет та вплив. Все це важко відродити, перебуваючи під постійними пресингом через підтримку терористичних організацій на українському Донбасі та окупацію Криму.
Імідж країни-терориста надовго закріпився за Російською Федерацією і позбутися цього статусу буде важко навіть протягом тривалого часу. Зважаючи на це, керівництво Кремля не полишатиме спроб легітимізації російської сили на світовій арені і сирійський театр бойових дій якнайкраще підходить для реалізації такого сценарію. Участь в боротьбі проти міжнародного тероризму в особі Ісламської Держави дає Путіну шанс повернутися у важковаговий дивізіон світової політики вже не в ролі терориста, а в ролі миротворця – принаймні на такий образ робить зараз ставку Кремль.
Сирія – ідеальний плацдарм для втілення подібних задумів. На багатостраждальному клаптику землі за чотири роки бойових дій зібралась така кількість воюючих сторін, що здається рядові учасники конфлікту вже самі не розуміють за що, за кого і з ким вони воюють. Зрозуміло, що подібний хаос не може влаштовувати сьогоднішню світову громадськість. Сотні терористичних організацій, тисячі екстремістів з усього світу, мільйони біженців, які не припиняють наводнювати стару та незвиклу до серйозних стресів Європу – всьому цьому потрібно покласти кінець і чим швидше, тим краще. Росія чудово це розуміє і готова за будь-яку ціну влитися в міжнародну антитерористичну коаліцію. Москві потрібна ця війна. Заради неї Кремль готовий на тривалий час забути про свої завойовницькі амбіції на Донбасі і, якщо це буде потрібно, хоч завтра перевішати всіх лідерів так званого «ополчєнія» на ліхтарях вздовж центральних вулиць Донецька.
Крім того, боротьба проти ІДІЛ стане прекрасним ґрунтом для закріплення своїх позицій в Середземномор’ї, які Росія втрачала тут в перші місяці війни. Не дарма зараз біля сирійського узбережжя концентрується серйозний воєнно-морський кулак ВМФ РФ.
Зрозуміло, що повністю відмовлятись від своїх геополітичних амбіцій на східних рубежах України Москва не збирається - зараз робиться все аби українсько-російська війна зайшла в глухий кут і зберігся статус-кво, вигідний перш за все Російській Федерації.
Це ще раз підтвердив виступ Путіна на 70-ій Генасамблеї ООН, який багато в чому нагадував програму Дмитра Кисельова. Москва не міняє свій курс, хоч і потерпає від санкцій – так, одним реченням можна замінити ті 15 хвилин, які витратив російський лідер на донесення давно відомих істин. Особливо цинічно звучали слова Путіна про дотримання Росією норм міжнародного права та про те, що Кремль ніколи не підтримував тероризм. Після виступу Путіна вже остаточно зарозуміло - Москва не відмовиться від звичної для неї політики дестабілізації, застосовуваної в різних точках світу, де Росія зберігає механізми впливу, проте, робитиме це не так відкрито як в Україні чи Грузії. Яскравий приклад – нещодавнє відновлення конфлікту між Вірменією та Азербайджаном в Нагірному Карабасі.
Омріяна Путіним участь російських військ у новітньому хрестовому поході проти світової терористичної загрози пліч-о-пліч з найвпливовішими гравцями світової політики дає всі шанси повернути Кремлю публічну прихильність європейських союзників, які зараз, м’яко кажучи, соромляться відкрито підтримувати Російську Федерацію.
Єдиним неприємним моментом в «благих намірах» Москви є самостійне бачення шляхів виходу з кризи на Близькому Сході, яке лежить дещо в іншій стороні від думок Заходу в даному питанні, тому «втиснутися» Путіну в ряди коаліції буде важкувато.
Крім цього не варто забувати, що любов московських стратегів до військових авантюр глобального масштабу за межами країни часто ставала тими граблями, на які з усієї сили наступала нога чергового радянського/російського керманича. Чого вартий тільки гіркий досвід Афганістану.
Все ж, не варто виключати, що в Сирії міжнародна громадськість таки надасть Путіну карт-бланш, дозволивши діяти на власний розсуд. Адже ще одним характерним лейтмотивом, який лунав в рамках ювілейної Генасамблеї ООН стали нагадування про глобальну війну, які в різних інтерпретаціях виголошували практично всі виступаючі, а для більшості країн світу Путін, воюючий в Сирії, значно краще, ніж Путін, воюючий за її межами.