Я зараз говорю про постановку “Some man must die” від Томаса Метлера. От буває так, що ти побачиш якусь візуалізацію в інтернеті, прочитаєш текст-опис і зрозумієш: якщо ти це пропустиш, ти ніколи собі цього не пробачиш. Так і тут. Більше цього, це була одна з ключових подій фестивалю, одна з його родзинок. Театр танцю. Танець на грані травматизму. Десятки ситуацій, які побачив і зумів через роботу танцюристів, їхню імпровізацію передати автор ідеї Томас Метлер із Швейцарії. Основний кістяк його виконавців — з України. Наша країна притягнула його тими подіями, учасниками яких ми всі є. Війна. Війна і її відголосок - бій на сцені. Не на життя, а на смерть. І хоча у назві захований меседж, що дехто має померти, глядач розуміє: помирають всі. Питання — як? Одні — безславно, інші — возвеличено. Але яка різниця, коли вмирають всі...
У структурі постановки — натяк на давньогрецьку традицію, коли всі ролі виконують чоловіки (жінки з'являються вже майже наостанок, і роль їхня єдина — відродити цикл, виконати роль праматері, народити нових чоловіків, воскресити тих, які все одно мусять померти). Кажуть, чоловікам не належить плакати, кажуть емотивне — жіночий світ. Тут — навпаки. І сила цих емоцій перевершує всі сподівання. Вона потужним торнадо зносить глядача. Чи можна бути готовим до стихії? Навряд. Тому вона шокує, провокує, розчулює і торкає найглибших відтінків світовідчуття. Це звісно, якщо ти взагалі думав колись про якісь відтінки. Але сила, що лине зі сцени, настільки потужна, що здається, камені почнуть рухатися, не кажучи вже про вплив на глядача.
Це смілива постановка, суцільна оголеність душ. Танець — це завжди тактильність і фізичний контакт, але навіть не це найбільше тривожить і ятрить, а те, наскільки сміливо розкриваються танцюристи. Ті, хто мав змогу спостерігати бекстейдж, характеризував Томаса як вимогливого, жорсткого і водночас дбайливого постановника. Та він і сам віддався на повну цій історії, бо його роль — і одна з провідних на сцені.
Театр танцю підступний тим, що ти ніколи не зрозумієш до кінця, яку ідею вклав автор в ту чи іншу сцену. А запитувати його — моветон. Та й чи скаже? У якісь моменти ми бачимо тирана чи диявола, який сидячи на столі, трощить безжально горіхи важким молотком і поїдає зерня (мозок? розум?). А перед тим ми бачимо ліричного героя, якого сидячого виносять на столі, але наша традиція чітко окреслює, що на стіл кладуть неживу людину. І все ж цей смертний одр виявляється захистом, бо саме під ним ховається людина від безчинств нещадної істоти, яка розбиває і розбиває горіхи, а от добратися до головної голови заважає стіл, під яким і сховався герой. Але чи ховався він навмисно? Скидається на те, що йому байдужий увесь світ, уся та руйнація навколо. Він відчуває потрясіння, але непідвладний цій силі, що руйнує.
А ще на самому початку глядач стає свідком іншої сцени. Коли, як здається, любляча людина намагається вдихнути життя в того, хто вмер. Вона приймає його пози, вона дме на його руки, вона рухає тіло, і врешті цей процес перетворюється на двобій, перекочування тіл, живого і ніби мертвого. І мертвий врешті оживає, натомість вбиваючи одним ударом того, хто хотів оживити. Відданістю і любов'ю.
Переказати танець нереально. Та і непотрібно. Він густо замішаний на темі війни. І чоловіки на сцені, їхні смерті і відродження — прямий відгомін подій на Сході, про що і говорив сам автор постановки. Образ, осмислений через мистецтво. Щось напевно є тепер у нашому нинішньому просторі, що вабить гостротою сюжетів, що залюбки їдуть сюди іноземці і вибудовують ніколи не бачені у нас раніше постановки, тут їх надихає все на фільми і картини, і так само плідно працює вітчизняний мистецький сегмент. Можливо, мені просто нема з чим порівняти, я на жаль, профан у питаннях театру тіла і контемпорарі як цілісного напрямку мистецтва. Але десь на рівні відчуттів йдуться про новизну і унікальність того, що відбулося на тій сцені вересневого вечора і чомусь лишилося таким майже непоміченим у медіа-просторі.
Чи для всіх ця постановка? Вочевидь, що ні. Глядачу не пояснюють нічого. Трактування побаченого — це винятково твоя прерогатива. І нема в цій виставі життєствердного хепі енду. Є тіла, що ніби трава колишуться. Що падають і таки встають. Щоб знову упасти. Є шалена справжня втома та тяжке дихання виконавців. Нема несправжньості. Є повна відданість і залученість у процес. Вони не грають. Вони проживають свої ролі. Очищуються і очищують тим самим глядачів.
На сцені ці люди пережили справжній бій. У мистецтві теж можна воювати не на життя, а на смерть. І вони це зробили.
Хочеться вірити, що Томас повторить (якщо імпровізацію можна взагалі повторити) свою постановку. І що увага до неї буде прикута значно більша.
Окремо би хотілося сказати про музичний супровід. Окрім сучасних ритмічних композицій, велику роль відіграв традиційний український спів. І він настільки гармонійно вплівся у потік сучасного мистецтва, що ти підсвідомо розумієш універсальність вітчизняної культури. Що вона може звучати сучасно і свіжо, що традиційний український однострій чудово гармоніює з лініями рухів, які принесло ХХІ століття. Непоєднуване зливається в один візерунок смислів. І хоча хтось таки мусить померти, ми безсмертні у цьому вічному перетіканні життя.