Вистава Євгена Сидоренка «Емігранти» за Славоміром Мрожеком відкрилась вітаннями режисера і, враховуючи незначну кількість людей, це створило атмосферу домашнього показу. На сцені - кілька дерев’яних валіз на металевих коліщатках. Дві великі виконують функцію тапчанів, ще три – імпровізовані сидіння і стіл. Те, що лежить на тлі цього, більше нагадує якийсь склад з купи речей, яким просто не знайшлося місця в загальному інтер’єрі, втім вигляду це не псує. Лише одразу хочеться трохи звузити простір — дія ж відбувається у маленькій комірчині під сходами
З появою першого героя починається гра з контрастами – то постійне перемикання між світлом і темрявою, то різка і гучна поява іншого героя. Навіть самі актори - це один великий контраст. Маленький і худорлявий заробітчанин та високий, кремезний письменник, політичний емігрант. Обидва вони заручники ситуації, обидва шукають краще життя, обидва прагнуть. Звичайно, дещо незрозумілим лишилося використання звукового супроводу, що переважно відтворював галас від сусідів. Не те щоб він був зовсім недоречним, проте такі уривчасті звуки дещо відволікають від загальної площини образів і радше повертають назад до глядацької зали.
«Я что, собака, чтобы есть собачью еду?» — запитання, що наскрізним образом проходить в першому акті. Глибока і, до певної міри, моторошна сцена плачу заробітчанина над консервами для тварин відводить від основної лінії сюжету до контекстуальної. Саме ця фраза вперше ніби б’є глядача батогом по обличчю. Вдруге це трапиться після слів письменника: «Либо мы люди, либо мы никто». Буде і третій раз, але для цього ще навіть психологічно зарано.
Після яскравої фінальної сцени першого акту, де один герой замахується сокирою на іншого, зовсім не хочеться робити паузу. Проте такий фінал мав відбутися, щоб перший акт розпочався з примирення героїв – це знову відхилення від емоцій та почуттів в бік побутових проблем, які так чи інакше наздоганяють кожного, хто вирішує, що він вже може відчути свободу на дотик. Другий акт емоційніший і більш наповнений психологізмом. Тут були і діалоги про філософію, і роздуми про свободу, образи головних героїв нарешті почали розкриватися до кінця. Цікавим прийомом стала сцена увімкнення електрики, коли незважаючи на те, що в темряві і зі свічкою вже відбулося досить багато діалогів і дій, світло з’являється у момент замаху одного героя на іншого сокирою – це знову відносить глядача на фінал першого акту. Проте, гра на контрастах в якийсь момент починає набридати і з’являється певна втома від постійного мерехтіння та раптових криків. І, хоча герої починають використовувати більше елементів сцени та переміщаються між двома зонами кімнати (передньою та задньою), бракувало якоїсь родзинки, того що могло би повністю прикувати увагу глядача до сцени.
Фінал для непідготовленої публіки міг би здатися дещо незрозумілим. Якщо за Мрожеком заробітчанин просто засинає, то в постановці Сидоренка здається, що в якийсь момент він помирає на руках у письменника. А той, замість тихого плачу, видає ридання, від яких навіть стіни починають дрижати. Проте фінал міг би бути непоганим, якби не дивна і абсолютно недоречна попсова музика, що абсолютно безпардонно порушила всю гірку і сумну атмосферу, яку прагнули передати актори.
Зрештою, якщо говорити про загальне враження, то «Емігранти» однозначно зачепили. Можливо, це відбулося на загальній хвилі актуальності теми, а можливо, тут більше зіграла роль атмосфера та акторська гра. Проте слова одного з героїв «Свобода будет законом, а закон свободой» міцно закарбувалися в пам’яті, а отже, все недарма.
Автор: Анастісія Іванців