Найперша відміна в тому, що в книжці “Іловайськ” не присутній персональний досвід автора, бо Євген Положій не був на війні. Все, що він написав - це літературна версія його численних інтерв’ю із військовими. Втім, з інтерв’ю із самим Положієм ми можемо дізнатися, що деяких персонажів своєї книжки він вигадав. Наприклад, батька солдата Грега у першій історії.
“Я вигадав родинний конфлікт із батьком, типовою радянською людиною, прихильником дружби з Росією. У книзі батько перед смертю зрікається своїх поглядів і рве партквиток КПРС, обирає майбутнє для своїх дітей і онуків. Але в реальності такого конфлікту в родині не було, і тому Грег – це вигаданий персонаж, що має реальний прототип”.
Цей батько уособлює собою стереотип радянського українця. Треба сказати, що персонаж вийшов дуже картонний - він діє в романі, немов лялька.
Рецензент Анатолій Власюк написав, що “Звичайно, з художньої точки зору роман Євгена Положія важко назвати досконалим, але письменник бере емоційністю і правдивим описом подій. Тому читач хоч трошки стане іншим після прочитання цього твору. Мабуть, у цьому і полягає основне завдання письменницької праці”.
Я хотів би із цим не погодитись. На мою думку, основне завдання письменницької праці - створювати досконалу художню реальність, хоч би вона й не мала ніякого стосунку до дійсності. Текст має виглядати гармонійно і не викликати відчуття дисонансу. У книжці Положія дисонанс виникає одразу, щойно він відходить від передавання подій, про які він почув в інтерв’ю. Художня частина книжки, на мою думку, йому не вдається. Але певній аудиторії, на яку саме й розрахована ця книжка, художня частина й не потрібна. Досить простого свідчення про події.
Але нам, тим, кому ця частина потрібна, варто розібратися, чому саме вона не вдається автору.
Різні автори мають різну дистанцію до реальності. Існує певна зона ідеальної дистанції. Ті автори, які створюють текст надто близько до реальності, є наївними, вони не здатні до необхідного ступеню абстрагування. Є автори, надто далекі від реальності, які створюють занадто абстрактні тексти. Ідеальний автор 80% тексту перебуває в зоні ідеальної дистанції, іноді відхиляючись в плюс або в мінус. Але ці відхілення він контролює, використовуючи, як літературні прийоми. Наївний автор майже завжди перебуває в максимальному наближенні до реальності, а в зону ідеальної дистанції та за-абстрактну зону він потрапляє випадково, бо не має про все це уявлення. Таке уявлення потрібно тренувати, це схоже на щось середнє поміж плаванням та грою на гітарі, тобто воно втрачається без постійної практики.
Про цей феномен розповідав ще Хосе Ортега-і-Гасет у своїй праці “Дегуманізація мистецтва”. Він пропонував розглянути такий епізод:
“Помирає видатна людина. Біля постелі - його дружина. Лікар рахує пульс помираючого. На задньому плані - ще двоє: газетяр, який присутній тут з професійного інтересу, і художник, який потрапив сюди зовсім випадково. Дружина, лікар, газетяр і художник присутні при одній події. Проте одна й та сама подія - смерть людини - впливає на кожного з них по-різному, їхнє ставлення до події настільки відмінне, що навряд чи має щось спільне. Якщо те, що бачить дружина, для неї справжнє горе, то художник дивиться мало не байдуже, і в їхніх почуттях так небагато спільного, що точніше було б сказати: дружина й художник є свідками різних подій".
Таким чином виходить, що одна й та сама реальність може складатися з безлічі розбіжних, якщо дивитися на неї з різних точок зору. Ми неминуче питаємо себе: яка ж з них справжня, непідробна? Відповідь, хоч би яка вона була, видається досить сумнівною. Будь-який наш вибір буде зумовлений лише примхою. Всі ці реальності рівноцінні, кожна є правдивою з певної точки зору. Ми можемо лише класифікувати ці способи сприйняття реальності і визначити, який з них на практиці здається найбільш нормальним або найбільш спонтанним. У такий спосіб ми одержимо концепцію реальності, яка є не абсолютною, але принаймні практичною і нормативною.
Найкращий спосіб розрізнити точки зору цих чотирьох людей біля смертної постелі,- це виділити один з параметрів - емоційну дистанцію між кожною людиною і тією подією, яку всі вони спостерігають. Для дружини помираючого ця відстань така мізерна, що майже не існує. Те, що відбувається, нестерпне її серцю і такою мірою поглинає її душу, що вона стає нероздільним цілим зі своїм чоловіком; вона занурена у те, що відбувається, і є ніби його складником. Для того щоб щось бачити, щоб подія перетворилася на об'єкт спостереження, її треба відокремити від себе, треба, щоб вона перестала бути частиною нашого життя. Тому дружина не присутня при події, вона знаходиться всередині неї; вона її не спостерігає, а проживає.
Лікар перебуває вже трохи оддалік. Це його робота. Він не переймається почуттям жаху, що затоплює душу бідолашної жінки. А проте обов'язок лікаря примушує його ставитись до всього серйозно, він відповідальний за те, що відбувається, і, можливо, йдеться про його професійну честь. Хоча лікар так не переживає, як дружина, він теж живе цією сумною подією, яка зачіпає його внутрішнім драматизмом, але не серце, а професійну частину його особистості..
Уявивши себе на місці репортера, ми зрозуміємо, що відійшли далеко від сумної реальності. Так далеко, що загубили будь-який емоційний контакт із нею. Репортера, як і лікаря, привів сюди професійний обов'язок, а не раптовий і людяний імпульс. Але якщо від лікаря його робота потребує втручання, то від репортера - позиції стороннього; він повинен обмежитись лише спостереженнями. Для нього подія - ніби вистава, про яку він мусить потім розповісти в газеті. Його почуття не беруть участі у тому, що відбувається, він духовно вільний, він не живе цією сценою, а просто дивиться. Проте дивиться уважно, щоб потім розповісти читачам. Він хотів би їх зацікавити, зворушити і, якщо можливо, вичавити з передплатників сльозу - так, ніби кожен з них на хвилю став родичем помираючого. У школі він читав пораду Горація.
Виконуючи настанову Горація, репортер намагається зворушитися, розраховуючи таким чином поліпшити свій літературний звіт. В результаті, хоча він не «живе» подією, але «вдає», ніби живе.
І, нарешті, байдужий художник, який взагалі нічого не робить, а просто дивиться. Те, що тут відбувається, його не стосується, він на сотні миль віддалений від події. Його відношення - просто спостереження, він не усвідомлює подію в її цілісності; трагічний внутрішній зміст залишається поза його свідомістю, а увага спрямована виключно на зовнішнє світло, тіні і відтінки барв. У художникові ми маємо максимум дистанції і мінімум почуттів".
Здається, Євген Положій не здатен абстрагуватися від реальності. Навіть вигадані персонажі в нього виглядають, немов герої газетної статті.
На противагу роману “Іловайськ” розглянемо роман Джозефа Геллера “Пастка-22”.
По-перше важливо порівняти дві версії роману, обидві з яких вийшли у Києві. Але перша вийшла років двадцять тому російською мовою, а друга - рік тому і українською. Коли я порівняв їх, то дуже здивувався. Адже у першій, російськомовній версії були відсутні перші два речення, а саме:
“Це була любов з першого погляду. Коли Йосаріан уперше побачив капелана, то відразу шалено закохався”.
Тобто - це жартівливий натяк на гомосексуальні стосунки. Чому ж так сталося? Чому перекладач викинув цей натяк? Очевидно, він подумав, що цей роман про війну, про героїв, а серед героїв не місце для навіть натяку на геїв. Тому я вам не рекомендую читати цей старий російський переклад роману. Але й сучасний російський переклад цього роману я вам також читати не рекомендую, бо ви ж знаєте, як тепер в Росії ставляться до геїв. І не тільки до них. Так що є дуже велика ймовірність, що у російському перекладі цього роману багато не вистачає.
По-друге, розглянемо стиль цього роману, бо у нього, на відміну від книжки Євгена Положія, все ж таки є стиль. Це справжній художній твір.
Варто зауважити, що роман цей - сатиричний. І саме це робить його таким цікавим. Адже головна проблема письменника - досягти певного рівня художньої правди. А її неможливо досягти простим переказом побачених подій. Необхідно, як я вже казав раніше, певна дистанція до реальності. Сатиричний погляд якраз і дає автору таку дистанцію. Сатирик може дозволити собі жартувати, залишаючись при цьому абсолютно серйозним, на будь-які, навіть на дуже сумні і трагічні теми. Адже він не комік, не гуморист. А як саме це відбувається - згадайте відомий, і я би навіть сказав, сумно відомий журнал Charlie Hebdo, який дозволяє собі жартувати над дуже серйозними темами.
В книжці Євгена Положія майже немає жартів. Це цілком серйозний портрет війни. І ось ця серйозність є її недоліком. Вона виглядає непереконливо. Хоча це, звісно, спірне питання - деяких людей переконати дуже легко. І їм саме така література й потрібна.
Але сатира - це один із шляхів утриматися у Зоні ідеальної дистанції. Їх ще багато і письменники весь винаходять нові. Тут може бути і гротеск, і фантастика, і чорний гумор і багато всього іншого.
Інша дуже важлива особливість стилю Геллера - це його двозначність, яка часто викликає комічний ефект. Вона проявляється буквально у всьому вже з перших рядків. Ось цитата.
“Йосаріан лежав у шпиталі з болем у печінці, що лише трохи не дотягував до жовтяниці. Лікарів бентежило те, що то була не зовсім жовтяниця. Якби біль переріс у жовтяницю, вони б узялися її лікувати. Якби ж він не переріс у жовтяницю і минув, вони б змогли виписати Йосаріана. Але отака постійна не зовсім жовтяниця збивала їх з пантелику”.
Наступна особливість цього роману у нівелюванні військового героїзму. Яка би не була війна - героїзм у будь-якому разі, на думку Геллера, виглядає абсурдно. Військові виконують поставлену перед ними задачу, бо в них просто немає іншого виходу, бо політики ворожої країни розв’язали війну і тепер військовим доводиться помирати за їхні абсурдні амбіції.
“Після того, як вирішив пролежати тут до кінця війни, Йосаріан написав усім, кого знав, що він у шпиталі, ні словом не згадавши, з якої причини. Одного дня в нього з'явилася краща Ідея. Усім знайомим він повідомив, що вирушає на дуже небезпечне завдання. «Шукали добровольців. Це дуже небезпечно, але хтось мусить це зробити. Напишу, як тільки повернуся». І відтоді він уже нікому не писав”.
Тут нам варто пригадати про участь самого Геллера у Другій світовій війні. У 1942 році, коли йому виповнилося лише 19, Геллер доєднався до військово-повітряних сил США. Через два роки навчання його відправили на Італійський фронт. Там він здійснив 60 бойових вильотів на бомбардувальнику Б-25. Геллер пригадує ці часи так: “Спочатку було весело… У тебе навіть з’являлося враження, що в цьому є щось героїчне. Коли я повернувся додому, то відчував себе героєм. Люди думали, що це неабияке досягнення, коли дізнавалися, що я був на війні і здійснив шістдесят вильотів на бомбардувальнику. Навіть коли я казав їм, що всі ці вильоти були здебільшого зовсім безпечними”. Тут Геллер вжив термін “milk run", який винайшли англійські льотчики часів Другої Світової. Це означає типову роботу молочника, який розносить вранці повні пляшки з молоком, а потім ввечері забирає порожні. Насправді ці польоти не були зовсім безпечними. Але з цього прикладу видно, як Геллер зневажав героїзм на війні.
Повернемося до Положія. У своїй книжці “Іловайськ” він вживає слово герой та похідні від нього аж 36 разів. Щоправда, варто зауважити - іноді він робить це іронічно. Але багато разів він справді називає українських військових героями. Добре це чи погано? Здавалося би - відповідь цілком очевидна: так, вони дійсно герої, вони героїчно захищають нас на фронті. Але чи варто повторювати це у книжці так багато разів? Адже повторення погано впливає на якість літератури. На думку автора роману “Пастка-22” Джозефа Геллера, війна - це нещастя, люди, які воюють, борються проти цього нещастя і найбільше страждають від нього. І пишатися цим не варто. Пілоти бомбардувальників - це справжні герої, але письменник не зосереджується на цьому, він не повторює це слово багаторазово, зменшуючи тим самим його ціну.
Давайте подивимося, як Геллер вживає слова “герой” та “патріотизм” у своєму романі. Ось дуже показовий уривок:
“Найпомітнішою фігурою в палаті був вельми освічений техасець, схожий на героя кольорового бойовика. Він мислив як патріот і стверджував, що заможні люди - публіка пристойна і тому повинні мати більше голосів на виборах, ніж різні бродяги, повії, злочинці, дегенерати, безбожники і всяка інша непристойна публіка, яка не має ламаного гроша за душею”.
Дуже іронічно Геллер ставиться і до популярного зараз в Україні слова “патріотизм”. Цитата:
“Данбар схопився, мов підстрелений.
— Ось воно, — збуджено вигукнув він. — Чогось бракувало, я завжди знав, що чогось бракувало, і тепер я знаю чого. — Він угатив кулаком по долоні. — Патріотизму нема, — оголосив він.
— Це правда, — вигукнув Йосаріан у відповідь. — Правда, правда, правда. Хот-дог, «Бруклін-доджерс». Мамусин яблучний пиріг. Ось за що ми воюємо. А хто воює за порядних людей? Хто воює за те, щоб вони мали більше голосів на виборах? Нема патріотизму, ось у чому справа. І матріотизму теж нема”.
У романі Положія слово “патріотизм” зустрічається шість разів у таких контекстах. Цитата:
“Проста відкрита людина з приємною посмішкою і душею патріота, одним словом, прагматичний романтик, як і більшість наших добровольців”.
“...більшість прикордонників – справжні патріоти, які прийшли сюди виконати свій обов’язок і повернутися додому з перемогою”.
Що тут не так? У чому хитрість? Справа в тому, що бути патріотом - це одне, а казати, що ти - патріот - це зовсім інше. Це слово таке гучне і забруднене різноманітними контекстами, що у художньому тексті його наївне вживання вже викликає відчуття фальши. Це Геллер розумів ще сімдесят років тому, коли писав свій роман. Отже, коли ти пишеш роман про війну, вживати слова “герой” і “патріот” треба дуже обережно, аби не передати куті меду. Часто ситуацію може врятувати іронічний або ж сатиричний контекст. Дехто може сказати: “Як можна писати з іронією про наших військових, які рятують нас від загарбників?” Тут варто згадати досвід Джозефа Геллера, який теж рятував свою батьківщину від фашизму під час Другої світової війни.
Варто також розглянути книжку Артема Чеха “Точка нуль”. Це щоденник молодого офісного працівника, який полюбляє комп’ютерні ігри, і не має нічого спільного із військовими. Але під час Революції Гідності від доєднується до загального патріотичного підйому і вирішує піти служити до ЗСУ, де охоче відправляється на фронт. Він бачить це як певне випробування.
Артем Чех у книжці “Точка нуль” описує свій безпосередній досвід дещо манірно. Як він пише “спантеличений новим амплуа”. Він бачить все у романтичному світі, йому хочеться носити нову форму “піксельку”, як героїчні українські воїни. Взагалі все нагадує романтичну казку або модний фільм. Але коли він бачить, що реальність трохи відрізняється від його фантазій, то йому хочеться натиснути CTRL+Z і повернутися до вилизаного офісу. Та він готовий пройти це, як він каже “хрещення брудом і калом”. І в цьому також є манірність.
Книжка Чеха нагадує у дечому прозу німецького письменника Ернста Юнгера, як і Юнгер, Чех естетизує війну, бачить в ній певний шлях ледве не релігійного служіння. Є фото, де він сидить на БТР-і, медитуючи у позі лотоса. Як і Юнгер, Чех часто цитує класиків літератури: Хармса, Чехова і багатьох інших. Але по суті книжка Чеха ближче до роману Євгена Положія: це ретельне документування реальності із дуже нечастими спробами абстрагуватися. Але це було помітно із попередніх книжок автора: він сприймає літературу, як зображення дійсності. І багатьом людям це подобається. Читачам здається, що література має показувати типові моделі людської поведінки і давати відповіді на гострі питання епохи. Безумовно, читачам потрібні свідчення реальних очевидців того, що відбувалося. Але чи можна це назвати літературою? Чи літературно це? Тут я би радив перевіряти все на відповідність принципу Зони ідеальної дистанції. Все ж таки письменник - це не фотоапарат і не відеокамера. Він пише не про те, що відбувалося, а про те, яке ці події створили відображення в його оригінальній і несподіваній свідомості. Якщо би нам були потрібні перекази, то відстані автора було би надто багато: вистачило би цілком відстані журналіста.
Тепер зосередимося на романі Ернеста Гемінгвея “Прощавай, зброє!” Ми будемо намагатися зрозуміти, чим відрізняються ці книжки одна від одної, і таким чином краще зрозуміємо їхні особливості.
Положій пише про те, що відбувалося в Іловайську, а Гемінгвей пише про те, що відбувається на війні. Звісно, американський письменник називає населені пункти, де відбувається дія роману, але вони не є для нього принципіальними. Війна Гемінгвея може відбуватися у будь-якому місці, а війна Положія - тільки в Іловайську. Без Іловайську ця книжка просто втрачає сенс.
Герої Положія - українські патріоти або ж сепари, зрадники, а герої Гемінгвея - просто люди, які не хочуть воювати або хочуть воювати. І ті люди, які не хочуть воювати, не є зрадниками. Просто вони ненавидять війну.
В цих двох романах різний ступень універсальності. Положій більше наближений до журналістики, а Гемінгвей - до літератури.
Герої Положія - пласкі зображення. Він поспішає показати так "як все було насправді", не заглиблюючись у причини.
Головна проблема героїв Положія - це відсутність війни. І це виглядає абсурдно: ведуться бойові дії, гинуть люди, а війни немає. Тобто українські солдати спостерігають, як з російської території обстрілюють їхніх колег, а відповісти не можуть, бо ж тоді може початися війна. Герої Гемінгвея навпаки прагнуть, щоб війна, яка триває, швидше би закінчилася.
Ось дві цитати.
Про війну – Хемінгуей:
“— Гірше бути не може, — чемно мовив Пассіні. — Немає нічого гіршого, як війна.
— Поразка ще гірша.
— Не вірю, — так само чемно відказав Пассіні.— Що таке поразка? Це коли всі йдуть по домівках.
— А вони слідом за вами. Забирають вашу домівку. Забирають на поталу ваших сестер.
— Не вірю, — сказав Пассіні. — Всім такого не заподіють. Хай кожен боронить свою домівку. Хай не пускає сестер їм на очі.
— Вас повісять. Вас знов заберуть до війська і пошлють на війну. Та не в санітарний загін, а в піхоту.
— Всіх не перевішають.
— Війни не виграти перемогами. Що з того, як ми й захопимо Сан-Габрієле? Як захопимо й Карсо, й Монфальконе, й Трієст? Чого ми цим досягнем? Ви бачили сьогодні всі оті далекі гори? Чи не гадаєте ви, що ми захопимо і їх? Тільки якщо австріяки складуть зброю. Одна сторона має скласти зброю. Чом не зробити цього нам? Навіть якщо вони прийдуть в Італію, їх здолає втома, і вони зрештою заберуться геть. У них є своя рідна країна. Та де ж пак, замість цього точиться війна!
— Чужинці не можуть змусити людей воювати за них, — докинув Маньєра. — У першому ж бою всі накивають п'ятами.
— Як чехи.
— Здається, ви зовсім не уявляєте собі, що таке бути завойованими, отож і гадаєте, ніби не так воно й страшно.
— Лейтенанте, — сказав Пассіні, — як я розумію, ви самі дозволили нам говорити. Тож слухайте. Нема нічого гіршого, як війна. Ми тут, у санітарному загоні, навіть не можемо збагнути, яке це страхіття. Та навіть коли людина збагне весь жах війни, вона однаково не може нічого зарадити, бо їй тьмариться розум. А є люди, що просто нездатні це зрозуміти. Є люди, що бояться своїх офіцерів. От на таких і держиться війна”.
Про війну – Положій:
“У Грабському ще з початку серпня, коли із наших тут ще нікого й близько не стояло, тримають оборону на блокпості (4001) «Кривбас», 40-й батальйон територіальної оборони, і хлопці з 17-ї танкової. Як вони витримують тут постійні обстріли й атаки сепарів, важко сказати, але ж витримують. «Кривбас» геройські тримає оборону ще на трьох блокпостах, блокуючи всі основні магістралі до Іловайська. На одному з цих блокпостів хлопцям зовсім тяжко. У них поранено і госпіталізовано командира, потрібна броня, але ніякої броні їм, звісно, не дають, взагалі нічого не дають і нічого не кажуть, окрім матюків по рації та оптимістичної, але тупої команди: «Триматися!» Коли дивишся на таких хлопців, починаєш поважати свою країну. В середині серпня наші бійці допомагали їм зачищати село, з тієї пори ситуація з обстрілами мало змінилася, щоправда, тепер вони відповідають обстрілами на обстріли і тримають сепаратистів на дистанції. Через Грабське йтиме постачання харчів та боєкомплекту підрозділам, які зайдуть сьогодні в Іловайськ, тому від мужності хлопців із 40-го тербату, 17-ї танкової та інших підрозділів, що тримають тут оборону, багато в чому залежить загальний успіх операції”.
Тут можна зауважити, що в романах Гемінгвея та Положія йдеться про різні війни. Але насправді-то всі війни однакові. З досить великої відстані, яку займає письменник стосовно реальності, всі війни виглядають однаково.
З цього виникає парадоксальний висновок: найкраще писати про війну таким чином, ніби йдеться не про війну, а про щось інше і дуже далеке.