Перш за все варто нагадати, що рішення про створення в Україні антикорупційного суду в Україні прийняли не в березні цього року, а ще у 2016-му, коли парламентарі проголосували за закон «Про судоустрій і статус суддів». Саме в рамках цієї реформи не без тиску наших міжнародних партнерів й було вирішено – антикорупційному суду бути.
В свою чергу проголосований 1 березня законопроект покликаний визначити статус і структуру антикорупційного суду, а також регламентувати його діяльність – така собі законодавча конкретизація, без якої, до слова, народження нового антикорупційного органу не можливе.
Якщо коротко, то відповідно до президентського законопроекту, Вищий антикорупційний суд буде судом першої та апеляційної інстанції і його юрисдикція поширюватиметься на всю територію України. Аби забезпечити незалежність та професійність цього органу, суддів до нього планують обирати за конкурсом, а до цього процесу будуть залучені міжнародні експерти.
Слід зазначити, що редакцією законопроекту, яку маємо на даний момент, не зовсім задоволені наші міжнародні партнери, зокрема МВФ. Найбільше основних кредиторів України непокоять два моменти:
-
Міжнародна рада експертів, яка буде залучена до відбору суддів антикорупційного суду, відповідно до поточної версії законопроекту, матиме дорадчу функцію при остаточному призначенні суддів, а її вето можна буде подолати 2/3 голосів від складу Вищої кваліфікаційної комісії, яка призначає суддів. Тобто, в МВФ наполягають, аби іноземці все ж мали право непереборного вето щодо кандидатур не доброчесних на їхню думку судів;
-
Непокоїть МВФ також і прописана в законопроекті юрисдикція суду, яка на думку їхніх експертів, є занадто широкою і не сприятиме ефективній роботі новоствореного органу, позаяк дає можливість просто «завалити» суд дріб’язковими справами. Таким чином Україну переконують прислухалася до рекомендацій Венеційської комісії і співвіднести юрисдикцію майбутнього суду з юрисдикцією НАБУ і САП.
Досить критично і насторожено сприймати рекомендації (а ФАКТИЧНО ВИМОГИ) міжнародних партнерів українських парламентарів стимулюють різні чинники. Задля справедливості варто зазначити, що серед них як досить обґрунтовані, так і більше «ширмові». До прикладу, українська Конституція не допускає створення в нашій країні спеціальних судів, яким, по-суті, хочуть бачити український антикорупційний суд європейці. І це дійсно проблема, оскільки в будь-який момент можна буде домогтися визнання такого суду таким, що не відповідає Конституції. І що тоді? Кінець антикорупційні реформі? Починати все заново?
З іншого боку, звісно ж, своє небажання серед іншого передавати кадровий контроль в руки незалежних іноземців деякі парламентарі просто маскують за «ширмою» обурення тим, що в такому разі український суд фактично формуватимуть не українці. З юридичної точки зору ніби й правильно. Але ж всі добре розуміють більш глибокі мотиви такої різкої депутатської антипатії. Бо ж зі створенням незалежного антикорупційного суду левова частка народних обранців дійсно дуже ризикує змінити парламентські партійні лави на тюремні.
У зв’язку з вищезазначеним святкувати перемогу українцям я б не рекомендував. Адже, дійсно, під натиском міжнародної спільноти і завдяки твердій позиції та наполегливості президента в першому читанні законопроект таки ухвалили, при чому – не очікувано легко. Але ж ми повинні розуміти: за цією легкістю у прийнятті, здавалося б доленостного рішення, стоїть той факт, що законом даний документ без голосування в другому читанні не стане. До цього часу він може або змінитися до непізнаваності (і не факт, що в кращу сторону), чи розгляд затягнуть тисячами правок, чи взагалі збудеться найгірший прогноз і за нього не проголосують.
Таким чином можна з впевненістю констатувати: черговий і дуже важливий крок до створення антикорупційного суду в Україні дійсно зроблено! Але основна політична боротьба в даному контексті буде пов'язана із голосуванням в другому читанні, під час якого можна сміливо прогнозувати «важкі пологи».