В розвинених демократичних країнах журналіст виконує приблизно ту саму роботу, що й правоохоронні органи, — виявляє факти зловживань, збирає інформацію, проводить власні розслідування та виносить їх результати на розсуд суспільства.
Завдяки цьому ЗМІ перетворюються на свого роду альтернативний суд, який дає оцінку політикам не стільки в правовій, скільки у морально-етичній площині. І допущені державними діячами порушення законодавства розглядаються ЗМІ передусім скрізь призму порушень моральних засад суспільства. Наслідки такої діяльності часто бувають надзвичайно вагомими, — досить згадати імена президентів різних країн світу, які вимушені були піти у відставку через журналістські розслідування: Річард Ніксон (США), Кристіан Вульф (Німеччина), Пал Шмітт (Угорщина).
Українська влада досить хитро обійшлася, ніхто не наважився вносити зміни в законодавство, розширюючи поняття конфіденційної інформації, та направляючи на себе таким чином порцію критики від опозиції та суспільства.
Все було зроблено руками суду, як у нас останнім часом і відбувається.
Конституційний Суд таким своїм рішенням послідовно демонструє позицію захисту особистого життя людини, але приймає таке рішення в першу чергу для захисту вищих посадових осіб, а не пересічних громадян. При цьому КСУ практично ігнорує концепції свободи слова та доступу до публічної інформації.
Пропоную розібратися в основних новаціях цього рішення та проаналізувати, наскільки воно відповідає чинному законодавству України та європейській практиці.
Давши офіційне тлумачення положень Конституції України, КСУ встановив, що збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в особисте і сімейне життя і допускається винятково у випадках, визначених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини.
КСУ вважає, що перелік даних про особу, які визнаються як конфіденційна інформація, не є вичерпним. Вирішуючи питання щодо конфіденційності інформації про особу, Конституційний Суд України виходить з такого, що належність інформації про фізичну особу до конфіденційної визначається в кожному конкретному випадку. Тобто, швидше за все, таке рішення буде використовуватись як підстава для органів державної влади відмовляти у задоволенні інформаційних запитів, а потім як підстава для суддів відмовляти у задоволенні позовів стосовно доступу до інформації.
Також таке рішення може обмежувати журналістів у поширенні інформації про політиків, яку вони отримали не від органів державної влади, а зі своїх, інших джерел. Теоретично можливе порушення кримінальних справ, адже у Кримінальному кодексі встановлено, що поширювати конфіденційну інформацію про особу – це злочин (ст. 182 Кримінального кодексу), а Конституційний Суд, за великим рахунком, повідомив, що будь-яка інформація про сімейне життя особи є конфіденційною інформацією.
Той, в чиїх руках інформація, і буде оцінювати, поширює він її в інтересах, скажімо, прав людини чи ні. Орган влади завжди може послатися на цей документ і сказати, що він це робить в інтересах прав людини, і обмежить доступ. Журналіст, поширюючи, теж може на це послатися, але якщо буде політична воля його посадити – то ми розуміємо, що це можливо в умовах української судової системи.
Вищезгадане рішення КСУ лише загострило проблему конфлікту між правом журналіста збирати інформацію та правом публічного державного діяча на недоторканність свого приватного життя.
Сегодня любой журналист может написать про человека что угодно, опустить его ниже плинтуса, довести до инфаркта или отправить на тот свет, а за это ответственности — ноль
— Виталий Журавский, автор законопроекта о клевете
Проблема вищезгаданого конфлікту між правом на свободу слова та правом на недоторканість особистого життя далеко не нова. Якщо подивитися на практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), то відповідні судові рішення приймалися ще з 60-х років минулого століття. І найчастіше суд стає на бік забезпечення свободи слова.
Рішення КСУ щодо тлумачення поняття конфіденційності не зовсім узгоджуються з висновками Європейського суду з прав людини. Зокрема, ЄСПЛ у більшості випадків не розглядає інформацію про професійну діяльність суспільних діячів як інформацію про їхнє особисте життя. Тим часом, підписавши Конвенцію про захист прав людини, Україна зобов’язалася забезпечувати встановлені нею гарантії з урахуванням офіційних тлумачень, наданих ЄСПЛ (про що записано в самій конвенції).
Таким чином, українські державні органи не мають права притягати журналістів до відповідальності за те, що вони зібрали й поширили певну конфіденційну інформацію про політичних діячів, якщо ця інформація може слугувати зазначеним вище цілям.
До речі, певною мірою аналогічне положення міститься в ст. 29 Закону України «Про інформацію».
Окрім того, у ЄСПЛ досить стримане ставлення до права на приватність політичних діячів та можливості захисту його від журналістів. Більш лояльне ставлення Європейського суду до прав журналістів поширювати інформацію має цілком логічне пояснення.
Загальновідомо, що будь-які суперечки між суспільством та владою можуть реалізовуватися у двох найпоширеніших формах — шляхом відкритої дискусії в ЗМІ та шляхом вуличного насильства, яке найчастіше є наслідком відсутності діалогу між владою та суспільством.
Тому, вирішуючи питання, чи мають право журналісти збирати й поширювати конфіденційну інформацію стосовно політичних діячів, ЄСПЛ передусім виходить із необхідності забезпечення права на свободу слова, яке повинно мати мінімальні обмеження. Як випливає з багаторазової позиції суду, це стосується і обмежень, пов’язаних із необхідністю забезпечення права на конфіденційність.
Натомість в рішенні у справі «Принцеса Фон Ганноверська проти Німеччини» ЄСПЛ чітко наголосив, що суспільство повинно мати право на отримання інформації про діяльність політичних діячів під час виконання ними своїх функцій.
Таким чином, інформація про діяльність будь-якого державного діяча під час виконання ним своїх посадових функцій не може мати конфіденційності.
У цілій низці інших рішень суд неодноразово зазначав, що кожна дія політичного діяча обов’язково має бути предметом пильного розгляду як із боку журналістів, так і з боку суспільства загалом.
Тому, за висновком ЄСПЛ, журналіст може бути обмежений у праві збирати конфіденційну інформацію стосовно політика лише в крайніх випадках і лише за умови, що зазначена конфіденційна інформація не здатна породити та підтримати дискусію у суспільстві з приводу тих або інших суспільно важливих питань, а стосується лише задоволення банальної світської зацікавленості.
До речі, аналогічні підходи містяться і в національному законодавстві.
Зокрема, Конституція України (ст. 34) гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.
З іншого боку, українська Конституція, як і Конвенція про захист прав людини, закріплює заборону на втручання в особисте і сімейне життя особи, права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Оскільки і право на свободу поширення інформації, і право на конфіденційність майже ідентично сформульовані в національних законах та в Європейській конвенції, Україна не може по-іншому забезпечувати право на свободу слова. Допущення іншого трактування конвенції в частині прав журналіста збирати інформацію про публічних політичних діячів, у тому числі інформацію конфіденційного характеру, означає порушення Україною своїх міжнародних зобов’язань, прийнятих із підписанням Конвенції про захист прав людини. Тут варто нагадати, що, відповідно до ст. 27 Конвенції про право міжнародних договорів, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним міжнародного договору.
Для журналістів зараз є актуальною проблема: щоб після ряду запитань до політиків та/або чиновників і висвітлення журналістами інформації про них, у відповідь не виникло питань до журналістів про втручання в особисте і сімейне життя і розголошення конфіденційної інформації… Не слід забувати, де ми з вами живемо: нинішня ситуація в Україні в розрізі вибіркового судочинства ще раз демонструє уразливість свободи слова в Україні.
Подібні рішення КСУ додають підстав для того, щоб визнати встановленим в Україні режим так званої квазідемократії – коли при достатньому рівні проголошених прав і свобод, фактична участь суспільства у житті країни і вплив суспільства на владу мінімальний.