Україна тривалий час виборювала Свободу та Гідність, боролася за відновлення Держави. Та навіть здобувши Волю і Незалежність у 1991 році, ще десятиліттями залишалася пов’язаною ментально-історичною «пуповиною» з імперською утробою. І лише 2004 року Майдан Свободи дав українцям відчуття незалежності від метрополії. Погоджуюсь із тезою, висловленою ході нещодавніх політичних дискусій, що лише з 2004 року Москва де-факто перестала бути столицею України. А 2014 рік нарешті підвів риску під питанням щодо меншовартості українців – Майдан Гідності довів світові унікальність нашої нації та пріоритет цінностей, відмінних від установок «мишебратьєв», готовність жертвувати життям задля перспективи суспільства і держави.
Досить довго ми мали серйозні проблеми з національною самоідентифікацією. На цьому історичному етапі вони не щезли, однак можемо констатувати потужний рух до формування громадянського суспільства та політичної нації. Саме ці фактори стають визначальними в нашому житті, і саме вони викликають приступи шаленої дипломатично-політичної та фізично-збройової істерії з боку Московії. Проявом цієї істерії є навіть нещодавнє повернення захоплених минулого року кораблів ВМС України, які путінці віддали розграбованими і розгромленими. Цю дику конвульсії правлячого режиму Кремля ще раз підтверджують тезу про те, що єдність українського суспільства та опір, який чинить держава, є визначальними факторами у подоланні агресора і майбутній перемозі.
Нам сьогодні варто довести до незворотності процес історичної приватизації, якщо так можна назвати дію відновлення всіх етапів української державності як історії саме українського народу. Тривалий час ми не могли відійти від нав’язаного дискурсу бачення внутрішніх процесів розвитку української нації як частини історії інших держав і імперій. І це весь час збивало «приціл» наших вчених, громадських активістів та й суспільства загалом в оцінці минувшини і сприйняття тих подій як власної історії.
Поза сумнівом нам варто удосконалювати законодавство в цьому напрямі. І зокрема прийняти закон про деколонізацію. Бо колоніальні пута до цих пір ще тиснуть на плечі нації, не даючи їх повноцінно розправити. Одним із проявів колоніальщини є сприйняття українцями влади як чужорідної. Тому всі роки незалежності (попри справедливі претензії до кожної владної каденції) ми спостерігаємо її несприйняття і навіть відторгнення.
Проблема тут в двох площинах. Про першу – несприйняття суспільством – ми говорили. Друга ж полягає в тому, що і сама влада за весь цей час не доклала зусиль для того, щоб асоціюватися як своя, рідна, така, на яку народ покладає надії і сподівання.
Одне з основних завдань влади – створити мотиваційні умови для суспільства, кожної громади і громадянина. Якщо би так ставилося питання на початку каденції чергової влади, то і результат був би однозначно зі знаком «+» та мав високу ефективність. Очевидно, що гаслом влади, безвідносно від партій і прізвищ, має стати таке: «Успішні люди – успішні середовища життя громад – успішна країна». Тоді ціннісні пріоритети відповідали б вимогам часу, а взаємодія в площинах «суспільство-влада» і «влада-суспільство» набула синергетичності і результативності.
У нас є зараз надзвичайний шанс позбавитися останніх пут колоніалізму і швидко постати модерною європейською державою. Але часу на цей остаточний відрив від колишньої метрополії, своєрідний космічний портал, який відкривається у визначальні години історії, у нас не так багато. Треба поспішати, щоб не втрати шанс, якого більше може не бути в цьому столітті.