Та це було ключовою справою для всіх тодішніх урядів і режимів, що змінювалися в Україні майже щорічно. Для українського селянина, а це майже 85 відсотків тодішнього населення країни, саме земельне питання стало «альфою й омегою української революції 1917–1921 років». Воно, зрештою, і призвело до втрати державності і незалежності. Вірніше маніпулятивно-технологічне використання земельної проблеми пропагандою більшовиків, яка базувалася на мілітаризованому гіперпопулізмі і «всеобіцянстві», привернуло симпатії українського селянина до свого майбутнього ката і вбивці – комуністичного режиму Кремля.
Однак питання земельної реформи, залишається ключовим і сьогодні, через сто років після подій, які давали шанс українському селянину і українській державі.
Вихідні позиції досить схожі, попри те, що сторічна історія нашого народу внесла свої «правки» в нинішній порядок денний. Знову тривають дискусії, де більше популізму, ніж намагань вирішити проблему кардинально і з огляду на перспективу держави і суспільства. Знову непримиренність, яка інколи доходить до ненависті, ділить українців на протилежні табори.
І знову селянство ведеться на популістські гасла, відмовляючись від елементарного аналізу ситуації і вироблення узгодженої позиції для загального блага.
Про що ми сперечаємося? Про важливі речі: скільки землі даватиметься «в одні руки» (200 тисяч га – це мало чи багато?) , мінімальна стартова ціна продажу земельних ділянок, хто має право на купівлю землі, які права мають при цьому іноземці, як бути з подвійним громадянством тощо. Сільських мешканців (окрім тих, хто вже підраховує «бариші» від продажу своїх гектарів) турбує можливість отримання кредитів для купівлі землі та підтримка держави хоча б на перших порах, потенційна конкуренція і чи буде це питання регулюватися, чи не стане загрозою для малого і середнього виробника сільськогосподарської продукції латентна монополія агрохолдингів…
Сперечаємося про дійсно важливі речі, без яких неможливе проведення реформи, а враження, що знову блукаємо в трьох соснах і не бачимо, де ж вихід з цього нав’язаного «лісу».
Таке становище утворилося, як на мене, тому, що насамперед в цій ситуації (попри початкове існування 11 законопроектів) не прослідковується одна, вкрай необхідна умова такої реформи-трансформації – стратегія держави на десятиліття, а точніше – століття вперед. Тобто стратегія існування української державності, одним із стовпів якої якраз є земельне питання. В сучасних умовах вона динамічно трансформується в екосистемні засади майбутнього української держави та планетарний ойкуменізм.
У зв’язку з цим хочу звернути увагу суспільства на деякі, як на мене, принципові позиції, які б мали отримати своє місце у візії майбутньої реформи.
Насамперед, необхідно змінити світоглядну платформу сприйняття проблеми. Раніше вона базувалася на такому підході, даруйте на слові, як «лінійно-гектарний» та «феодально-містечковий», що позбавлений адекватного нагляду і контролю з боку спроможних територіальних громад, а не «дядьків» із області чи Києва. Тобто всі дискусії велися довкола суто практичного, а точніше маргінального застосування ресурсів, де головними чинниками були переважно дві категорії: ціна і кількість. Це замасковано-брутальна, ница споживацька і водночас тупикова психологія розуміння проблеми, яка весь час водила нас по колу і не є ані державницькою, а ні українською.
Зараз, коли суспільство все більше набуває рис потужної громадянської сили і таким чином в процесі реформи децентралізації бере на себе безпосередню щоденну відповідальність за стан справ в своїх громадах, варто говорити про просторово-середовищний підхід до проблеми в кожному населеному пункті країни, а це майже 29 тисяч суб’єктів життя. Це зовсім інший вимір світоглядної перспективи і одночасно капіталізації такого надбання громади як земля у всіх її вимірах та потенціалах.
Тут тема перекликається з іншим досить важливим аспектом, про який мені неодноразово доводилося говорити – цифрової Конституції України в епоху глобалізації світу 4.0. Наша земля – це передусім ідентифікація громади і кожного її члена через історію своєї (сім’ї) присутності на цій території та візію майбутнього.
Вона доповнюється такими особливостями як ландшафтні унікальності населених пунктів і всієї природної мозаїки краю. Своєрідність ландшафту кожної громади створює феноменальний магнетизм, який базується насамперед на емоційних підвалинах незвичності і неповторності. Тут варто говорити не лише про красу краю, а й про досить предметні речі, такі як рекреаційні можливості території, туристично-пізнавальні, гастрономічні, ремісничі і навіть творчі. Тобто те, що в сучасній Європі отримало розвиток у вигляді смарт-спеціалізації. Тоді земля отримає інший рівень навантаження (воно зростає як мінімум вдвічі-втричі) і ефективності/рентабельності.
Якщо ми говоримо про продаж земельних ділянок, то варто розглянути феномен можливості робити це на цифрових майданчиках, причому світового рівня. Тоді виникає тема Е-резидентства (електронного громадянства) і криптовалюти. Тобто ми отримуємо планетарний масштаб ринку землі, а заодно такі ж можливості і виклики. Звісно, при законодавчому врахуванні всіх необхідних запобіжних заходів, що за наявності міністерства цифрової трансформації теж було б одним із викликів світовим грандам.
До речі, важливо всім нам комунікувати із громадами і об’єднаними громадами як суб’єктами цього трансформаційного процесу та партнерами. А це передбачає створення інноваційних паспортів потенціалів громад, бо сьогодні все має ціну та перспективу.
Тема землі у цій постановці має ще безліч варіацій світоглядного вирішення. Та якщо узагальнювати, то насправді це зовсім не тема і не проблема, це – світ землі. І світ нашої, української ідентичності, найближчої та далекої перспективи. Хочеться сподіватися, що такі ж думки витають і у наших законодавців та можновладців.