Саме такою – у кількох реченнях – є ситуація на сьогодні. Округ, де балотуюсь я, не є виключенням. 137-й одномандатний округ на Одещині є доволі складним з огляду на ту агресивну та цинічну кампанію, яку веде тут «регіонал» Леонід Клімов. Клімов – не просто один з тих, хто голосував за «закони 16 січня», він має на своїй совісті й тяжчі гріхи. Я кажу це без жодних еківоків і з повною відповідальністю: серед методів, котрими Клімов заволодівав земельними ділянками в Одесі, є вибухи та підпали, є також і постраждалі.
Клімову протистою я – наші рейтинги, згідно з соцопитуваннями, приблизно однакові, з певною, щоправда, перевагою на користь Михайла Поживанова. Але біда в тому, що проти мене кандидує і висуванець Блоку Петра Порошенка – Валерій Понепалюк. Я безмежно вдячний «Батьківщині», Гриценку, Ляшку та Тягнибоку за те, що їхні креатури не є моїми суперниками від самого початку. Я також маю велику повагу та вдячність до «Народного фронту» та Народного руху, котрі зняли своїх кандидатів у визначені законом терміни.
Тепер нас у виборчому бюлетені лишилося тільки 13: я, Понепалюк, Клімов і ще десяток кандидатів (переважно – самовисуванців), у котрих немає жодних шансів на перемогу. Було б куди як простіше, аби у «бійку» з Клімовим вступив один я. Чому я, а не Понепалюк? Тому що Понепалюк – такий собі Клімов у мініатюрі. Теж ділок, теж латифундист, але дрібнішого масштабу. І теж – не без кримінальних навичок. Хоч сайт ЦВК фіксує відсутність судимості у Понепалюка, є дані, що у 1980-ті цей пан побував у місцях не таких віддалених.
А дружину Понепалюку – місцеву бізнес-леді – висувають нині на голову районної держадміністрації. Якби мадам Понепалюк стала уособленням виконавчої влади, а мсьє Понепалюк отримав мандат народного депутата, це синхронне захоплення крісел називалась би некрасивим словом «непотизм». Але Понепалюк навряд чи переможе – я ще раз пошлюся на соціологію, котра залишає найвищі шанси мені та Клімову. Та й самому Понепалюку зовсім не треба перемагати: в нього – зовсім інша мета. Підіграти Клімову.
Партійні зігзаги родини Понепалюків привели їх наразі до Блоку Порошенко. А до цього було членство у «Нашій Україні», де Тетяна Понепалюк навіть очолювала місцеве представництво цієї партії. Згодом вона перебігла до «Свободи» й взяла під своє крило її районний осередок. Паралельно із цим жінка підтримувала зв’язки і з Клімовим. Зрозуміло, що аби в епоху Януковича бізнес Понепалюків процвітав, ним треба було ділитися зі «смотрящім» по регіону від ПР. Стара дружба не «заіржавіла» і по цей день, тож кандидат Понепалюк – це радше димова завіса для Клімова.
Чи можна дорікати Блоку Петра Порошенка подібним висуванцем? На Одещині дуже шанобливе ставлення до цієї політичної сили. Вважатимемо, що із вибором кандидата БПП просто помилився. Таке інколи трапляється. Але незрозуміле й вперте тримання за Понепалюка викликає вже більший подив. Здавалось би, мета проголошених Петром Порошенком дострокових виборів полягає у тому, аби отримати нову якість парламенту. А це повністю виключено, якщо Верховна Рада вкотре складатиметься з чинних або перефарбованих «регіоналів».
Люди Клімова нині нічого не бояться, як нічого не боїться і сам Клімов. Його не покарали при Ющенкові, коли наприкінці «нульових» у «клімовському кварталі» Одеси лунали згадані мною вибухи. Його тим паче не покарали й при Януковичі – за те, що підкуповував виборців у 2012-му. Його не покарали і при Порошенкові – як мінімум за підтримку законів від 16 січня. Мало того, що Клімова не притягнули до відповідальності, мало того, що не люстрували (бодай заборонивши йти в Раду), йому мало чи не запалили зелене світло, не виставивши проти нього єдиного кандидата.
І – «понєслась». Клімов складає списки виборців і під розписку роздає гроші за голосування. Монетизована «гречка» подекуди спрацьовує, і вже зараз можна прорахувати певний відсоток куплених голосів. Плюс погрожує членам виборчої комісії (секретареві комісії після словесних «попереджень» розбили вікно у машині, наголосивши, що це лише початок). Під дудку Клімова танцюють голови районних адміністрацій, серед яких нема новопризначених, а самі лише «в.о.», а, дивлячись на них, за «регіоналом» тягнуть руку і очільники сільських рад. Це саме на його окрузі в квітні цього року (!), тобто вже при новій владі, побили журналіста «Телекритики» Сергія Левитаненка – лише за спробу бути присутнім на зборах ПР.
Звичайно, що така людина не зупиниться ні перед чим. Тим часом як особисто я налаштований боротися до кінця. І хоч мені було б значно простіше, якби у цій боротьбі мені не те, що б допомагали, а, принаймні, не заважали, я ні на що не нарікаю. Бо вибір насправді є завжди. Вибір між підлістю і шляхетністю, мудрістю та дурістю. Я свого часу також був поставлений перед вибором: зрадити тих людей, з якими я перебував у політиці, та спокійно повернутися додому, чи відмовитися від співпраці з режимом, ставши політемігрантом. Я вибрав друге, не розраховуючи в майбутньому ні на які бонуси. І згодом не чекав на якісь «жертви» конкретно по моєму округу. Просто сподівався, що славнозвісна «єдність» таки спрацює.
Не спрацювала. Або спрацювала не на всі 100%. Тепер вже не так важливо, чим завершаться вибори саме на 137-му окрузі. По інших округах ситуація не краща. «Регіонали» налаштовані повернутися у владу, і певній їх частині операція «Реванш» удасться. Тож незабаром завдання полягатиме вже у тому, аби мінімізувати їхній вплив у парламенті. (Цікаво, до речі, чи не побачимо ми їх у фракціях демократичних сил чи, принаймні, в одній з них, яка посприяла їхній реінкарнації?). Але про це ми будемо думати вже після виборів. Хоча про всі ймовірні ризики вартує таки думати ДО.