На перехресті біля пташки поїдеш прямо – потрапиш на «хрест», український блокпост на стратегічній розв’язці. Його координати відомі всім, обстрілюють інтенсивно. Поїдеш ліворуч – безлюдна дорога, що петляє спочатку приватним сектором, потім вздовж залізничної колії, аж поки не приведе до центру міста. Відділок міліції, виконком, невеличкий парк з фонтаном. На початку січня тут ще гуляли люди, діти ліпили сніговиків.
Тепер праворуч на повороті зруйнований вщент магазин. Прямо посеред дороги вирва від ракети глибиною в людський зріст. На будівлях, парканах сліди від осколків. Людей на вулицях не видно. Ця картина змушує додати швидкості – паркуємося у дворі будинку поруч з виконкомом. Починається новий обстріл…
На ганку виконкому з десяток людей – вийшли з бомбосховища у підвалі. Чекають обіцяних автобусів для евакуації. Жінки і чоловіки знервовані, починають розмову самі. Повноцінної евакуації немає, воду і продукти інколи привозять волонтери, українські військові та міліція.
– Хватит стрелять уже, сколько можно? Пусть заберут военных из города, и по нам перестанут стрелять.
– Нацгвардия стреляет по жилым кварталам!
– Так украинские военные в городе стоят, вот же рядом с вами ходят! Они что своих обстреливают?
– Да! Они нас уничтожить хотят…
Маріуполь, Лисичанськ, Попасна, Дебальцеве – де-юре українські міста, але у них досі потужно працює руйнівна сила російської пропаганди. Тут «ловить» багато російських каналів. І люди їх дивляться і сприймають.
Підбігає Сергій Тахмазов, колега, з яким разом заїхали у Дебальцеве. Волонтер і за сумісництвом оператор повідомляє, що потрапив колесом свого мінівена у відкритий люк, коли паркувався. Колесо луснуло, машина застрягла. Це означає, що ми застрягли в цьому пеклі. Треба рятувати авто, щоб виїхати самим. Залишати машину занадто небезпечно: за парканом залізничний вокзал – одна найбільш «привабливих» точок для артилерії.
Починається новий обстріл. Вчотирьох витягаємо машину з люка. Ще півтори години по черзі копирсаємося під машиною, намагаючись дістати «запаску». Каналізаційну яму об’ємом 2,5 м куб. використовуємо як бомбосховище. Інструментів замало – пластикове кріплення, що тримає запасне колесо, не хоче відкручуватися. В цей час від виконкому їдуть, використавши півгодини затишшя, чотири автобуси з людьми. Евакуація.
Чути ляскіт танків неподалік. За декілька хвилин танки починають стріляти. Звук пострілу – 2-3 секунди – звук приземлення снаряду. Будинок поруч відчутно здригається. Хвилин 10 таких стрільб здаються вічністю. Танки їдуть геть, і ми вилазимо з люка. Продовжуємо «вправи» під машиною. Повз нас проїжджає червоний «жигуль», потім різко розвертається і повертається до нас. Один повнуватий чолов’яга «кавказької зовнішності» та інший – високий і в формі міліціонера – пропонують допомогу.
– Ей, ребята, чем помочь, что случилось?
– Да запаска не снимается, вот ковыряемся уже второй час, чем тут поможешь...
– Ану поехали к нам, чай-печенье, погреетесь, у нас еще гаражи неразрушенные есть – заедете, все сделаем. Чего тут торчать вам под обстрелами.
Ми хапаємося за таку можливість, як за соломинку. Опускаємо домкрат і мчимо на спущеному колесі до райвідділу – він буквально за 200 метрів.
Нашого рятівника звати Самед, або просто Саша. Заступник начальника райвідділу. У приміщенні райвідділу в коридорах сидять люди. Сидять на стільчиках в коридорі другу добу. Гріють чаєм і пледами. Їздили в Артемівськ у справах. Тепер хочуть повернутися додому, у село Булавинське, це південний напрямок, неподалік від Вуглегірська. Але на блокпосту їх не пустила Нацгвардія, мотивуючи бойовими діями в тому напрямку.
Дівчата просять нас відвезти їх додому.
– Давайте мы скинемся, сколько скажете, только отвезите нас домой, пожалуйста!
– Мы не можем вас отвезти, нам совершенно в другую сторону. Давайте заберем вас в Артемовск, у нас есть четыре места. Здесь же постоянные обстрелы, почему вы не выезжаете?
– Ой, какой Артемовск, мы там были уже. Нам бы домой, там и подвалы есть, и стены помогают. И пока что Булавинское не обстреливали – над нами снаряды летают туда-сюда.
– Так обстрел же сейчас идет, кто вас повезет? Подождите немного пока утихнет
– Родненький, ну сколько же можно ждать, домой бы поскорее...
У гаражі вовтузимося з колесом – кріплення запаски нарешті відрізано, черга за домкратом. Відпрошуюся у колег «на 7 хвилин познімати». Перебігаючи від гаражу до райвідділу (30 метрів по внутрішньому подвір’ю) чую залпи "Града". Дуже близько.
– Я й не помітив, як ти подолав ті два прольоти сходів. Залетів, а очі такі великі і сині-сині, – сміється з мене Толік Бойко, друг і колега, член нашого екіпажу.
Десь недалеко приземляється декілька залпів – скоріш за все на залізничному вокзалі.
На ганку райвідділу непохитно стоять декілька хлопців з «Сокола» (спецпідрозділ міліції, з Києва). Курять, планують маршрут по місту. Дівчата з Булавинського таки знаходять місцевого «бізнесмена», який на "Газелі" погоджується відвезти їх додому. Вони з радістю завантажуються у «білий буханець» і під бух-бабахи вирушають додому.
Міліціонери завантажують сині «жигулі» продуктами і їдуть в рейд по бомбосховищам. Перший притулок – в підвалі школи мистецтв. Всередині 13 дорослих і одна маленька дівчинка. Дівчинка насторожено сприймає нас, на обличчі з’являється тривога – ось-ось заплаче. В руці вона постійно тримає маленький ліхтарик.
– Малышка очень боится темноты, ночами кричит часто. Ребенок подземелья.. Мы уже больше десяти дней дневного света не видели – боюсь с ней выходить даже на первый этаж.
Пропонуємо виїхати з нами, хоча б в Артемівськ. Мама відмовляється – тут же в підвалі вся її сім’я, крім дочки ще мама і тато.
– Если выезжать, то всем вместе – как я их тут оставлю. Мы же нигде не нужны. Я уже с дочкой была в Одессе, но деньги закончились, все равно пришлось вернуться. В Дебальцево хотя бы дом свой есть, все родное. Только бы стрелять перестали, и все. Больше мы ничего не хотим.
В підвалі доволі тепло – в куточку стоїть буржуйка. Її ось два дні тому привезли міліціонери.
Прислухаємося до вибухів, рахуємо, намагаючись вгадати момент для виїзду.
По дорозі зустрічаємо бійців «Донбасу». Всі знайомі обличчя, ще вчора ми були з ними поблизу Лисичанська. Хлопці сповнені енергії, розвантажують речі, БК. Завтра (тобто вже сьогодні, в день виходу тексту) вони вже воюють у Вуглегірську, допомагаючи батальйону «Світязь», який потрапив в оточення.
Про аналогії з Іловайськом можете і не думати – два рази на ті ж граблі не наступають.
I hope so – ми всі стали іншими.