Мої співрозмовниці - Світлана Ковальська, голова «Асоціації жінок-робітниць», Маріанна Сороневич - головний редактор щомісячника «Українська газета в Італії», Лілія Білик - Голова Асоціації «Україна в Європу». Кожна з них живе тут досить багато років, Світлана закінчила місцевий університет культури зі спеціалізації «Міграція і психопатологія», створила центр допомоги жінкам. Маріанна Сороневич взагалі жінка-легенда, адже газета, яку вона очолює, є справжнім засобом спілкування діаспори. Пані Білик має політичні вимоги до уряду України, зокрема, обрати емігранта до парламенту, щоб він представляв діаспору. На жаль, не вдалося поспілкуватися з Тетяною Кузик, засновницею «Асоціації українських жінок-робітниць», котра входить до Світової Федерації українських жіночих організацій і є першою громадянкою України, яку обрали у Міську раду Рима радником з питань країн Східної Європи.
Мушу сказати, що, як і у більшості українців, на батьківщині досить неправильне уявлення про наших закордоном. І досі є поширеним стереотип, що українці в Італії займаються прибиранням-обслуговуванням, виконують роботу, за котру не хочуть братися заможніші європейці, і взагалі є людьми другого сорту. Так, заробітчан тут і зараз багато, але серед діаспорян вже є власники ресторанів та кав’ярень, екскурсоводи та медсестри. І навіть викладачі університетів, навколо яких гуртуються українські інтелектуали. Зокрема, донька Ліни Костенко, доктор філологічних наук, професор Оксана Пахльовська, котра створила першу в Європі кафедру україністики у Римському університеті «Ла Сап’єнца».
Досить несподівано для мене виявилося, що в Італії – просто таки оаза української культури. Зважаючи на той факт, що більшість українців тут – вихідці з Західної України, великий вплив має Греко-католицька Церква, яка має тут свої школи для українців, і навіть університет. Тут регулярно проводяться фестивалі та дні української культури, і очевидне бажання не забути батьківщину, а навпаки, налагодити з нею контакт й навіть допомогти, зокрема, у питанні просування до ЄС.
Тож коло проблем, котрими живуть діаспоряни, досить таки непросте. Непрості часи кризи змусили емігрувати з Італії до заможніших країн майже 28% людей працездатного віку, серед яких – чимало й українців. Тому найперше йдеться про ініціативу українців в Італії створення у структурі Кабміну органу, який би займався виключно справами української діаспори. Наскільки я розумію, зараз є складнощі з реалізацією Національної програми роботи з закордонними українцями, бо їхніми проблемами опікуються відразу кілька державних органів, чиї функції запаралелені. Українські італійці очікують змін у Закон «Про правовий статус закордонних українців». Найболючішими є питання легалізації вітчизняних дипломів, котрі не приймаються в Італії та водійських посвідчень. Окремо мої візаві виділили питання виплат допомоги при народженні дитини, яку не отримують українки в Італії, а також виплати пенсій. Логіка емігранток проста: коли потрібно сплачувати податки, то ми – українські громадяни, а коли ми просимо зарахувати стаж роботи за кордоном, то нам у цьому відмовляють. Як на мене, то проблема дійсно є, і її варто піднімати перед українським урядом. Та, на жаль, проблеми українських матерів в Італії – куди складніші. Багато з них змушені були покинути дітей на бабусь-дідусів і податися на заробітки. В Україні підростає ціле покоління дітей заробітчан, і вони потребують соціальної та психологічної реабілітації. Я думаю, що робота у цьому напрямку стане спільним україно-італійським проектом, до котрого я планую підключити і Уряд, і Парламент.
Ще з’ясувалося, що у парламенті Італії є депутати, обрані від італійських закордонних громад. Мої співрозмовниці говорять про необхідність поширення цієї практики на Україну, і я думаю, що подібну ініціативу можна винести на обговорення під час розгляду нового виборчого законодавства, прийняття якого, як відомо, є умовою ЄС для підписання Угоди про Асоціацію.
Окремим пунктом розмови стали гендерні питання. І тут нам є чому повчитися. Зовсім нещодавно в Італії функціонувало окреме міністерство, котре займалося, окрім іншого, питаннями гендерної рівності. Сьогодні цю роботу веде моя нова подруга і однодумець Патріція Де Розе – радник Прем’єр-міністра Італії, директорка департаменту з питань рівних можливостей. Результат італійського досвіду вражає: 22% посад в уряді Італії займають жінки, понад 20% жінок – у парламенті. Але найголовніше, тут зовсім не панує стереотип жінки-домогосподарки, котра не вибирає, а повинна йти цим шляхом. Суспільство набагато більш толерантніше, ніж українське, хоча багато в чому наші країни схожі: зокрема, у ставленні до матері. Для італійців мати – головна жінка у житті, котра має беззаперечний вплив. При цьому на рівні місцевого самоврядування діє квотний принцип для жінок, котрий найближчим часом планується поширити і на загальнодержавний рівень – аж до парламенту та уряду. До речі, історія введення квот для італійок була непроста: це питання досить довго розглядав Конституційний Суд, адже на думку деяких чоловіків квотний принцип обмежує їхні права, рівність котрих гарантовано італійським основним законом. Та КС Італії зайняв іншу позиції, і квотування буде поширено. Я впевнена, що досвід моїх італійських колежанок суттєво допоможе Україні у вирішенні інших гендерних проблем.