- Тут навіть на асфальті стояти приємно, давай постоїмо ще декілька хвилин.
- Давай, може навіть побачимо там своє відображення.
Такий діалог зав’язується між мною і подругою, коли ми вперше стаємо на німецьку землю. Тільки землею там і не пахне: суцільний рівнесенький асфальт: а й не скажеш, що в травні Європа тонула під нескінченними зливами. Заасфальтовані навіть доріжки в лісі. Після українських місцями гуртових битих-перебитих шляхів, які починають ремонтувати перед черговими виборами, рівнесенькі доріжки в Німеччині здаються чимось вигаданим: хочеться щипнути себе, щоб перевірити, чи не сплю я. Але це не сон: позаду залишились Польща і Чехія, а строга Дойчланд міцно захопила в свої обійми.
Мій євротур розпочався із пересікання кордону з Польщею. Не дуже приємна процедура, після якої розумієш, як же добре подорожувати жителям Єврозони: візи не потрібно, ніяких прикордонників і перевірок. Та і кордонів, як таких немає: Польща плавно переходить в Чехію, Чеська республіка – в Німеччину, а після виселення з німецького готелю, уже через 10 хвилин їзди ми у Франції. Якщо не дивитись на скупі акуратні вивіски типу «Česká republika», «Deutschland» чи «France», можна й не помітити відразу, що ти в іншій країні. Тільки МТС при в’їзді на нові землі нагадує повідомленнями типу «Вітаємо вас у Франції» і пропонує перейти у роумінг. По дорогах їдеш, як по маслу, вони чисті, мов відполіровані, і якщо у Франції, Польщі, Чехії це не дуже відчувається, то вже в Німеччині бачимо яскраві контрасти. Супернові і такі ж по чистоті швидкісні TGV-потяги курсують по французьких і німецьких залізницях, несучи на великій швидкості пасажирів в будь-які куточки країн Єврозони. На узбіччях – ні папірця, німецька природа, здається, така ж сама ідеально чиста. Наче Бог створив там відразу суворо ідеальним все. Хоча ні: нас створювали в рівних умовах, тільки одні змогли зробити з того, що їм дано, цукерочку, а іншим судилося стати українцями. Що далі – знаємо самі.
- Ви не підкажете, де у вас тут пиво? Для тата шукаю в презент.- Наше пиво? Давайте я вам розкажу, яке найкраще, і де його тут знайшли. Здається, алкогольні напої в наступному відділі.
Такого прийому в одному із супермаркетів Нюрнберга я не чекала. Та й не від консультантів, а від стильної бабусі-німки. Вона залишає на декілька хвилин свого суптника, і відправляється проводити мені пивну екскурсію по супермаркеті. «Це краще вибрати зі світлих марок, а ось із темного Oettinger візьміть – в мене чоловік його любить.» Жіночці уже під шостий десяток, а вона ідеально знає англійську, як, в принципі, і всі німці. Через це для людини, яка не знає німецької, перебування в цій країні робиться значно легшим. Поступово тему пива витісняють інші, не менш цікаві. Моя співрозмовниця – пенсіонерка із Берліна. Сама їздить туром по Німеччині – ось щойно із Дюссельдорфа в Нюрнберг приїхала. «Ох, і не сидиться ж цим німецьким пенсіонерам!» - думаю я. Уже потрібно було б внукам шкарпетки в’язати, а вони їздять із турами. Чудові люди! А скільки ентузіазму в її очах, як довго вона вишуковувала мені це пиво, описувала кожну марку, і як тепло побажала, щоб воно посмакувало моєму тату. Напевно саме тому він так зацінив це німецьке пиво!
Та й ціни не стрибають вище небес. Шоколад, молочні продукти, сири в Німеччині настільки дешеві, що просто вражає, як країна, що кредитує пів-Європи, має такі ціни. Із такими зарплатами і вартістю проживання життя в Німеччині здається казкою. Йогурти – від 18 до 30 євроцентів, сири – уже від 80 центів, якісний молочний шоколад там взагалі дешевий, а на смак який! Обслуговування в магазинах на вищому рівні, все пояснять, ніхто не накричить, не гляне гнівним поглядом. Чого варті одні туалети! Вони в строгій Німеччині, як і все, вичищені до блиску. Автоматичні входи, повна дезінфекція і очистка. В Франції ще інша історія – там безкоштовні громадські туалети проходять 3 рівні очистки. Причому черг туди майже немає. Влаштували б щось подібне в Україні: до них би проходу не було, від туристів, що люблять все «на халяву». За кордоном за звичною для нас «халявою» не женуться: рівень забезпечення і благоустрою людей формує трохи по-іншому їх інтереси і пріоритети. А в нас – пАкращення, тому і живемо трохи по-іншому. А зрештою виходить, що живемо ми як завгодно, тільки не краще.
Приємно, що кого б не запитав, всі вкажуть тобі дорогу, пояснять маршрут, знайдуть в супермаркетах потрібну річ або покажуть найкоротший шлях до метро. Ніхто не відмахується від тебе, всі з усмішкою дають поради і бажають хорошого дня. Пригадалось, як під час моєї першої поїздки в Паризькому метро, яке є одним із найбільш заплутаних у Європі, добродушний француз не тільки дав скористатись своїм проїзним квитком, а й провів мене до платформи, дочекався приїзду мого потягу, а тоді, коли я сіла, пішов по своїх справах. І це при цьому, що він відразу направлявся до виходу, але спустився ще раз в Паризький метрополітен і провів ледь не цілу екскурсію. З багатьма французами і туристами, які виявились потім голландцями, ми шукали разом «Мулен Руж» на Монмартрі, а коли я заплуталась, і випадково знову зустрічала їх, вони з усмішкою казали: «Ой, це ж ця дівчина, що шукала дорогу. Ви «Мулен Руж» знайшли вже?» Подорожні зупиняються, коли ти просиш про допомогу, вони дістають свої мобільні, включають навігатори і починають гуглити найкращий шлях для тебе. Іноді вони забувають про те, що йшли по своїх справах, і самі приводять тебе в те місце, яке ти шукав.
І в такі моменти не хочеться повертатись додому. Запевняєш себе, що скрізь є люди добрі, і скрізь є люди погані. Але чому така разюча різниця між нами і європейцями? Чому ми, хоч і знаходимось територіально в Єропі, назвати себе її громадянами не можемо? Чому коефіцієнт добрих і поганих, ввічливих і грубих, турботливих і байдужих настільки різний? Невже рівень життя, культури впливає на стан людської душі, на її багатство і здатність відгукнутись і помітити когось, крім себе? Виявляється, так. Інакше я б із задоволенням поверталась в Київ, із трепетом спускалася б в столичне метро, бо там на мене чекали б усміхнені кияни. Але все з точністю до навпаки. Після того, як поспілкувався з європейцями, додому, в НЕ-Європу, уже не хочеться.
Хочеться трохи в інше місце:
- в країну, де навіть брудний бомж, зачепивши тебе ненароком, скаже «сорі», а не туди, де двохметрові «леді» в лабутенах і не подумають вибачитись перед старенькою бабусею, бо їм з висоти пташиного польоту не видно світу земного;- туди, де люди не купуються за пачку гречки не тому, що їм це не потрібно, а тому, що політики їм перед виборами цього не пропонують;
- туди, де в туалети не потрібно посилати розвідників;
- туди, де в магазинах дадуть книгу скарг, а не пошлють в те місце, для якого на карті світу ще не знайшли позначення;
- в країну, де перед святами знижки, а ціни не скачуть до небес;
- туди, де тебе цінують не за те, скільки грошей у твоїй кишені, а за те, скільки звивин у твоїй голові;
- в країну, де ще буде ліс, коли наші Карпати зрубають повністю;
- туди, де після лікування ти отримаєш здоров’я, а не дубову труну;
- туди, де машину змінюють кожного року, а не збирають на неї гроші усе життя;
- туди, де доживають до свого пенсійного віку;
- туди, де немає «кровосісів» в ролі прем’єр-міністрів;
- туди, де твоя мова не стане діалектом;
- в країну, де після критичної статті звільнять чиновника, а не журналіста;
- туди, де за твоє слово тебе не поб’ють під під’їздом;
- туди, де суржик не стане третьою державною, а міністр освіти не говоритиме про рідну мову як «ненужный язык»;
- туди, де дороги ремонтуватимуть не тільки перед приїздом іноземних гостей;
- в країну, де замість монет не будуть давати жуйки і цукерки;
- туди, де ти не «закалєбаєш» продавця, якщо не купиш щось у магазині;
- туди, де на дорогах не зустрінеш інспектора Петренка;
- в країну, де тобі не продадуть пивка та цигарок до 18;
- туди, де життя не стане екстрімом;
- ТУДИ, ДЕ ЖИВУТЬ, А НЕ ВИЖИВАЮТЬ.