Можна по-різному ставитися до такої міграції. Один скаже «столиця збирає найкращих», інший – «Київ не гумовий». Але факт залишається фактом: до столиці в пошуках кращого життя їдуть тисячі українців із сотень міст і містечок.
Чому? Бо малі міста не дають відповіді на два важливі запитання: «Як заробити?» та «Як відпочити?».
Робота тут – це або ходити на держслужбу за копійки, або поратися на власному городі. Відпочинок – або кафе «Транзит» на автотрасі, або, знову ж таки, поратися на городі.
Чи може бути інакше? Може. Приклади ми бачимо навіть у сусідніх Польщі чи Угорщині, не кажучи вже про Німеччину чи Францію.
Найвідоміший приклад – штаб-квартира транснаціонального гіганта Nestle у швейцарському містечку Веве з населенням менше 17 тисяч людей. Чи є такі роботодавці у схожих за населенням містах України – Дергачах, Роздільній або Бахмачі? Запитання риторичне.
Що ж робити? Чи є взагалі шанс у маленьких міст України?
Я вважаю, що є. Треба шукати «точки зростання» і спрямовувати в ці точки ресурси – як місцеві, так і державні.
Наведу приклад з тієї сфери, якою займаюся як членкиня Комітету з питань гуманітарної політики. Туризм в деяких країнах приносить до 10% ВВП. Звісно ж, мова про ті країни, що активно інвестують в цю галузь.
Ті ж турецькі курорти не існували завжди. Погляньте на мапу середземноморського узбережжя цієї країни 70-80-х років: самісінькі гори та гірські села, навіть доріг немає. Інфраструктура будувалася на початку нинішнього століття – і результат не забарився: моя френд-стрічка переповнена Туреччиною.
На щастя, створення інфраструктури, нарешті, розпочалося і в Україні. Президентські проєкти «Велике будівництво» та «Велика реставрація» дісталися тих куточків, де на подібне навіть не очікували.
«Навіщо в цьому селі така класна дорога?», – такою була реакція на «Велике будівництво» хлопця з Чернігівщини. Тобто у мешканців провінції вже виробився комплекс меншовартості. Навіть вираз такий є – «село неасфальтоване».
Інфраструктурні проєкти працюватимуть так. Старий замок, що стояв пусткою, після реставрації перетворюється на туристичний магніт. Нові автотраси дають можливість приїхати сюди, не «вбивши» машину.
Зростає туристичний потік. А це – ночівля в готелях і садибах, купівля продуктів та сувенірів, візити до сусідніх пам’яток архітектури чи природи, відвідування фестивалів, рекомендації друзям через соцмережі.
Окрема тема – їжа. В Україні активно розвиваються приватні ферми з виробництва крафтових продуктів. Туристи готові платити за «органіку» та їхати за нею сотні кілометрів.
Мої знайомі зараз працюють над каталогом крафтових виробників, які приймають гостей у себе на фермах. Кажуть, що вже назбирали понад сотню локацій по всій Україні. Звісно ж, розташовані ці ферми не в мегаполісах, а у невеликих містах чи селах.
Крафтових виробників Тернопілля ми нещодавно зібрали в Збаразькому замку, де проводили круглий стіл з розвитку туризму. Виявилося, що в моїй рідній області роблять вино, сир, яблучні чіпси, сидр, равликів, крафтове пиво.
До речі, нещодавно ми ухвалили закони №№5118 і 5119, якими суттєво знизили акциз для крафтових пивоварів та спростили їм ліцензійні процедури. Власне, цими законами ми вперше визначили саме поняття «малих виробників пива».
Тому «Велика реставрація» – це не просто про замки, це про розвиток. На першому етапі до програми включені лише об’єкти державної власності. Законом №5551 ми даємо доступ до державних субвенцій ще й для пам’яток у комунальній власності.
Тепер про відпочинок. У Козельщині на Полтавщині я бачила дивну для невеличкого містечка річ: Громадський культурно-освітній смарт простір. Тут є приміщення для проведення лекцій та майстер-класів. Сучасна читальна зала з чудовою добіркою української та світової літератури. Інтегровані системи для прослуховування аудіокниг. Окрема дитяча зала із доступом до нових комп’ютерів. Все це – безкоштовно.
Колись у Козельщині стояла звична бібліотека – «вбита» та мало кому потрібна. Ситуацію змінив Микола Сушко – виходець із Козельщини, успішний бізнесмен та меценат. Він працював за кордоном і бачив, якими можуть бути маленькі міста.
Його благодійна організація взяла на себе реконструкцію приміщення. Результати вражають. Тут подбали навіть про інклюзивність та безбар‘єрність – на жаль, це екзотика навіть для великих українських міст.
Подібні простори – це не лише про дозвілля, а й про «перенародження» людини. Це про те, що діти із маленького селища мають можливості для розвитку і не бояться стати найкращими.
Ми хочемо, щоб такі культурні центри з’являлися не тільки в тих містах, яким пощастило з приватними меценатами. Наш закон про центри культурних послуг покликаний повернути життя до наших закладів культури на місцях. Зокрема, ми передбачили запобіжники від бездумного закриття центрів культури в громадах. Такі ж запобіжники передбачені і в законопроєкті №5002 про бібліотеки. Відтепер неможливо виключити заклад з базової мережі без заміщення послуг іншим закладом на цій же території.
На цьому тлі дуже дивують запитання на кшталт «навіщо реставрувати замок у Чорткові?». Мовляв, кому той Чортків потрібен, невже нема куди гроші витратити?
Я вважаю, що «Велика реставрація» потрібна хоча б для того, щоб українцям в голову не приходило ставити такі запитання. Щоб міста перестали ділитися на перший та другий сорти з точки зору важливості. І щоб жарт про «село неасфальтоване» втратив сенс – як в прямому, так і в переносному значеннях.