Перше, коли очікуєш зростання градусу, вагомим є не лише на скільки він зросте. Але й – стартові умови. Одна справа, коли потепління температури прогнозується з мінус 20, а інша – «потепління» з плюс 50. А рівень агресивності навіть довиборчого 2018 р., уже не той, що був у передреволюційному 2013 р.
Як приклад, вибух насилля 9 березня 2001 р., налякав протестувальників та призвів до згортання акції «Україна без Кучми». У 2018 р. аналогічні сплески агресії – це невід’ємна складова «нормальної» публічної акції. І аксіома сьогодення: «немає насилля – немає протесту – немає повідомлення у ЗМІ». Тому, агресія може закладатись уже у сам план протесту. І чим ближче до дати виборів, тим більше такого – запланованого насилля ми спостерігатимемо. І боротимуться протестувальники уже не стільки за свої права, скільки за право потрапити в новини та бути почутими виборцям. А конкуренція «за ефір» з іншими такими ж політсилами вимагатиме того, щоб градус протесту, а простіше – те ж насилля під час акцій зростало.
Ще одна особливість – неадеквати з числа співчуваючих. Під час масових заходів до протестувальників приєднуються люди з асоціальними відхиленнями, які, у пориві ідейного екстазу можуть побити не лише шибки, противників та правоохоронців, але й журналістів, жінок та менш активних протестувальників зі свого ж табору. І число таких людей зростатиме відповідно до наближення до виборів та виходячи з осінньо-весняних загострень неадекватності. Служби внутрішньої безпеки усередині радикалів або немає, або поки що вона діє не наскільки ефективно, щоб насилля йшло за їх планом. На словах цю відповідальність вони покладають на поліцію. Саме тому серед учасників акції можливі й провокатори. І не лише як «рука Москви», але й наші – «українські» руки.
І останнє, рівень недовіри до політиків у населення великий. І поки що єдиний (а відповідно і впливовий) протест не можливий, бо немає об’єднуючого чинника – такого яким був Ющенко в 2004 чи Янукович у 2013 році. А конкуренція за звання «месії» сьогодні зависока, тому навряд чи це буде хтось один. Звідси і найголовніша форма протесту для українця на наступних виборах – це пасивний протест. Тобто, відмова від усіх форм політичної участі, у тому числі й від голосування. І наслідки відмови голосування є значно вищі, ніж череда дрібних псевдореволюцій. Бо чим менше виборців візьме участь у виборах, тим меншу легітимність матиме наступна влада. А відповідно – і її здатність здійснити бодай якісь реформи. І тим раніше почнуть лунати гасла про її можливу зміну. Тому не виключно, що нас очікує не просто рік виборів, а й цілий сезон перевиборів.