Не вдаючись до аналізу по-своєму цікавих, але все ж адекватних кампаній, що неформально вже стартували, хотілося б звернути увагу на не зовсім стандартні ходи, які, без сумніву, стануть родзинками цьогорічних президентських та парламентських перегонів, незалежно від їхніх результатів. В даному контексті українських чинних та потенційних політиків можна розділити на умовні два табори – тих, хто будує власні передвиборчі кампанії, аби завоювати владу і тих, хто намагається використати найближчий електоральний період у власних цілях, не зовсім пов’язаних із політичною діяльністю.
До перших можна віднести політиків, які вирішили дивувати тим, щоб видати старе за нове. До прикладу, Юлію Тимошенко з її «новим курсом» не першої свіжості («український прорив» ще ніхто не забув), презентація якого запам’яталася «оголеним ексцесом».
До цього ж умовного табору належать і політичні сили, що маніпулюють найболючішими для сьогоднішньої України питаннями – війни і миру («Опозиційний блок», «Наш край», «За життя» тощо). Добре усвідомлюючи, що кожен із нас понад усе мріє, аби війна пішла з нашої землі, забравши із собою страждання, кров і сльози, деякі політики намагаються, як то говорять, бити у найболючішу точку, і апелювати саме до цих найщиріших людських бажань. З рекламних щитів, буклетів і телеекранів вони дають солодкі обіцянки закінчити війну, при цьому не пропонуючи жодного сценарію досягнення такого бажаного миру. А дехто взагалі просто «вимагає закінчити війну», проте не зрозуміло до кого сформульовані ці вимоги.
Безумовно, глибоко у душі миру хочуть усі, тому це таки може спрацювати при опусканні виборчого бюлетеня в урну для голосування. Проте мало хто задумовується над тим, що якби війну було закінчити так просто, то це б уже давно зробили; над ти, що люди, які просто вимагають миттєво закінчити війну – або просто популісти, які насправді мають зовсім інші інтереси, або банально недалекі люди, які не розуміють, про що говорять, або що набагато гірше – союзники ворога, що прагне виграти цю війну, в тому числі й політично, знову повернувши собі контроль над управлінням нашою державою. Адже швидкий мир, на жаль, можливий тільки за умови фактичної капітуляції, тільки на умовах Кремля – а це означає безповоротний програш України як держави.
Дійшло навіть до такого – цього річ навесні одіозний опоблоківець Вадим Новинський заявив про запуск громадського руху «Партія миру». За його словами, «… є чимало і тих, хто вважає, що мир настає тоді, коли кожен вояк – з одного і з іншого боків – переступить через свій біль і заявить про готовність простягнути руку своєму колишньому ворогові в ім’я майбутнього…».
До другого табору учасників цьогорічної передвиборчої кампанії, які близькістю великих політичних перегонів радше намагаються виправдати власні «грішки» можна віднести, до прикладу, відстороненого через підозри в багатомільйонній корупції очільника ДФС Романа Насірова, якому йти в президенти не завадив навіть одягнутий на нього правоохоронцями електронний браслет. Ба більше! Саме цей аксесуар, на переконання Романа Насірова, яскраво виділятиме його з-поміж інших кандидатів на цю високу посаду. І навряд чи така розумна і досвідчена людина як пан Насіров може плекати рожеві надії на перемогу в президентських виборах. А от виправдання кримінального процесу проти себе за корупцію близькістю виборів і намаганнями політичних переслідувань конкурентів – то це вже виглядає більш реалістично.
Вбити одразу двох зайців, швидше за все, намагатиметься одіозний Олександр Вілкул, вміло поєднуючи піар власної президентської кандидатури та намагання уникнути особистої кримінальної відповідальності, подаючи факт неодноразових спроб зняти з нього депутатську недоторканність як спробу «зачистки опозиційного поля».
Як бачимо, офіційно передвиборча кампанія в Україні ще не розпочалась, проте це не привід для того, аби уже зараз не експлуатувати дану тематику у власних цілях, вигадуючи все нові і нові політичні технології. Хтось настільки хоче до влади, що турбується про активну «розкрутку» вже зараз, хтось угледів для себе шанс темою виборів прикрити власні не зовсім законні дії, а хтось намагається на тлі передвиборчої метушні трансформувати власні політичні провали у нові успіхи.
Але як би там не було, можна з упевненістю констатувати, що це тільки початок, адже найгарячіша електоральна фаза розпочнеться дещо пізніше. Тож з цікавістю спостерігатимемо за тим, що там придумають іще і сподіватимемось на те, о у підсумку все ж переможе конструктив, здоровий глузд і любов до рідної країни.