Коли такі «солідарні» стовпи як Грановський, Кононенко, Березенко заявляють, що прийматимуть участь у виборчій компанії саме на одномандатних виборчих округах, першою постає у голові думка про те, що ці люди намагаються дистанціюватись від свого патрона, тікаючи з судна, яке кренить на дно.
Якщо додати до цього ще й слова Березенка: "… Вважаю, що в списках "Європейської солідарності" має бути якомога більше нових облич", - то наступним, знову ж таки, на перший погляд, логічним виглядає судження, про те, що ребрендинг, можливо, не лише у найменуванні. Можливо ПОП дійсно зробив висновки, «почув» та вирішив почистити конюшні від того фактору, який у сукупності з іншими став передумовою його програшу. Можливо, це його ініціатива позбавитись токсичного оточення, якщо вже не склалось, посадивши при цьому 3-х друзів?
Але це лише лінійні висновки, які варто спробувати оцінити з точки зору дещо іншої. Піковим рейтингом Порошенка, а як наслідок і його партії, в умовах високої конкуренції, є результат 1-го туру виборів, а саме 15% голосів виборців. На цей результат спрацювали одномоментно відразу декілька факторів: Томосу, монетизованих субсидій, підвищення, а також виплати «пенсійних бонусів», сітки та допомога місцевих бюджетів, зміни до Конституції в частині прагнень інтегруватись до ЄС та НАТО, а головне повнота адміністративного впливу, підконтрольність ГПУ та СБУ.
Якщо оцінити ситуацію об’єктивно, то усі ці фактори станом на сьогодні втратили свою актуальність, вичерпали себе або забулись.
Більше того, з умовного цілісного ядра підтримки, у самостійний політичний дрифт, принаймні так виглядає зараз, пустились ті, хто був частиною команди Порошенка, асоціювався та асоціюється з ним, був та є його частиною. Мова про «Удар» та «партію імені Гройсмана». Разом із ними, очевидно ЄС покинула і частина впізнаваних осіб, їх симпатики та відповідно відсотки зібрані до першого туру.
Додамо до цих очевидних фактів ще й появу політичних сил, які грають на одному електоральному полі, до прикладу «Голос Вакарчука». Погодьтесь, після появи цієї політичної сили, говорити про те, що партія Порошенка має шанси отримати перемогу у Львівській області, просто не повертається язик.
Технологи та особисто Порошенко допускають ті ж помилки, що і між першим та другим турами, намагаючись приміряти на себе засоби, які дозволили отримати успіх Зеленському. Новизна при старому керманичі, які переосмислили п’ять десятків років свого земного буття, «come on !», хто у це повірить. Що правда, зарази справедливості варто зазначити , що тут ПОПівці не одинокі у своїх конвульсіях.
У той самий час, вони свідомо ігнорують «кейс Смешка», який демонструє, що у суспільства є запит на консервативних, традиційних політиків, не стільки ліберальних, а більше жорстких, одноособових патерналістів.
Доки «ЄС» на короткій дистанції намагається освоїти нове для себе, інші їх опоненти (які трішки попеклись з цією новизною раніше), розуміють, що винаходити велосипед з точки зору раціональності, їм недоцільно. Того ж дня, що у Солідарності відбувся з’їзд «Основи». Посил для виборця очевидний та зрозумілий, — послідовність політичної позиції, як і на президентських, на позачергових парламентських підтримуємо та об’єднуємо зусилля разом з «Батьківщиною». Потенційне друге місце у списку для Тарути, а також роль Ніколаєнка як «ВІП-спікера» для спільної політичної сили, — таке собі м’яке поєднання традиційного досвіду та амбітної молодості, без заперечення власного минулого та з розумінням настроїв свого електорату. Хоч геополітичні позиції не зовсім рівнозначні, але як вихідець з промислового сходу, Таруті буде відведена роль комунікатора у питанні урегулювання ситуації на сході країни, на якій він спробує конкурувати з лідерами ОПЗЖ, висловлюючи більш помірковані та менш категоричні судження.
За перелічених рівних постає питання, а чи є реальні шанси у «ЄС» подолати прохідний виборчий бар’єр? За два місці, за відсутності звичних засобів, при умові нарощення впізнаваності колишніми союзниками, все частіше поставатиме припущення, що це як мінімум не гарантовано, якщо не маловірогідно.
Звісно, що Порошенко йти по «мажоритарці» репутаційного права не мав, та сподівається на те, що традиційно «президентів не наздоганяють», але ж це правило не поширюється на співучасників та пособників.
Оцінюючи такі перспективи, згадані вище «стовпи», вчиняють не як зрадники, а навпаки стратегічно раціонально для себе, адже мають шанси отримати недоторканість у більш зрозумілий для них, менш ризиковий та простіший спосіб, не жаліючи накопиченого ресурсу.
Втім, говорити, що їх майбутнє безхмарне, - наївно, так само наївно, якщо вони самі себе у цьому переконали. Якщо вони думають та повірили представникам штабу свого опонента, що мажоритарка перетвориться «на 3-й тур президентських виборів», то помиляються. У другому турі обирали між Зеленським та Порошенком у загальнодержавному значенні. А от у одномандатних виборчих округах ситуація буде відрізнятись, адже на місцях кількість кандидатів явно перевищуватиме 2-х, і представлятимуть вони не лише розкручені столичні партії, але й місцеву еліту, місцевих бізнесменів, місцевих людей з активною громадською позицією. Хвалебна децентралізація дещо змінили у бік зростання вагу органів місцево самоврядування, які орієнтуються на місцевих підприємців, роботодавців, які створюють дохід на місцевості, продукують додану вартість, генерують робчі місця, реалізовують благодійні та меценатські проекти, знають місцеві особливості та проблематику, краще ніж кияни-варяги. Про орієнтацію уподобань на місцях, особливо у центральній та південній Україні, саме у тому числі на підставі принципів економічної спрямованості цих регіонів, красномовно засвідчували результати виборів до ОТГ, у яких за відсутності «Слуги Народу», перше та другі місця розділяли загально-державні «Солідарність» та «Батьківщина», а от сукупне третє місце та понад 5000 представників у місцевих радах почесно займала така собі «Аграрної партії», яка, на той момент, не була взагалі не була представлена депутатами у Верховній раді України, а концентрувалась на роботі у місцевих осередках. Виходячи з таких закономірностей, додавши до цього падіння рейтингів партії пана Ляшка, та до певної міри і Тимошенко, яких традиційно підтримував електорат сільської місцевості, шанси на представлення у парламенті такої партії зростають, інтуїтивно люди підтримуватимутьт тих, хто зарекомендував себе на місці. Це й же ж тренд, не просто так був підтриманий партією Мерів, людьми у загальнодержавному значенні неоднозначних, але таких, що мають підтримку у містах, у яких їм вдалось досягти покращень. Не впевнений, що ці люди будуть без конкуренції «зливати» округи у населених пунктах, на користь вихідців із колись коаліційної партії.
У будь-якому випадку, формуючі політичні процеси, які відбуваються сьогодні, є наслідком струсу еліт, сейсмічним фактором якого став результат другого туру президентських виборів. Об’єднати різних виборців, з різних куточків країни, змогла одна уніфікована ідея, про необхідний докорінний злам того устрою, за яким існувала країна. Хтось цю ідею сьогодні підхоплює і пропонує виборцеві фейсліфт (це ми проходили), хтось усвідомлюючи вагу громад, завчасно робив ставку не на тотальне паразитування, а на вибудовування фундаменту для загальнонаціонального політичного старту, а хтось залишається у межах традиційної парадигми, розуміючи, що неприродне, викликає відторгненн організмом.
Якщо це еволюційний процес, то він не буде гладким, але, можливо, політики зрозуміють, що час, коли виборця можно було підкупити «косметикою» відходить у минуле, адже з кожною п’ятирічкою ті закрома, які дозволяли українцю терпіти неприховане лицемірство політичних еліт, просто вичерпались.