ЧАСТИНА П’ЯТА
Дорого обійшлася німцям, що хазяйнували в Хоролівці, смерть старого йолопа Крюгера. Комендант поніс свій запущений ішіас і п’ятдесят років прямо на фронт: у тісні та вонючі солдатські окопи. Начальник гестапо теж потюпав слідом: розжалуваний у рядові. Навіть ляндсвірт не втримався на зігрітій посаді, хоч він, здається, не мав ніякого відношення до цієї сумної події. А найбільше, звісно, дісталося поліції, бо стрілочник, як відомо, завжди винен: німці розстріляли всю охорону, яка чергувала в той час, коли Івасюта втік із ув’язнення.
Гайдукові теж світила петелька або й куля межи очі, бо чия кадра уколошкала Крюгера? Поки його тягали на допит, перевівся нінащо: тільки губи, та очі, та ще жовна на випнутих вилицях.
Утратив сон, з ночі в ніч вертівся на ліжку, важко зітхав. І все більш ненавидів свою половиноньку: спала, хоч би тобі що! Над головою вішатимуть — очей не розплющить! Хіба візьме подушку та натягне на вухо, щоб не чутно було, як рипітиме шибениця...
Ну, та цій завжди собаче весілля! Не стане його, Гайдука, одразу ж знайде інші обійми...
Хвойда всесвітня!
Якось не витримав — стусонув коліном у спину.
Олька зойкнула, зірвалася з ліжка.
— Ти що?!
— Нічого... — Гайдука аж за горло здушило. Стримався, щоб не заїхати ще й кулаком. — Лягай досипай... Кор-рова...
Олька почухала спину, знову полізла в ліжко: тепла, розморена.
— Спи, доки мене не повісили! — докинув гірко Гайдук.
— Як не повісили, то вже не повісять, — озвалася позіхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно і одразу ж заснула.
Гайдук на неї вже й дивитись не міг. Ображено сопучи, зсунувся з ліжка, взяв ковдру, подушку, пішов до канапи. Закурив, довго лежав, пропікаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнів у безнадійних думках, ятрився образою на чорну німецьку невдячність, служив їм вірою і правдою, власного життя не жаліючи, а вони — чоботом у душу!..
За віщо?
Одне й утішало, що не посадили одразу ж за ґрати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовіддану службу, а особливо — дві медалі, що висять на мундирі: не за очі красиві їх одержав Гайдук, тричі ходив у самісіньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекістам до рук. І невідомо, що було б краще, бо тоді Гайдукові пригадали б усе: і банду і активістів повішених, і шпигунство на іноземну розвідку — залишав на той крайній випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комірець, в самий кінчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби...
Повертався щоразу — мов з того світу...
А почалася війна — теж довелося перебрати гіркого. Знов по цей бік, у більшовицькому тилу, з приймачем і ракетницею: вишукував цілі для літаків. Недосипав, недоїдав, помирав од спраги і втоми, ризикував щохвилини, бо спіймали б — на місці й покінчили б; скільки разів вгризався у землю зубами, коли поруч, у темряві, тупотіли захекано й стривожені злі голоси боляче били у вуха: «Тут він!.. Тут!.. Пильніше шукайте!.. Звідси злетіла ракета!..»
Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а він лежав, уже й дихнути не сміючи, і, якби міг, то зупинив би і серце: боявся — почують. І потім, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти «вальтер» за пазуху: пальці аж прикипали до руків’я розпеченого...
А тепер що: до стінки і — «фойєр»? По медалях, що самі й навішали?... Ні, медалі зірвуть, як зірвав колись хреста німецький полковник з німецького ж таки офіцерика. Помах руки — і людини не стало. Живий труп із білим, як крейда, обличчям. Покірна мішень для карабінів...
Ех, життя, будь ти неладне!..
Ранок стрічав, мов давнього ворога: не чекав нічого втішного від наступного дня. Зодягався, випивав склянку міцнющої кави, плентав у поліцію — чекати на черговий виклик до слідчого.
Телефонний дзвінок іноді лунав одразу ж, як тільки переступав поріг кабінету, а бувало, апарат мовчав аж до вечора. І невідомо, коли було важче. Сидів, як прив’язаний, — хоч що робив, відчував отой телефон. Наче міну. Ось-ось візьме й вибухне. Ось-ось...
Порятунок прийшов, коли уже й не сподівався.
Представник гестапо з Полтави, якого всі німці в Хоролівці чекали, як смертної кари, виявився Гайдуковим знайомим. Та не просто знайомим — товаришем: в одній і тій же розвідшколі навчалися перед війною, поряд і спали, і їли. І в карцері якось разом сиділи, коли надумалися провідати місцевих дівчат.
Віллі Кофт не забув минулих Гайдукових послуг: як той підставляв не раз спину, виконуючи за себе й за нього важку та невдячну роботу. Мив у казармі підлогу. Чистив гальюн. Бігав на пошту за посилками від батьків Віллі, які за своїм улюбленим сином світу не бачили. І хоч вважалися обоє курсантами і були наче рівнею, однак Гайдук уже тоді добре затямив, хто з них слуга, а хто — пан. Тож належно себе й поводив.
Коли по закінченню школи його відразу ж послали на Радянський кордон — на диверсії й розвідку, а Віллі забрали в Берлін, Гайдук і це сприйняв як належне. Бо куди йому, безбатченкові, без роду й племені, рівнятися з арійцем, та до того ж ще й з аристократів: мав перед прізвищем приставочку «фон» — золотий отой ключик, що відчинятиме двері до найвищих посад у майбутньому.
Віллі й зараз уже обіймав солідну посаду і мав неабиякий чин: штурмбанфюрер СС. І якщо на Гайдукових грудях побрязкувало лише дві медалі, то Кофтів бездоганно пошитий мундир прикрашували не одна орденська стрічка, пришпилена з вишуканою недбалістю улюбленця долі.
За роки, відколи вони розлучилися, Віллі таки дещо змінився: ледь помітно посивів, трохи побрезкло обличчя, він ще більше посутулішав. Сидячи за столом під час наради, чіпко й строго дивився на присутніх, наче тепер уже вирішував, кого на фронт — у штрафбатальйон, а кого на шибеницю. Ось його світлі очі зупинилися на Гайдукові (Гайдук аж дух зачаїв, а в грудях поповз, поповз крижаний холодок), щось у них, у тих очах, ворухнулося, чи то тільки так здалося Гайдукові, бо Віллі одразу ж перевів погляд на опасистого німця, який сидів поруч. Німець засопів, мов йому забракло повітря, неспокійно засовався, червона шия, здавлена тугим комірцем, враз змокріла од поту, і Гайдук, переводячи дух, сам себе запитував, упізнав його Віллі чи ні, бо жоден м’яз не здригнувся на обличчі високого гостя. І невідомо, чого б він зараз дужче хотів: щоб Віллі його упізнав чи так і лишитися для нього чужою людиною. Бо чи не спитає з нього, як з давнього друга, особливо суворо й нещадно?
Тому навіть не пробував підійти до штурмбанфюрера під час перерви.
Віллі, однак, упізнав, а може, знав про Гайдука — ще перед поїздкою в Хоролівку: Гайдук уже виходив з гестапо, як його затримав черговий.
— Пане начальнику поліції, вас просять зайти у приймальню!
Гайдук аж здригнувся. Виду, однак, не подав: строго насуплений, піднявся на другий поверх, зайшов до приймальні.
Тут сиділо повнісінько німців, чекали на виклик. Секретар, як тільки уздрів Гайдука, підняв трубку, щось тихо сказав. Вислухав, поштиво кивнув головою.
— Зайдіть.
Штурмбанфюрер зустрів його на порозі. Розвів широко руками, приязно всміхнувся.
— A-а, старина!.. Що ж це ти не признаєш своїх друзів?.. Негоже, негоже.. — Обійняв за плечі, провів до невеликого столика, на якому стояло кілька пляшок. — Віскі?.. Коньяк?.. — Налив із пузатої пляшки, перший підніс плескатий келих: — За щасливе побачення!.. Прозіт!.. — Випив, посмакував, похвалив: — Гарний напій. Що-що, а пити ці французики вміли. — Наче французів уже й не існувало на світі.
Гайдук теж вихилив келих — обережно, наче отруту, і хоч ніяк не міг звикнути до іноземного трунку (тхнув він йому чомусь клопами), похвалив і собі. Обережно, щоб не розбити тендітну посудину, поставив келих на тацю. Сидів потім, скутий, напружений, все чекав, що Віллі от-от поцікавиться, як воно сталося, що він проґавив Івасюту. А Віллі наче забув, за чим, власне, й приїхав: поринув у спомини. Палив сигарету, розчулено мружився.
Скільки ж це років минуло, як він із камрадом навчався в тій школі?.. Ах, які то були щасливі часи! Навіть карцер викликає зараз розчулення. Чи не так, любий друже?
Гайдук обережно притакував, хоч йому зараз було не до спогадів: здавалося, що Віллі в оцих мандрівках у минуле не зовсім щирий. Не для того ж приїхав він до Хоролівки, щоб побачитися з ним, з Гайдуком! І чим довше поринав у спогади Віллі, тим більша напруга наростала у Гайдукові.
Врешті й Віллі, здається, набридли ці спомини, погасив сигарету, скрушно зітхнув:
— Отак би погомоніти до ранку... Та, на жаль, ми собі не належимо: війна, друже, війна...
Гайдук напружився, у нього одразу ж спітніли долоні.
— З оберстом Крюгером доводилося зустрічатися?
— Так, — відповів похмуро Гайдук.
— Серйозний чоловік, — сказав задумливо Віллі. — Пригрозив, що у справі батька дійде аж до Берліна, якщо ми всіх не покараємо. Рицарський хрест — нічого не поробиш!.. — Обличчя Віллі стало зовсім заклопотане, він дивився на Гайдука так, наче казав: жаль мені тебе, старий друже, але що маю робити? Служба є служба... — Як ви того бандита не втримали?
Здається, й не слухав Гайдука, бо обірвав на півслові:
— А охорону розстріляли навіщо? Замітали сліди?
— То вже гестапо...
— Чому не допитали? — докопувався Віллі: він наче й не чув Гайдука. — Може, серед охорони були його спільники, що допомогли йому втекти?
— Я тут ні при чім... То гестапо.
— Йолопи!
Віллі рвучко звівся, роздратовано осмикнув кітель. Гайдук дивився па старого приятеля, дивився й думав, що зараз вирішується його доля. А може, вже й вирішена? Тільки Віллі незручно рубонути з плеча: як-не-як, а колись таки навчалися разом.
Віллі ж тим часом поліз до кишені, дістав портсигар. Золото так і сяйнуло Гайдукові в очі, бризнуло світлом дорогоцінне каміння. Віллі натиснув на кнопку — кришка одскочила і тихенька мелодія залунала в кімнаті. Срібні дзвоники вителенькували щось таке ніжне й розчулене, що Віллі аж очі замружив, слухаючи той передзвін.
Дослухавши музику, дістав сигарету, вгостив Гайдука. Поплескав по плечу, покивав головою:
— Не вішай носа, камраде! Дякуй долі, що на світі є Віллі, який не забуває старих друзів.
Знову сів поряд, спитав:
— Ти знаєш, що з тобою хотіли зробити?
— Догадуюсь, — гірко відповів Гайдук. — Розстріляти або й повісити...
Віллі ствердно хитнув головою.
— І тебе, друже, вже давно закопали б, аби не я...
— Дякую, Віллі! — В Гайдука аж сльози навернулися на очі, такий був зворушений.
— Пусте! — махнув недбало Віллі рукою. — Ми, старі вовки, повинні триматися один одного, бо інакше нас кожен баран затовче. — Віллі дуже любив проголошувати афоризми, Гайдук пам’ятав це по школі. — І я кинувся за тебе у бій. «Віллі, — сказав я собі, — якщо ти не врятуєш старого камрада, то яка ціна тобі після цього?» Я захищав тебе, як тільки міг. Та, на жаль, я теж не всесильний, — поморщився Віллі. — Дуже ж багато ви тут накоїли! Розбомблена станція, висаджено моста у повітря... Посеред міста, на центральній площі, повішено нещасного Крамера... А тепер із цим старим ослом... Це, звісно, найгірше... І то хай би стріляв якийсь комісар, збільшовичений фанатик, а то начальник сільської поліції! Кому ж тоді накажете вірити, якщо поліція починає нам стріляти у спини? І кого треба спитати найсуворіше за цю дику акцію?
Гайдук низько опускає голову. Відчуває майже фізично важкий тягар звинувачень. Якщо так суворо покарали начальника гестапо і коменданта, то що тоді вже говорити про нього!
— Так що тебе теж доведеться зняти з посади, камраде... Єдине, що я зміг для тебе зробити: врятувати од шибениці.
— Дякую... Віллі... — Гайдука аж за горло здушило. Він щиро розчулений, він не знає, що й зробив би зараз для Віллі. В нього сльози навернулись на очі. І те не сховалось од Віллі.
— Ну, ну, куди це годиться! — Поплескав по плечу, всміхнувсь підбадьорливо. — Старий вовк — і такі сентименти!.. Ми ще послужимо фатерляндові й фюрерові, покажемо, на що здатні справжні розвідники!.. А зараз, камраде, тобі треба довести, що ти не такий уже безнадійний працівник... Що ми можемо покластися на тебе. Убивство Крюгера не означає, що ми відмовимося од маєтку. Навпаки! Ми зведемо маєток, незважаючи на всі перешкоди — аж пристукнув кулаком Віллі. — Це — справа нашого престижу, сам гебітскомісар запевнив оберста Крюгера, що він справить новосілля в цьому році. Так, у цьому році! І це не має бути звичайне господарство, а взірцевий маєток, перший у цьому краї. Ми доручили одному з кращих архітекторів спроектувати палац, з Берліна наказано, аби компенсувати гірку втрату, розширити володіння до чотирьохсот гектарів. Днями ж у Тарасівку (що за дикі назви у вашій країні) виїдуть землеміри, а незабаром прибуде наш інженер, який здійснюватиме нагляд за спорудженням палацу... І, основне, що стосується вже тебе: за все повністю відповідатимеш ти! Забезпечення робочою силою, суворе дотримання графіків, порядок і дисципліна — все це стосуватиметься твоєї діяльності. Запам’ятай: од того, наскільки ти з усім цим справишся, залежатиме подальша твоя кар’єра.. Ото так, любий друже.
Знову дістав портсигар, закурив. Кинув недбало:
— Тобі ж доведеться й очолити місцеву поліцію. Профільтрувати як слід, підібрати надійних людей. І моли Бога, щоб більше такого не траплялося. Бо тоді я вже нічого не зможу для тебе зробити.
— Не станеться! — запевнив Гайдук.
— Будемо надіятись...
Віллі провів Гайдука до порога.
— Ми ще зустрінемось, — пообіцяв. — Нагляд за будівництвом покладено на мене. Не підведеш свого друга?
— Та я...
— Ну, ну... — поплескав по плечу. — До побачення, старий камраде!
Віллі пробув у Хоролівці два дні. І весь оцей час Гайдук не одходив од телефону: сподівався, що Віллі його покличе й скаже, що лишає в Хоролівці. Але Віллі не кликав, Віллі наче забув Гайдука — викреслив із пам’яті. Подзвонив лише під кінець. Наказав негайно виїжджати в Тарасівку, пильнувати будівництво палацу. «Сам приїду на відкриття! — гукнув бадьоро у трубку. — Ми ще вип’ємо з тобою, друзяко!..»
Ще тиждень не покидав Гайдук Хоролівки: здавав справи своєму наступникові. Це був низенький товстун, веселий та привітний з виду: все усміхався приязно, називав навіть колегою — прочув, певно, дещо про Віллі. Гайдук же одразу зненавидів його, як зненавидів би будь-кого, хто зайняв його місце, і вже сам швидше поквапився залишити Хоролівку.
Гайдук поїхав у Тарасівку з новим комендантом, який захотів подивитися майбутній маєток. Комендантові, мабуть, і досі стояло в очах убивство Крюгера: тепер за сотню метрів попереду мчали два мотоцикли з кулеметами, а позаду — повна машина солдатів. «Буде кому закопувати», — похмуро думав Гайдук. Хоч він не вірив, щоб хтось зважився зустріти їх пострілами, все ж кожного разу, коли проїжджали мимо торішніх стіжків, що чорніли перепрілою соломою, відчував неприємний холодок десь аж під ложечкою.
Комендант не поїхав у село — наказав одразу ж повертати на хутір.
Закинута, заросла донедавна дорога була знову вторована: Крюгер до загибелі щодня ганяв підводи з Хоролівки, і на широкому подвір’ї лежали гори акуратно складеної цегли, обтесані свіжі колоди, стояли височезні козли з товстою сосниною, і в ній, в тій соснині, зависла дворучна пилка: тут розпускали колоди на дошки. Пилка була не наша — німецька, бо інакше б дядьки, які пиляли, забрали б її з собою, і сокири, що стирчали в напівобтесаних колодах, теж були, мабуть, привезені ще Крюгером, і добрий десяток лопат, складених біля колодязя. На подвір’ї не було ні душі, комендант, копирснувши ногою жовту тирсу під козлами, спитав роздратовано, де подівся сторож, який мав усе це охороняти.
— Де сторож, біс вас візьми?!
Гайдук міг би сказати, що він же теж оце щойно приїхав, як і пан комендант, однак не став сперечатися: знав, що хтось та має бути винен, а оскільки він був тут єдиним представником нової влади в Тарасівці, то й вина падала в першу чергу на нього. Тому він сказав, що змотається швиденько в село і вияснить, куди подівся сторож і чи був тут сторож взагалі.
— Давайте негайно! — аж тупнув ногою комендант: подвір’я, що не охоронялося, діяло на нього, мов червоне на бугая.
— Яволь! — приклацнув закаблуками Гайдук і поштиво спитав, чи може скористатися машиною. Бо звідси до села — три кілометри.
Одержавши дозвіл, пішов до машини.
— Шнель! Шнель! — заволав комендант, і той крик штовхнув Гайдука образливо в спину: все ще нe міг звикнутись із думкою, що він тепер всього-на-всього дорфполіцай — особа в очах комендантових зовсім уже нікчемна, йому аж щелепи звело від отого вигуку... «Ну, брешеш, не діждешся, щоб я тобі бігав!» — Гайдук так же повільно підійшов до машини, одчинив дверцята й буркнув:
— В село!
Їхав і думав, що як знайде сторожа — битиме. Гнатиме перед машиною, як скаженого пса. До самого хутора...
Зайшов до управи, сердито запитав із порога:
— Пане старосто! Де ви поділи сторожа, біс побери?!
Приходько, що сидів за столом (розбирався в якихось паперах), звівся Гайдукові назустріч, поштиво спитав:
— Сторожа? Якого, пане начальнику районової поліції?
Гайдук не став йому пояснювати, що він уже не начальник, але пояснив спокійніше:
— Того, що має бути на хуторі. — І додав: — Там — комендант. Вимагає негайно знайти сторожа... І вас кличе, до речі, — додав уже од себе, хоч комендант про старосту й не заїкався. Але йому було вигідно поставити під удар когось іншого, а не себе. Уже майже спокійно дивився на Приходька, який збирав зі столу папери.
— Поїхали? — Приходько замкнув шухлядку, надів картуз. Уже виходячи, кинув підліткові, що чергував коло «бандури»: — Хто питатиме, скажеш — на хуторі.
— Хто сторож? — поцікавився уже в машині Гайдук.
— Бородай.
— Де він живе?
— Та на виїзді... Якраз по дорозі...
Данько саме обідав: сидів за величезною мискою, непоквапом сьорбав борщ. Побачивши німця (Гайдук, який був у всьому німецькому, зайшов перший), він так і закляк, а жінка, яка діставала щось із печі, перелякано охнула.
— Обідаєш? — запитав лиховісно Гайдук: злість так і закипала в ньому. — Ану, марш до машини!
Данько й не ворухнувся. Розтулив тільки рота, випустив ложку. Ложка лунко стукнулася об дубову столину, і той звук наче вивів із трансу Данькову жінку — Килину:
— Та куди ж ви його забираєте?
Сльози так і бризнули з її очей, вона кинулася до чоловіка, заголосила:
— Та хазяїне ж мій дорогий, та куди ж вони тебе забирають?
Жінчин плач привів Данька до тями. Одвів її руки, спитав перелякано:
— Ви за мною?
— А то за яким іще паном!.. Ану ворушися швидше!.. Замовчи, ніхто твоє золото поки що не вішає! — Бо Килина вже тужила, як над покійником.
— Так би й сказали... А то кричать — у мене й душа отерпла... Килино, та годі тобі, подай-но краще ціпок.
Килина, все ще схлипуючи, пішла до печі, дістала ціпок оту величезну ломаку, що нею ще на початку війни зсадив Данько міліціонера з коня.
— Я ж оце щойно звідти прибіг — пообідати, — виправдовувався Данько. — А воно, бач, той... вже й поїсти не мона... Та не штовхайтесь у спину, я й так уже йду!
— Йди, йди! Ось комендант тебе нагодує!
Вийшли з хати. Попереду — Приходько. Данило слідом, а за ним уже — Гайдук і Килина. Килина, побачивши страшну чорну машину, якою тільки покійників возити, знову вдарила в голос, але Гайдук так цитькнув на неї, що вона одразу ж подавилася криком.
— Сідай до машини!
Данько позадкував-позадкував, наставив навпроти Гайдука ціпок:
— А я не сяду. Їдьте самі, а я навпростець.
— Не сядеш?! — Гайдук, звузивши очі, потягнувся до кобури.
— Та сідайте, Даньку, чого ви? — втрутився Приходько: Гайдук уже дістав пістолет. — Бачите, і я з вами їду.
— А чого вони так кричать? Ще і в спину штовхаються! — вже замалим не плакав Данько. — Не мона вже й пообідати, ге?
До машини, одначе, поліз.
— Та ку-ди-и ж те-ебе повезли-и-и?! — вдарив їм услід розпачливий голос Килини, вдарив і обірвався на ноті, тягучій та болісній. «Ото дурна баба! — поморщився Приходько, бо йому аж поза спиною сипонуло од того плачу. — Голосить, наче по мертвому...»
А вийшло, що не дуже й дурна: коли підкотили до подвір’я та вилізли з машини, комендант зовсім впав у шал. Червоне обличчя набрякло од гніву, очі побіліли. Бризкаючи слиною, налетів на Данька:
— Донерветер!.. Русіше швайне!..
Розмахнувся, ляснув щосили Данька по обличчі. Та краще був би й не бив: у Данька ж не щетина — щітка сталева. Комендант аж зойкнув, тіпаючи рукою.
— Ферфлюхтіге швайне!...
Ще щось кричав, плюючись довжелезними фразами, потім враз заспокоївся. Походив, походив перед ними трьома, що стояли навитяжку, ткнув у Бородая пальцем, заговорив уже ламаною російською мовою:
— Ти єст ошень ледачий скотіна! Ти зараз будеш покараний. Тебе будуть повєсіть!.. Льойтнант Грабке, виконуйте!
Кілька солдатів підбігло до Бородая, потягнули його до козлів. Там уже звисала з колоди акуратно припасована петля. Бородай мовчки опирався, босі ноги його аж заривалися в землю, в густий шпориш, він усе ще не одпускав ціпок, а солдати, розлючені, били його по голові, молотили по спині.
— Пане комендант!
— Що?! — Комендант так і крутнувсь до Приходька. — Ти теж захотів на шибеницю!
— Пане комендант, сторож не винен... Ви не допустите, щоб німецька влада покарала невинного!
— Невинний?! — закричав комендант. Так закричав, що аж солдати, які волокли Бородая, зупинилися. — Бандит цей не винний?!
— Так, пане комендант, сторож невинний. Сам пан Крюгер дозволив йому ходити на обід.
— Ти брешеш: Крюгер не міг це дозволити! — аж затупотів ногами комендант. І солдати, які досі стояли, вхопили наляканого Бородая, потягнули його під петлю.
— Спитайте все село. Все село вам підтвердить. — («А якби й справді німець заходився допитуватись? — журила потім Приходька Данилівна. — Ти думав, що казав?» Приходько на це тільки досадливо плечима здвигне: що про це й говорити!..) — Ви не допустите порушення німецької справедливості, пане комендант!
Солдати вже підтягнули Бородая під колоду, висаджували його на сторч поставлений пень. Бородай мукав, наче німий, крутив головою, вислизаючи з петлі, солдати молотили його кулаками. Видерли нарешті ціпок, заломили йому руки за спину, а лейтенант спритно накинув на шию петлю: очевидно, робив це не вперше. Зіскочив на землю, обернувся до коменданта, чекаючи сигналу.
— Пане комендант, ви не повісите невинного!
— А ви що скажете? — звернувся до Гайдука комендант: він уже став вагатися.
Гайдук дозволив собі здвигнути плечима: він сам щойно приїхав сюди, тому й знає не більше, ніж пан комендант. Може, й справді Крюгер дозволив сторожеві ходити на обід...
— Покійник не міг дати таке ідіотське розпорядження! — знову закричав комендант. — Пан Крюгер був чистокровним арійцем, а не якоюсь там російською свинею!
Гайдук знову здвигнув плечима: робіть як знаєте. І це ще більше розлютило коменданта.
— А ти?! — напустився він на Приходька. — Як ти стежиш за порядком? Тебе теж треба повісити!
Приходько мовчав. Відчував, що комендант кричить, бо вже не знає, що робити з Даньком. Вішати наче вже й ні за що, але й милувати, мабуть, не хотілося. Тож хай покричить, од крику ще ніхто не вмирав, хай собі викричиться, а ми мовчки постоїмо. І Приходько покірно стояв, усім своїм видом показуючи, що він поштиво слухає німця, хоч і не все розуміє: комендант то горлав по-російському, то переходив на німецьку, коли слів бракувало.
Накричавшись уволю, комендант іще трохи попирхав, потім тукнув лейтенантові притягнути того йолопа назад. І Данько, який, певне, так і не зрозумів, що він щойно був на волосинці од смерті і врятувавсь лише чудом, знову опирався щосили, зариваючись ногами в землю.
— Він є ненормальний? — поцікавився сердито комендант.
— Та трохи, пробачайте, є... Без десятої клепки...
— Клепка?.. Що то є — клепка?
Гайдук пояснив по-німецькому.
— Я, я, — сказав комендант. — Всі ви без десятої клепки... Я вставлю вам клепку! — перейшов він на крик. Це був, мабуть, останній вибух, останній, ще не розтрачений заряд, бо одразу заговорив спокійніше: — Ви є позбавлені німецький дисциплін — І вже до Бородая, який стояв перед ним зігнутий у спині, бо солдати ще заламували йому руки: — Ти заслуговуєш бути повішеним, але з пошани до покійного пана Крюгера я тебе цього разу помилую... Однак ти провинився, а жодна провина не повинна лишатися непокараною. Так, так, непокараною... Тому я присуджую тобі двадцять і п’ять шомполів... Зо, зо, фюнф унд цванціг... Льойтнант Грабке, виконуйте!
Лейтенант козирнув, кинув коротку команду солдатам. Поки одні повалили Данька на траву (він знову опирався щосили, і Приходько мало не крикнув: «Та лягай, чоловіче, лягай!» — боявся, що комендант розгнівається — і тоді вже ніщо не врятує Данька), поки солдати валяли Данька, стягали із нього штани та задирали сорочку, двоє інших принесли од машини по шомполові. Потім один із солдатів сів Данькові на голову, а другий на ноги. Данько вигнув оголену спину, гострий, як у худющої шкапи, хребет напнув сіру шкіру, і вона аж посиніла. Комендант махнув рукавичкою, скомандував голосно:
— Починайте!
Солдати із шомполами ступили крок уперед, і екзекуція почалася.
— Айн!.. Цвай!.. Драй!.. — голосно рахував комендант, помахуючи в такт рукавичкою. — Фір!.. Фюнф!..
Од першого ж удару шкіра на Данькові спині тріснула, густо чвиркнула кров. Данько голосно скрикнув, смикнувся щосили, солдати, які сиділи на ньому, вчепилися в плечі й ноги. Занудливий клубок підкотив під горло Приходькові, навіть Гайдук здригнувся, шомполи хвиськали й хвиськали, мов у машині. Бородай щоразу болісно скрикував, а комендант аж ногою притупував, рахуючи голосно удари.
— Фір унд цванціг... Фюнф унд цванціг!.. — І з неприхованим жалем: — Ґ’енуґ!
Захекані солдати опустили шомполи, і з шомполів одразу ж почала скапувати кров. Ті, що сиділи на Данькові, звелися, стали обчищати мундири: бризкало аж на них. Данько ж все ще лежав непорушний, лише посічена, геть закривавлена спина дрібно тремтіла.
— Підведіть його! — наказав комендант.
Солдати підхопили Данька, одірвали од землі. Сорочка опустилася донизу, закриваючи спину, штани ж упали на землю, і Данькова голизна засвітила комендантові в очі.
— Одягнися! — бридливо гукнув комендант.
Данько й не поворухнувся: довгі руки його обламано повисли вздовж тулуба, набрякле обличчя спотворилось болем, кров’ю налиті очі дивились безтямно. Він зараз навряд чи що й розумів.
— Одягніть цього йолопа! — заволав комендант, мов заведений, і солдати взялися натягати на Данька штани.
Коли Данько був споряджений, комендант знов заспокоївся. Засунув правицю за ремінь, обличчя його стало поважне й урочисте, мов на молитві.
— Надіюся, ти добре засвоїв науку. Німецький закон строгий, але справедливий. Ми суворо караємо ледарів і заохочуємо кожного, хто чесно працює на велику Німеччину... А тепер можеш іти...
Він уже майже приязно дивився на Бородая, який удостоївся німецької науки.
— Ну, йди вже, йди, — додав нетерпляче, бо сторож, здається, й не думав рушати з місця.
І тут досі застигле обличчя Данькове заворушилося. Він повів очима праворуч, повів ліворуч, хрипко спитав:
— А де мій ціпок?
— Вас іст дас — цьїпок? — запитав комендант.
Гайдук пояснив.
— О-о, цьїпок!.. Дерев’яний гвинтівка!.. Ти є хороший сторож, якщо не забув про гвинтівка!.. Льойтнант Грабке! Дайте йому цьїпок й одвезіть на машині додому! До його добрий матка. Я одпускаю його сьогодні додому... Німецький закон строгий, але справедливий. Зо, зо: справделивий і строгий!
Так Данько Бородай сподобився ще раз прокататися в німецькій машині.
Комендант же ще довго варив воду з Приходька й Гайдука, читав довжелезну нотацію: як треба привчати тубільне населення до німецького порядку. Під кінець навіть Приходькові стало зводити щелепи — так хотілося позіхнути, а Гайдук, той і зовсім насупився. Та й де ж не супитись, слухаючи протягом години, що цегла є цегла і нею слід викладати стіни, а не пхати до рота, що німецькою пилкою треба пиляти дерево, а не залізо, а німецькими сокирами цюкати по тій он колоді, а не себе по коліні. Комендант, напевно, був ще й учителем, і то не просто вчителем, а занудою-вчителем, який щиро вірить у те, що всі учні — кретини і їм треба розжовувати найпримітивніші істини, ще й класти до рота.
Під кінець комендант сказав, що смерть Крюгера нічого не міняє. Навпаки: завтра ж мобілізувати всіх працездатних, від тринадцяти до сімдесяти років включно, на будівництво. Він, комендант, запевнив представника із Полтави, що палац буде збудовано ще в цьому році, отже, так воно й буде. І кожного, хто здумає саботувати чи ухилятися од трудової повинності, чекатиме зашморг або, на кращий випадок, екзекуція шомполами.
— Так — шомполами! — повторив комендант: обличчя його було урочисте й строге. І хай пан староста запам’ятає: він власною головою відповідатиме за кожного, хто ухилиться од трудової повинності. — Ви теж! — звернувся до Гайдука вже по-німецькому. «Яволь!» — приклацнув Гайдук закаблуками, але вираз його обличчя комендантові, мабуть, не сподобався, бо він одразу ж почервонів і заволав: — Глядіть: ви вже втратили посаду, щоб не довелося ще втратити й голову! Я й пальцем не поворухну, щоб вас врятувати! Ви розбестили поліцаїв, перетворили їх на бандитів!.. — У Гайдука аж губи поблідли од образи, але він мовчав, тільки з кожною образою все більше кам’янів лицем. Васильович же з подивом дивився на коменданта: він уперше стрічав людину, яка так легко зривалася на крик. — Я буду приїжджати щотижня! — розорявся між тим комендант. — І якщо пролунає хоч один постріл, ви обоє будете негайно повішені на он тій колоді!.. Ви чуєте?! — Бо в Гайдука вже був зовсім відсутній погляд. «Яволь», — знову буркнув Гайдук, і комендант врешті представив його Приходькові:
— Це єст новий начальник поліції дорф Тарасьївка. Він єст відповідайт за будівництво й порядок, і ви йому помагайт! Зо, зо, помагайт!..
Комендант помовчав, мабуть, пригадуючи, чи не забув ще чогось сказати. Так і не надумавшись, хитнув головою:
— Все! Ауфвідерзеєн, панове!
Коли вже сідав до машини, лейтенант запитав, що робити з петлею: лишати чи забрати з собою?
Комендант якийсь час роздумував: йому, мабуть, було жалко знімати так добре припасований мотуз.
— Зніміть! — врешті вирішив він. — То є німецьке майно.
І лейтенант побіг до козлів. Спритно видерся на колоду, розв’язав мотузок. Акуратно згорнув, обдмухавши налиплу тирсу, поклав у рожевий пакет. «Скількох же він перевішав!» — наче про живу істоту, подумав про той мотузок Приходько. І весь оцей двір, з колодами, козлами, цеглою, всі оці німці, від коменданта аж до солдатів, які вже сиділи в машині з металевими горшками на головах, застиглі, мов статуї, на живих істот і не подібні, всі оці машини, що прикотили неждані й поїдуть небиті, стали такі йому ненависні, що аж забракло у грудях повітря. «Та хто ви такі, щоб вирішувати, як нам жити і що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?..» Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкіри гойднулася перед очима, заслала і коменданта, що саме сідав до машини, і Гайдука, який щось казав на прощання, і лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей ніжно притуленим. «І як жить після цього?.. Як жити?..» Він аж застогнав, бо не бачив просвітку, — волів бути зараз Бородаєм, з його обдертою спиною, ким завгодно — тільки не старостою!
«Як жити після цього?..»
А жити треба було: не для себе — заради людей. Хоча б заради того Данька, якого врятував щойно од смерті. Який навряд чи й зрозумів, чия рука висмикнула його із петлі. Який повік, до самої смерті своєї пам’ятатиме, як шматували його шомполами і як староста стояв над ним поруч із комендантом. Який першим кричатиме, коли прийдуть наші, повісити старосту. Показуватиме своїм визволителям пошматовану спину як доказ свого звинувачення. Повісити, розіп’ясти, розстріляти, спалити, ще й попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду од посіпаки німецького! Щоб і земля над ним поросла кропивою!
Та ще більше, ніж того майбутнього суду, боявся Васильович іншого: якось у Хоролівці, в бургомістраті, йому розповіли, що в сусідньому районі повісили старосту. Заскочили уночі якісь невідомі, стягнули з постелі й повісили. Посеред двору, на журавлеві.
Оцього найбільше боявся Васильович: нічного суду неправедного. Коли не дадуть і слова сказати: ввіткнуть кляпа у рот і — в петлю головою! Або й кулю межи очі. Як їм докажеш, що ти — не ти? Хто тобі повірить, коли навіть рідня не вірить? Коли навіть їм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до німців. Бо тоді теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папір мотузочка.
«То як жити на світі?..»
А отак: провівши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником поліції. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаєних дворів, насторожених хат, де кожна шибка світить у спину підозріло та недовірливо. Одкривати стіл, діставати списки всіх тарасівців, бо Гайдукові, бач, з ходу запекло дізнатися, скільки можна уже завтра вигнати на панщину.
— Щоб у селі й душі живої не лишилося!
— А хворі?
— Вилікуємо! — І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: «Цей вилікує! Такі ліки припише, що й мертвого на ноги поставить!» Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто — ні. Гайдук, діставши блокнот, занотовував. Часто цікавився:
— Погрібний, це той, що біля ставу живе?
— Той самий.
— Теж був у активі?
— Який там із нього актив! — махав рукою Васильович. — За старшого куди пошлють.
— А хто тоді у нас поле одрізав?
— Погрібний?! — перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнів: Погрібного він бачив у лиху ту годину чи не Погрібного? — Та куди йому міряти, як він двох пальців на своїй руці полічити не годен!
—А цей? — дійшовши до комірника, запитав Гайдук. — Теж не ходив? Не розкуркулював?
— Цей розкуркулював, — Приходькові комірника не жалко ніскілечки — лайно людина! — Цей і мене розкуркулював — за Івасютами вслід. Тільки його тепер голими руками не візьмеш...
— Що він за цяця?
— Цяця не цяця, а в активістах німецьких. Старається, аж спина тріщить.
— Гріхи замолює?
— Та може, і так.
— А це — теж німецький активіст?
— Глекуха? Та цей з колиски — ні риба ні м’ясо. Куди вітер повіє, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи...
Потім, коли покінчили зі списками, Гайдук поцікавився, скільки лишилося коней, чи взяті на облік. Дізнавшись, що не так і багато: на чотири підводи од сили — жорстко сказав:
— Впрягайте корів! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвір’ї була! Чули, що казав комендант?
— Та не позакладало, — скривився Васильович.
— Тож завтра щоб було не менше десятка підвід!
Приходько сам розумів, що одними кіньми не впораються. Тож доведеться впрягати корів. Це ж плачу буде та прокльонів!..
— Все? — запитав Гайдук.
— Та начебто все... От тільки людей сповістити...
— Ну, то вже ваша справа, — Гайдук звівся, потягнувсь, аж хруснуло в спині.
— Ви що ж, у район? — запитав Приходько: була саме обідня пора, але йому не хотілося запрошувати до себе Гайдука.
— Який там район! — з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите. — Буду знайомитись із поліцією, подивлюся, хто на що здатний... Та вже й пізно... Поки доберусь, зовсім ніч буде.
«Кликати на обід чи не кликати?» — вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильніше, може, що й випитати. В одній же упряжці віднині, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого — не хотілося, ох не хотілось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидів за обіднім столом у власній оселі, на що вже той набивався. Раз навіть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тоді Приходько спровадив із дому. Не в спину виштовхав — послався на серце... А цього так не вирядиш, це тобі не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом німецьким і тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.
Цьому не скажеш, що я тут, може, старший. Бо я таки староста, а ти — начальник поліції...
Приходька виручив, сам того не відаючи, комірник. Почувши, що в управі сидить якийсь німець, не витримав, явився непрошений. Причинив двері сінешні, обережненько голову в щілину просунув, сюди-туди оком цікавим повів. Кивнув у бік кабінету:
— Засідають?
— Та засідають, — відповів посильний.
— А хто там, окрім старости?
— Якийсь німець з району.
— Ага...
Комірник бочком проліз у щілину, причинив обережненько двері. Тихенько висякався, пригладив чуба, навшпиньках підійшов до дверей, за якими були Приходько й гість із району. Припав вухом, прислухався: мовби не лаялись. Ну Боже поможи!..
Стукнув пальчиком раз, стукнув удруге:
— Мона? — І, виструнчившись, до Гайдука (упізнав з першого погляду): — Голова сільської общини з’явився по ваші указанія!
— Оце ж він, наш голова! — з притамованим насміхом мовив Васильович. Гайдук же пильно подивився на комірника, потім спитав:
— Не впізнаєш?
— Та вроді той... — не знав комірник, що зараз вигідніше: упізнати одразу чи трохи почекати. — Вроді десь і стрічалися... Пам’ять, звиняйте, у мене: забувать став, як і звати...
— Хитра ж у тебе пам’ять! — усміхнувся Гайдук. — А Гайдуків пам’ятаєш?
— Гайдуків? — Комірник уже й не знав, що робити: узнавати чи й далі грати в забудька. — Та мов пам’ятаю...
— А як поле їм обрізав, пам’ятаєш?.. Разом із Ганжею...
— Я? — зовсім ісусиком прикинувся той. — Це ви про мене?
— Про тебе, про тебе! — вишкірився Гайдук, а комірника аж морозом обсипало од того лиховісного усміху. — Ти найбільше тоді й старався: боявся, щоб, не доведи Господи, зайвого метра нам не лишити... І знаєш, що я тоді подумав про тебе?
Комірник уже зовсім онімів. Стояв ні живий ні мертвий.
— Подумав, що першим, кого повішу, як наша візьме, будеш ти, — безжалісно продовжував Гайдук. — Часте-ень-ко я на тебе в думках петельку сукав! — Гайдук ще раз усміхнувся зовсім уже обмерлому комірникові, послав до кишені руку. У того вже й очі полізли на лоба: ну зараз встрелить!.. Гайдук же натомість дістав табакерку вийняв сигарету, постукав нею по кришці (комірник аж здригався щоразу). — Ото так, дорогий землеміре... Ви, бачте, думали, що навіки гору взяли, а воно вийшло пшик... Де тепер твої більшовички — за Уралом? — Запалив, затягнувся, пахнув димом комірникові прямо межи очі — той боявся ними й зблимнути, потекли тільки сльози. — Гаразд, живи поки що, користуйся тим, що я добрий... Тільки гляди... Гляди мені!.. — А що «гляди»— і так було ясно.
— Та я... Та ми... — Голос знову повертався до комірника, все на ньому аж ворушилося од щастя, що лишився живий. — Та що прикажете, я зараз!
— Спершу взуйся по-людському — обірвав його безцеремонно Гайдук. Бо на комірникові й справді були черевики, наче в старця позичені: скупенький, він завжди всю взувачку доношував до дірок у підошвах. Та й то: коли вже зовсім розвалювалися, не викидав, а складав у коморі — ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, відколи він почав і взуватися. — Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.
— Зараз... Я зараз... — заметушився той. — Я ж, звиняйте, не знав. — Повернувся, щоб бігти, але Гайдук зупинив:
— Гаразд, хай потім. Тільки щоб удруге я на тобі цього ошмаття не бачив!
— Та я ж, звиняйте, не нарошне! — виправдовувався комірник. Дивився з такою відданістю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь — стрибне і не зблимне. — То які, мо’, будуть указанія?
— Указанія? — Гайдук ще раз пильно зміряв комірника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якісь вказівки, потім сказав: — Указанія одержиш од старости... А поки що запрошуй нас на обід. Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?
— Пообідати? Аякже, мона! — Комірник заметушився так, мов накривав уже на стіл. — Жінка там наготувала, та й пляшечка є. Я наче знав — приберіг.
— Що, пане старосто, приймемо запрошення? — зовсім уже розвеселився Гайдук, — він таки, видно, проголодався з дороги. Васильович хотів уже був погодитись, та враз пригадав Данька, його дутою вигнуту спину.
— Дякую, ви вже якось там без мене...
— Чого так?
— Треба ж людей оповістити: боюсь, що не встигну.
— Що ж, треба то й треба, — погодився одразу Гайдук. — А ми таки пообідаємо. Ну, веди, показуй, як ти при новій владі тут розкошуєш!
І комірник, радий прислужитись, повів. Цей не горбився, не ховав голову в плечі: дріботів поруч із Гайдуком, заглядав віддано в очі, на питання, як живеться, відповідав, аж прицмокував:
— Та живемо — спасибі визволителям нашим!..
— Що, так хліба багато? — допитувався глузливо Гайдук.
— Та не так щоб і багато...
— Чи салом уже й чоботи змазуєте?
— Та й сальця не так щоб і дуже... Воно ж, спасибі власті новій, свиней колоть заборонено.
— Заборонено, бо німецьким воякам теж треба щось їсти! — пояснив строго Гайдук. — Ви як хотіли: щоб німецька армія кров за вас проливала, та ще нічого й не їла?
— Та ми... Та останнім шматочком!.. — Комірник уже й не радий, що ляпнув про свині. І, до власного двору добравшись, забіг наперед, одчинив перед гостем шановним хвіртку поширше: — Просю!.. — І вже до дружини: — Жінко! Зустрічай-но гостей!
У хаті Гайдукові ударило в ніс застояне прокисле повітря: маленькі віконця були намертво вмазані в стіни, і всі запахи тут нагромаджувалися, відколи й оселилися люди. «Азія! — як про чужу країну, подумав бридливо Гайдук. — Учити та вчити!» Його дратував і важкий оцей дух, і піл величезний, де спали господарі, й погано підметена долівка, й брудні миски на столі, що лишилися, напевне, після сніданку, і жінка комірникова, не так жінка, як одяг на ній: всі сніданки, обіди, вечері полишали на тому одязі слід. «Азія! — подумав ще раз Гайдук. — Дикуни неотесані!» А комірник прибирав уже миски, витирав ганчіркою стіл, та поспіхом, та біжка, мов на пожежу, а жінка його діставала із скрині втиральник, спеціально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.
Поки Гайдук умивався (вийшов надвір, щоб не нюхати помийне відро), комірник пішов до комори — одрізать сальця. Він тільки так завжди і казав: «сальце», «м’ясце», «пшінце» — бо до всього, що годилося в їжу, ставився з великою ласкою. Одкрає хлібця шматочок і довго його роздивляється й нюхає перед тим, як укусити. Тож комірник пішов по сальце й довго провозився в коморі, бо все не міг вирішити, який шматок винести гостеві: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гість ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комірника й рука на нього не може піднятись.
Вибрав нарешті середненький, поніс побожно до хати.
— Оце вже із денця.— І одразу ж злякався, що Гайдук не повірить. — Жінко, давай-но поріж... Ріж увесь, нам для гостя такого нічого не жаль!
Пили самогоночку — міцний, мов із вогню, первачок. Комірник одразу ж сп’янів, очі стали масні та маленькі, мов зерня. Він розчулено заглядав Гайдукові до рота, пригощав та припрошував:
— Кушайте, кушайте: нам для гостя нічого нe жалько! Mo’, курочку зарізати? Тіки ж вони всі на учоті...
Гайдук відповідав, що курки не треба: слава Богу, наївся. Од горілки, од приємної ситості він подобрішав, і навіть хата вже не здавалася такою брудною. Дістав сигарети, вгостив і господаря. Той курив, аж прицмокував:
— Та й циґарети ж! Що ж то значить — культура! — Хоч сигарета була пісна, мов солома.
Потім став обережно допитуватись, коли скінчиться війна.
— Війна? — перепитав Гайдук. — А староста хіба нічого не розповідав?
— Та наче нічого... Mo’, і казав що кому, тіки я, звиняйте, не чув.
— І людей не збирав? — продовжував цікавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу літнього наступу німців, в районі збирали всіх старост і начальників поліції. Читали лекцію про події на фронті, наказували провести збори по селах.
— Та мов не збирав...
— «Мов», «мов»! — Аж розсердився Гайдук. — Ти прямо кажи: збирав чи ні?
— Та мов не збирав... А мо’, і збирав, тільки я, звиняйте, не пам’ятаю. Пам’ять у мене...
Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попільничку, попільнички, звісно, не було. «Азія!» Роздушив недокурок у тарілці, твердо сказав:
— Війні скоро кінець. Німці вже підходять до Волги. Візьмуть Сталінград — із більшовиками буде покінчено.
— Дай Боже, дай Боже...
— Кінець більшовичкам! — Гайдук звівся, осмикнувши мундир. Зірвався на рівні й комірник. Жінка його, почувши про кінець війни, завмерла коло мисника. — Кінець! — повторив, як припечатав, Гайдук.
— А як же, звиняйте, із нами? — поцікавився комірник.
— З вами?.. З вами подивимося... Хто допомагатиме німецькій владі, працюватиме чесно, того залишимо. А решту — в табори! Або й на шибеницю.
Комірник ще хотів запитати, що німці думають робити з землею — роздавати людям чи лишать у колгоспі, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.
— Ну, спасибі за хліб-сіль — став прощатися Гайдук. — Піду знайомитися з поліцаями. Скільки їх там лишилося? — наче й не знав.
— Та одного ж, що не встеріг пулімйота, наче повісили — («Розстріляли», — уточнив Гайдук).— Еге ж, розстріляли наче... А двоє самі наче втекли...
— Це ті, з полонених?
— Та мовби вони...
— То скільки ж лишилося?
— Та начеб троє: двійко наших, а один мов із Кавказу.
— Не густо... Ну, нічого, нових наберемо.
Вийшов із хати. Вже у дворі сказав комірникові:
— Працюватимем разом. Хто що скаже проти влади німецької чи якісь інші думки, щоб я знав того ж дня. Як на сповіді. Довідаюся, що утаюєш — не прогнівайся!
— Та Божечку ж мій!.. Та чи я насмілюся!..
— Зажди, не божкай! — обірвав Гайдук: його вже почала дратувати надмірна запопадливість комірника. — Особливо приглянься до старости. Не забув, на чиєму боці він воював під час громадянської?
Комірник не забув. Мов не забув.
— Ну, бувай... Так, кажеш, не скликав зборів пан староста? — І, не чекаючи відповіді, рушив на вулицю: строгий, зібраний, в чужоземнім мундирі — німець, та й квит!
Гайдук хоча й збирався щойно скликати поліцаїв, та враз передумав: «Встигну, не горить...» Його охопило якесь дивовижне розслаблення, якась нехіть, чи що: може, то захмелена ситість подіяла, чи літнє сонце ласкаве, чи тиша, що облягла все навкруг — така дрімотлива, така вмиротворена, мов і не було на світі війни... Тільки Гайдукові враз захотілося опинитися в полі, посеред неосяжного простору, лягти в невисоку й суху степову траву, втупити бездумні очі в небо, покусуючи гіркувато-солодку стеблину... На нього так і війнуло напівзабутим дитинством, коли він був ще Кольком, а не Миколою і пас невелику череду (Гайдуки завжди пасли свою худобу окремо, не довіряючи чужим пастухам, які ніколи не доглянуть як слід. Та воно й не дивно: чуже — не своє... Та ще ж їм до того й заплати, й напій, і нагодуй — оддай, як у прірву). Тож Гайдуки завжди пасли своїх коней-корівок окремо, і Колько, якому найчастіше доводилося виганяти на пашу, тримався осторонь пастухів та підпасичів, щоб не змітати своєї худоби з чужою, і вже тоді навчився з погордою думати: «Злидні, що вони можуть!» — і приглядався ревниво до чужої худоби, й пиховито втішався: «А наші ситіші й нагуляніші...» І не раз, лежачи голічерева на траві та мружачи очі в сонцем обласкану синяву, не раз уявляв себе Колько хазяїном оцих усіх ланів, оцих усіх пастухів та підпасичів або ще ліпше — царем, щоб їсти і спати на золоті.
«Ховаються», — думає Гайдук, спроквола простуючи вулицею, бо вже помітив і одне обличчя у вікні, й друге, що мелькнуло та й щезло. «Бояться... Мундира мого бояться... А може, вже й дізналися, хто я такий... А не треба було чіпати, розорять та цькувати...» Тут перед очима Гайдуковими наче випливло з сивого туману: боязким вогником освітлена хата, він, брат і тато з сидорами за плечима і татів надтріснутий голос: «Ну, хлопці, прощайтеся з матір’ю», — і мати-покійниця вся у сльозах. «Та сини ж мої, та соколи!..» Гайдукові аж хлюпнуло в очі, аж звело щелепи судомно, і він, ковтаючи гірку слину, мстиво подумав: «Ховайтесь, ховайтесь, все одно не заховаєтесь!» Помітив згорблену постать, що метнулася попереду в бік воріт, голосно вигукнув:
— Хальт!
І сам не знав, чому гукнув по-німецькому.
Постать так і вклякла на місці, а Гайдук знову скомандував:
— Ком!.. Ком!.. Шнель!.. — Ще й поманив до себе пальцем.
Дядько підходив так (а це був дядько, літній уже чоловік, ще й з тиждень не голений, бо заріс щетиною по самісінькі очі)... так підходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо він ледь ноги переставляв: підходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще більшу строгість, його тішив оцей переляк, і коли дядько підійшов, він, ні слова не кажучи, став його роздивлятися.
Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зітхнув, як натомлений віл. Він не знав уже, мабуть, що й думати, він навіть оглянувся, мов шукаючи підтримки, але вулиця довкола була наче виметена — тільки він і оцей, одягнутий у німецьке, чужинець, який пік його поглядом.
— Хто такий? Чого тікав? — запитав нарешті Гайдук. Спитав уже по-українському, тільки слова пролунали дивно, наче калька з німецької.
— А бодай вам, як ви мене налякали!
Чоловік раптом усміхнувся, переляк враз щез із його очей, і вони стали такі веселі й цікаві, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.
— Чого втікав? — спитав ще строгіше.
— Я? — здивувався чоловік. — А чого б це я мав утікати? Я ж вас признав іще здалеку.
— Упізнав? І хто ж я, по-твоєму?
— Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички...
Тепер настав час здивуватися і Гайдукові. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, і щось у ньому почало мов спливати: якісь давно знайомі риси пробивалися крізь густу щетину, зморшками взяту обвітрену шкіру, товсті веселі губи, цікаві, як живчики, очі.
— Та я ж Іван Приходько! — вже зовсім весело вигукнув дядько: він був дуже потішений тим, що Гайдук ніяк не може його впізнати.
І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжою. І їх розкуркулював. А тепер стоїть перед ним — хоч би тобі що!
— Комнезамож Приходько? А де твій дружок?
— Дружок? — спантеличено заблимав Приходько.
— Ганжа!.. Чи, як почалася війна, ти з ним посварився?
— А я ні з ким не сварюся, — відповів безтурботно Іван, і об цю його безтурботність прямо-таки розбивалася Гайдукова суворість.
— Чого не втік? — запитав він сердито.
— Куди? — витріщився дурнувато Іван.
— З більшовиками! За Урал, до Сибіру!
— А в мене чоботи зносилися — до Сибіру тікати... Та й чого б оце я до Сибіру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, і слина замерзає у роті.
— А як візьмемо й посадимо?
— Та за що ж мене садовити?
— А з більшовиками хто якшався? Владу радянську підтримував?
— А я ще супроти жодної влади не йшов. От ви прийшли, то я таки знову за вас...
— А де подівся партквиток? Заховав?
— Сховав би, аби мав що ховати. Мене ж не прийняли! У тебе, сказали, язик як мантачка, ти всі партійні секрети по селу рознесеш. В тебе, сказали, в голові сама лиш полова, тебе треба спершу пропустити через віялку... А що я, дурний: живцем у віялку пхатися?
— Куди біг? — перейшов на інше Гайдук: будь-яка злість розбивалася об дурнувату відвертість цієї людини.
— До Бородая... Несу ось олію.
— Замість самогонки, чи що?
— Та ні ж — лікувати! Там списали, кажуть, так, що страшно й глянути. Лежить, кажуть, і поворухнутись не може... А ви не скажете, за що його так?
— Заслужив, — відповів коротко Гайдук: йому вже набридли ці теревені. — Ну, йди. Іди та лікуй. Та свою спину побережи!
— То й ви ходіть здоровенькі! — закивав йому привітно Іван.
І знову Гайдук не міг зрозуміти: так людина сказала чи на щось натякає. Пішов далі насуплений: чомусь розмова з Іваном зіпсувала геть настрій.
Хата ж, в якій колись жив Твердохліб, а потім Івасюта, а віднині житиме він, не порадувала його своїм видом. Стіни в патьоках од дощів, бозна-коли й мазані, вікна голі, сумні, якісь аж осліплі, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навіть димар перекособочився: металевий півень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотів злетіти на землю та все ніяк не наважувався. Гайдук похмуро піднявся на ґанок, взявся за клямку, але дверей одчинити не зміг: були замкнені. Зійшов донизу, заглянув у вікно.
Всередині було не краще, аніж знадвору. Біля ліжка валялася ковдра, подушки зім’яті, розкидані, наче ними хтось бився, один стілець перекинутий, а стіл стояв навскіс. Гайдук вороже подивився на ліжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою і на якому тепер доведеться спати йому. «Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й сліду!» Обійшов ґанок, заглянув у друге вікно: там було наче ще брудніше. «Свинота! — подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдукові хотілося так думати, він відчував од цього якесь аж задоволення мстиве. — Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцює! Вона в мене належиться! — пригадав Ольчину звичку майже до обіду валятися в ліжку. — Кожну дошку в підлозі вилизуватиме!»
Одірвавсь од вікна, пішов до корівника. Двері — навстіж, усередині — по коліна гнояки, валяються утоплені в гній вила. «Азія! І жити не вміють по-людському!» — подумав про своїх земляків. І те, що про них отак подумав, принесло йому втіху, бо відчув себе істотою іншою, вищою від усіх оцих дядьків, тіток, серед яких народився й виріс і серед яких доведеться тепер йому й жити. «Що ж, поживемо і в Азії», — і, рішучий та зібраний, рушив уже до управи.