ВСТУП
СТОПАМИ ІСТОРІЇ
У холодний січневий день 1940 року Давид Бен-Ґуріон спускався до готелю «Калія», що за Мертвим морем — у найнижчій точці земної кулі, й розмірковував про те, як він з’явиться у книзі, яку в майбутньому якийсь біограф міг би зрештою написати про нього та його колег — засновників держави Ізраїль. Він уявляв «молодого, інтелігентного і досвідченого спеціаліста». Певно, той біограф розпізнає «слабкості, недоліки та провини» засновників: ніхто з них не «був святим», писав Бен-Ґуріон. Проте, чи зможе він одночасно поставитися із повагою до історичної цінності їхніх досягнень і зрозуміти їх? Можливо, він навіть зрозуміє, скільки втратив, дізнавшись про них тільки після їх смерті. Бен-Ґуріон часто думав про смерть.
Подібно до національних лідерів інших країн, Бен-Ґуріон старанно працював над докладними розповідями про свій час і себе самого для майбутніх поколінь. За десять років після створення держави Ізраїль він уявляв археологічні розкопки артефактів країни тритисячолітньої давнини. Археолог має розкрити хроніку Війни за незалежність 1948 року і дізнатися звідти про перемогу Ізраїлю. «Але що, як він замість цього знайде шматки газет з Єгипту, Сирії, Йорданії чи Іраку, де розповідають про перемогу арабів? Кому повірить археолог 4958 року», — запитував себе Бен-Ґуріон.
Щоденники, статті, книги, листи та промови Бен-Ґуріона містять мільйони слів; він проводив за ними багато годин, пишучи майже щодня. «Іноді я дивуюся тим, як багато написав», — зауважив він якось. Переважна більшість його праць мала на меті завоювання прихильності прийдешніх поколінь. Крім того, він намагався впливати на те, що пишуть інші. Коли Міністерство оборони Ізраїлю вирішило опублікувати офіційну історію війни 1948 року, Бен-Ґуріон вимагав, щоб у книзі було наголошено на його зусиллях, спрямованих на отримання зброї, що зробило перемогу можливою. «Пістолети не падали з небес», — наполягав він у розмові з автором. Про іншу книгу, яку написали й опублікували офіцери Сил оборони Ізраїлю, що не були його великими шанувальниками, він писав: «Редактори поглумилися над пам’яттю про Війну за незалежність і тисячами загиблих».
Завзятий читач біографій, він завжди намагався зрозуміти мотиви їхніх авторів. «Плутарх, напевно, не любив Марія, — писав Бен-Ґуріон про одну з книжок, яку він взяв із собою до „Калії”, — але не виказував приниження та зневаги, бо це могло затьмарити його ідеальний образ чоловіка». Гай Марій був римським полководцем і державним діячем, який міг би зацікавити Бен-Ґуріона внутрішніми суперечностями, частими та раптовими змінами настрою.
Кілька разів він співпрацював із біографами, що визнавали його засновником Ізраїлю. Однак були й такі, що вважали інакше. На початку 1967 року спалахнула суперечка щодо статті у «Єврейській енциклопедії» про Бен-Ґуріона. Автором був головний редактор Єшаягу Лейбовіц — професор Єврейського університету і його давній опонент. «Я вважаю, що [Бен-Ґуріон] є найбільшою катастрофою, яка будь-коли траплялася з єврейським народом і державою Ізраїль», — розповідав Лейбовіц щоденній газеті «Маарів»; у його записі була викладена та сама думка. Бен-Ґуріон був показово незворушним. «Мені байдуже, що пише професор Лейбовіц, — відреагував він, — але мені не байдуже те, що роблю я — добре воно чи погане». Проте насправді його це розлютило. «Ненависть застилає йому очі», — писав він до видавця енциклопедії; він був Гаєм Марієм, а Лейбовіц — Плутархом. Бен-Ґуріон був, справді, вдячний, коли кілька років по тому один скульптор поділився з ним планами спорудити у Хайфі «Пантеон», що демонструватиме бюсти великих людей нації: державних діячів, письменників, акторів, військових лідерів, учених, спортсменів й інших. «Я сказав йому, що мені сподобалась ідея, — писав Бен-Ґуріон, — але більше не скажу нічого».
Голда Меїр сказала про це такі слова: «Ми гаряче молилися, щоб ця людина з блиском увійшла в історію, і боляче, що це відбувається не так. Сумно як для нього, так і для нас». Біографи Бен-Ґуріона постали перед величезною кількістю архівних матеріалів, що могли вплинути на їхню оцінку людини позитивно чи негативно. Загалом, цей матеріал показує силу, гідність і досягнення Бен-Ґуріона, але водночас — його недоліки, слабкості й провали.
«Бен-Ґуріон був людиною, яка не міняється», — казав один із його знайомих. Від самого початку він був ідеологічно відданим, і цим водночас викликав в одних підтримку, а в інших — нашорошеність. Сіоністська мрія була квінтесенцією його індивідуальності й стрижнем його особистості, а її здійснення — найбільшим бажанням. «Відродження нації вимагає від нас людських жертв, — писав він івритом у свої вісімнадцять років. — І якщо ми, молоді люди, страждаємо від болю через розорення нашої нації, але не готові принести себе у жертву, ми неминуче втратимо себе». Він вірив у це до кінця свого життя. Бен-Ґуріон уважав себе — і був для інших — утіленням історії свого народу. Його мислення було систематичним і методичним, навіть коли він суперечив сам собі, то складалося враження, ніби його висловлювання відбивають розширені, глибокі, послідовні, непохитні та стійкі судження. Він припускав, що знає, як поводитися у будь-якій ситуації.
Бен-Ґуріону дуже хотілося бути лідером. Він прагнув до всього, що пропонувало керівництво, для здійснення мрії, яка була для нього самореалізацією, відповідальністю, могутністю й мала забезпечити йому місце в історії. Він часто звертався до Біблії та долі євреїв, але розумів, що досягнення мети в побудові єврейської держави потребувало виснажливої праці та крихітних, часто нестерпно дрібних, кроків уперед. Більшість поділяла його погляди, але зовсім небагато його колег, так само сильно, як він, і з такого самого раннього віку захоплювалися політикою. Мало хто з них був таким же старанним і, як і він, обізнаним у деталях. Ці риси робили його незамінним, хоча і не всемогутнім, лідером.
Драму життя Бен-Ґуріона становили загрозливі єврейські капіталісти з пістолетами в його рідному польському місті, години роботи в підвалі книжкового магазину в Оксфорді, випас овець у пустелі, вбирання аромату влади в Білому Домі й очікування появи Леніна на Червоній площі в Москві. Він займався політикою, ухвалював фатальні рішення, відправляв людей на війну, схилявся над тілами полеглих десантників, захоплювався чарівністю Ніагарського водоспаду і відпочивав під найстарішим дубом у Палестині. Він чудово описував усі ці пригоди, виявляючи іноді поетичну емоційність, що погано з ним асоціювалася.
Проте посеред тисяч епізодів, з яких складалося його життя, жоден із них так не захоплює своєю суттю й не показує краще його особистість, як епізод, зафільмований вдень на бульварі Ротшильда в Тель-Авіві у п’ятницю 14 травня 1948 року. На контрасті з офіційним чорним «Лінкольном» ми бачимо невисокого чоловіка з гривою сивого волосся. Його дружина, Паула, яка вийшла з машини першою, прямує поперед нього до сходів Музею мистецтв. Будівлю оточив натовп. Бен-Ґуріон одягнутий у темний костюм і краватку, що тримається на срібній шпильці. У лівій руці він тримає гомбург і тонкий портфель — під пахвою. Імовірніше він має вигляд досвідченого адвоката, ніж зухвалого революціонера. Вийшовши з машини, він закриває двері. Невідомий молодик в уніформі країни, якої на разі не існує, стоїть біля автомобіля, але, схоже, не знає, як поводитися. Бен-Ґуріон зупиняється перед ним, раптом, приставивши праву руку до чола, енергійно вітає під козирок. Цієї миті він, здається, ототожнює розгубленого хлопця з героями історії Ізраїлю.
У свої шістдесят два роки він видавався старшим і трохи гладким. Кількома хвилинами пізніше він проголосить створення держави Ізраїль і спостерігатиме за підписанням Декларації незалежності. Невдовзі він стане прем’єр-міністром нової країни й очолюватиме її п’ятнадцять років, незважаючи на виклики, що стояли перед ним і країною на початку. Він швидко підіймається сходами, ніби боїться проґавити цей історичний момент.
[▪]
Тиждень, що передував проголошенню держави, був напруженим. Бен-Ґуріон важко працював, багато хвилювався й мало спав. Більшу частину свого часу він проводив у компанії військових командирів. Деякі з них були незадоволені й навіть оголошували політичне повстання. Безперервна війна за Палестину почалася за пів року до того і завдавала важкі втрати. Єрусалим довгий час був під облогою, усі підходи заблоковано; окремі єврейські поселення були змушені здатися арабським військам. Деякі військові операції зазнали поразки; уже загинуло п’ятнадцять сотень євреїв, більшість з яких — солдати. Бен-Ґуріон занотував довгий перелік питань, що чекали на його рішення, серед яких було й таке: «Чи треба виганяти арабів?»
Тоді вже десятки тисяч арабів по всій країні лишилися без даху над головою. Багато арабських будинків у багатьох містах, серед яких Хайфа та Яффа, стояли пустками. Це був перший етап Накби. Бен-Ґуріон ніколи не був ближче до здійснення мети всього свого життя — створити єврейську більшість у незалежній державі Палестині.
Напередодні всю ніч він працював над остаточним варіантом Декларації незалежності. Їх було кілька. Моше Шарет (або Шерток) — міністр закордонних справ Ізраїлю — зібрав їх в один. «Я створив досконалий варіант, — розповідав пізніше Шарет. — І подаю Декларацію у формі „тоді, як це... та тоді, як те... тоді, як щось інше…”, і потім доходжу висновку: отже!» Він уважав це такою структурою, що створювала «внутрішню напругу». Проте Бен-Ґуріон не бажав, щоб це був договір оренди. Він хотів потужну історичну декларацію, яка б вражала й лунала урочисто для наступних поколінь. Забравши її додому, він її майже повністю переписав. Шарет ніколи йому цього не пробачив.
Бен-Ґуріон акцентував на сіоністській версії єврейської історії. Перших два речення Декларації зменшували внесок єврейської діаспори: «Земля Ізраїлю була батьківщиною єврейського народу. Тут було сформовано його духовну, релігійну та політичну ідентичність». Версія Шарета починалася з вигнання євреїв; у переробленому тексті Бен-Ґуріон ставив наголос на незалежності, що передувала цій події. Він наголошував на ідентичності євреїв, які осіли в Палестині на початку XX століття, а серед них і він сам: «Піонери та ма’апілім [іммігранти, що ввійшли до Палестини всупереч обмежувальному законодавству Великої Британії]». Це тісно пов’язало сіоністський проєкт і рух робітничого класу. Шарет посилався на резолюцію Організації Об’єднаних Націй від 29 листопада 1947 року, що закликала до створення єврейської й арабської держав у Палестині. Бен-Ґуріон ухилився від факту, що резолюція обумовлювала розділення Палестини між двома народами. Декларація обіцяла всім рівні права та конституцію. Нова країна повинна була бути «єврейською державою», але ніхто, і сам Бен-Ґуріон зокрема, точно не знав, що містило це поняття.
Церемонію організували поспіхом, тож вона мала скінчитися до початку Шабату. Останньої хвилини все було майже скасовано через розбіжність у тому, чи варто згадувати в тексті Бога. Представники релігійних партій наполягали на цьому; деякі ліві члени виступали проти. Бен-Ґуріон переконував усіх погодитися зі словами «Скеля Ізраїлю». Каліграфію не вдалося зробити вчасно, до церемонії, тож присутні ставили свої підписи внизу порожнього шматка пергаменту. Бен-Ґуріон бачив у підписанні декларації крок до часів двотисячолітньої давнини, а отже, до відновлення єврейської незалежності. У нього були вагомі причини з оптимізмом ставитися до підписання документа, але у своєму щоденнику він писав, що почувався «скорботним серед тих, хто святкував», бо створення держави ще не було гарантованим. «Держави не подаються народам на золотих тарілках», — казав він, використовуючи вираз із Талмуду. Бен-Ґуріон також міг би сказати простіше: «Створення держави Ізраїль не буде схожим на пікнік». Його песимізм був захисною реакцією від ілюзій. «Я передбачав найгірше, що могло статися», — сказав якось він. — Я робив так усі ці роки. Якщо такого не трапиться, добре, але ти повинен бути готовий до найгіршого. Людська істота не є раціональним створінням; ти ніколи не знаєш, які сили нею керують, що може спасти на думку наступної миті». Він бачив імовірність вторгнення до Ізраїлю армій сусідніх арабських країн, що прагнули знищити його. Він вірив, що Ізраїль міг перемогти; Бен-Ґуріон також вірив у свою здатність привести його до перемоги. А ще він вірив, що воно того варте. Він назвав створення держави «компенсацією за знищення мільйонів» під час Голокосту.
Після церемонії Давид повернувся до Червоного Дому, як називали військовий штаб, недалеко від узбережжя. Йому вручили тривожні повідомлення з кількох фронтів. Протягом ночі він двічі прокидався: уперше, коли його сповістили, що президент Трумен визнав державу, і вдруге — щоб дістатися до радіостудії, де він міг записати промову для Штатів. У небі Тель-Авіва з’явилися єгипетські літаки й пролунали вибухи. «Цієї миті вони бомблять Тель-Авів», — казав Бен-Ґуріон Америці. Коли він повернувся додому, то написав про це у своєму щоденнику: «Люди у піжамах і нічних сорочках визирали з кожного будинку, але нереального страху не було». Він згадував своє перебування в Лондоні під час «Бліцу», і здавалося, очікував, що й Тель-Авів мав прожити свої найкращі часи. Усвідомлюючи, важливість слів для творення історії, Бен-Ґуріон намагався двадцять років по тому змінити враження щодо жителів Тель-Авіву, ніби вони недостатньо хоробрі, вписавши в оригінальний щоденник слова «Я відчував: вони витримають».
Він не брав на себе відповідальність за створення держави, і це цілком виправдано. Ізраїль з’явився на світ наприкінці процесу, що почався за тридцять років до того, як Британія почала допомагати сіоністському рухові у створенні Єврейського національного дому в Палестині. Бен-Ґуріон керував цим процесом протягом покоління, а особливо протягом першого десятиліття незалежності. Він був у політиці близько сорока років, почавши практично відразу після переїзду до Палестини, брав участь майже в усіх проявах життя її єврейської спільноти. Перша політична стаття Бен-Ґуріона, опублікована у двадцять чотири роки, поставила його у ряд із тими, хто вів боротьбу. Відтоді він прагнув досягти й утримати позицію національного лідерства. Його наставники — перший і головний з яких Берл Кацнельсон, а також кілька можливих конкурентів — померли один за одним. Смерть Зеєва Жаботинського, його найзапеклішого ворога від правих, і кінець Хаїма Вейцмана — президента Сіоністської організації, чию мантію як головного єврейського державного діяча Бен-Ґуріон прагнув успадкувати лишили його майже єдиним кандидатом у всесвітньому сіоністському русі.
Загалом він дотримувався основних правил ізраїльської політики й відчував, що більш схильний до середньої позиції. Його готовність сплатити майже будь-яку ціну задля втілення сіоністської мрії іноді поєднувалася з тактичними поступками та прагматичними компромісами. Колеги часто критикували його: як із боку опозиції, так і з панівної коаліції; іноді його вимоги ігнорували, а пропозиції могли бути відхилені. Проте загалом визнавали лідерство за ним. Партія, членом якої він був, бачила в ньому політичного й національного активіста; іноді його колеги поводилися, як школярі, що за спиною лають вчителя: «Я висловлююсь проти, але голосую за, тому що вірю Бен-Ґуріону й не хочу потім нести відповідальність», — казав якось один із членів його Кабінету міністрів.
Він багато виступав публічно, відповідав на отримані ним листи і був відкритий до багатьох із тих, хто шукав його, серед інших й ексцентриків та авантюристів. Свої промови Бен-Ґуріон переважно писав заздалегідь, але добре знав, як їх ліпше представити, щоб видати за імпровізацію. Багато з його промов тривали годинами; його речення були довгі та складні, які легше читати очима, ніж сприймати на слух. Пронизливий голос і невисока його статура робили не найкраще враження на оточення. Утім, чим білішою ставала грива його волосся, тим більше Бен-Ґуріон ставав схожим на символ справжнього та досяжного сіонізму.
«Коли я звертаюся до конкретного питання — що робити сьогодні, завтра — я ніби перетворююсь на комп’ютерну машину», — сказав він якось; іншим разом він пояснив: «Я підходжу до всіх питань сіонізму з наукового погляду й завжди шукаю можливий раціональний шлях розв’язання проблеми». Він прирівнював себе до інженера, що збирається будувати дім. Мотиви будівництва «естетичні, релігійні та трансцендентні», казав він, але коли настає час будувати, «ти повинен усе зважити й виміряти… Те саме є справедливим і в будівництві держави». Насправді на нього сильно впливали емоції, вони керували його діями й диктували рішення. Іноді він дивував інших самовдоволеними висловлюваннями й імпульсивною упертістю. Причиною таких вибухів могло бути певне душевне горе, і він втрачав контроль над собою. Інколи він планував вибухи свого гніву заздалегідь. Часто робив спроби оскаржити своє лідерство не лише як персональну образу, а і як наступ на національні інтереси. У Бен-Ґуріона сіонізм і його власне Я змішалися в одне ціле. Нелегко було жити в країні, яку він очолював; ізраїльтяни розраховували висунути колективні потреби напереді власних сподівань і бажань. Кожен житель був солдатом на службі історії, а Бен-Ґуріон — історичним командиром.
[▪]
Ті, хто його знав, і дружина Паула зокрема, погоджувалися, що «він не розуміє людей»; це міг бути тактичний спосіб сказати Бен-Ґуріону про його зарозумілий егоцентризм і звички ображати й принижувати інших. Іноді він був мстивим, брехливим базікою без почуття гумору. Безнадійним невдахою й мало коли вибачався. Один знайомий казав, що Бен-Ґуріона не цікавили власне люди, а тільки те, яку користь із них можна отримати.
Читаючи його твори, можна подумати, ніби його мало цікавили дрібні щоденні справи, але, як часто трапляється, це насправді було не так. Рахель Янаіт Бен-Цві, яку також залічували до засновників Ізраїлю, лишила нащадкам велику таємницю, що берегла багато років. Її розтаємничили тільки після її смерті дослідники в Інституті спадщини Бен-Ґуріона. Янаіт також зупинялась у готелі «Калія» того дня 1940 року, і бачила Бен-Ґуріона в компанії молодої жінки. Янаіт добре знала його: він часто закохувався, зауважила вона. Часто здавалося, ніби він був закоханий швидше у власне почуття, ніж у конкретну жінку.
Крім того, він був закоханий у власну мрію й боявся розлучитися з нею. «Месіанська епоха важливіша за Месію, — казав він. — Тієї хвилини, коли Месія прийде, він припинить ним бути. Якщо ти можеш знайти адресу Месії в телефонній книзі, він більше не Месія». Іноді йому здавалося, що він з однаковою силою бажає й боїться здійснення мрії. Бен-Ґуріон хотів досягти сіоністської мети, але боявся в майбутньому прокинутися у повсякденному житті. Він поділився своєю думкою щодо Месії з групою письменників, яких скликав на зустріч. Йому було властиво думати, що його особиста мрія — одна з найвеличніших екзистенціальних питань людства.
Якось у вересні 1948 року Бен-Ґуріон зробив перерву в керуванні війною, щоб захистити Платона. Він поїхав у відповідь на статтю Єхіеля Гальперіна, письменника та журналіста щоденної газети «Давар». Гальперін наполягав, що Платон «не бачив несправедливості в увічненні рабства». У листі Бен-Ґуріон уточнив: «Платон не згадує про рабство у книзі „Республіка”». «Так, Платон був аристократом, — писав він, — і його політичні погляди аристократичні, але його намір був аристократією у простому та зрозумілому сенсі цього слова, що є правилом усіх вищих за рангом, або, як він додавав, правилом філософів, що позначає людей абсолютної істини та справедливості, які не отримують допомоги й переваг від уряду, не мають навіть бажання керувати, але повинні це виконувати як громадський обов’язок».
Три тижні по тому, коли на фронті йшли вирішальні бої, Бен-Ґуріон відправив Гальперіну інший лист, цього разу про «Закони» Платона. Він завжди хотів вірити, що цей діалог був підробкою, і дуже засмутився, коли дізнався що це був справді Платон. Бен-Ґуріон відчував, що на відміну від духу гуманізму, яким була просякнута «Республіка», Платон у своїх «Законах» дивився на життя майже як судовий слідчий. Він намагався пояснити собі, як це могло статися. «Дві книги були написані у різні етапи життя, — писав він. — „Республіка” написана, коли Платону було близько п’ятдесяти років, на злеті його літературної та інтелектуальної міці, і це з філософського й художнього погляду його найкраща книга. „Закони” він написав у похилому віці, уже у вісімдесят років із важким серцем, безжальною душею та гнівним розумом». Те саме могло б трапитися і з самим Бен-Ґуріоном. У прагненні виправдати Платона він все-таки додав: «Я не впевнений, що рабство було найогиднішою несправедливістю тих часів. Як на мене, війни були гіршими, ніж рабство (і були також їх причиною), а ця несправедливість актуальна і сьогодні». «Платон теж так гадав, — додав він, — до нього варто дослухатися». Бен-Ґуріон помилявся — рабство справді згадується в «Республіці». Проте діалог Платона служив йому посібником для будування держави. У своєму кабінеті поруч із бюстами Будди та Мойсея він розмістив і бюст Платона.
Бен-Ґуріон підтримував вивчення Біблії у своєму домі та просував дві концепції, щоб схарактеризувати моральний образ держави Ізраїль, його долю та зобов’язання перед собою та світом: у першій концепції йшлося про «обраний народ» — термін, що походить із завіту між Богом і народом Ізраїлю (Вихід 19:5–6); другою була відданість єврейського народу принципам справедливості та миру, що робить його «світлом для всіх народів» у дусі пророків (Ісаія 49:6). Бен-Ґуріон часто говорив і писав про ці концепції. Він загалом розглядав їх із боку назви, яку обрав для однієї зі своїх статей на тему «Становище зобов’язує». Поводження у манері, яка робить Ізраїль «світлом для всіх народів» показувало уразливість країни й залежність від світової підтримки. Були у Бен-Ґуріона також і протилежні заяви. «Те, що говорять язичники, є менш важливим, ніж те, що роблять євреї», — заявляв він. Насправді він надавав зазвичай велике значення ставленню інших націй до власної. Як більшість його краян, Бен-Ґуріон був людиною, яку переповнювали суперечки. Він полюбляв характеризувати ізраїльтян цитатою з Вавілонського Талмуду: «Ця нація подібна до пилу і водночас до зірок. Коли вона занепадає, то перетворюється на пил, а коли воскресає, то підноситься до небес». Це була духовна структура, якою він широко ділився, адже добре розумівся на цьому. «Якщо ви будете уважно читати мій щоденник, використовуючи критичні біблійні наукові методи… — писав він Шарету, «то зможете довести, що цей щоденник був насправді написаний двома різними людьми, які жили у різні періоди». Він мав здатність до сміливого й водночас делікатного самоаналізу та завжди був готовий до нього; ця риса є однією з тих, що роблять його такою чарівною постаттю.
[▪]
Багато людей допомагали мені писати цю книжку; їхні імена містяться у розділі «Подяки». Написання тривало понад п’ять років, і протягом цього часу не було й тижня, щоб Бен-Ґуріона хоча б раз не згадали в ізраїльських медіа. Ба більше, в Ізраїлі з’явилися ще чотири його біографії разом із полицею інших книжок, де він був у центрі уваги.32 Документальний фільм, заснований на ранніх невідомих інтерв’ю з Бен-Ґуріоном, зібрав широку аудиторію. Це свідчить про те, що ізраїльтяни прагнуть мати сумлінне керівництво, схоже на владу і драму Бен-Ґуріона, і зрозуміти цю загадкову людину.
Частина I
ШЛЯХ ДО ВЛАДИ
[▪]
Бен-Ґуріон: Коли я був трирічним хлопчиком, то знав, що не буду жити в місці, де народився… так само, як не бажав вивчати мову тієї країни.
Журналіст: Містере Бен-Ґуріоне, у трирічному віці ви вже про це знали?
Бен-Ґуріон: У трирічному віці я знав, що не буду жити в тій країні! Саме так, з того часу, коли мені було три!.. І так було з усіма євреями. Ми знали, що наше місце не там, де ми жили, а на землі Ізраїлю.33
На шляху (1947), очима Джозефа Баса (завдяки люб’язності родини Баса)
1
ОБІТ
[▪]
«МИ ПЛАВАЛИ Й РОЗМОВЛЯЛИ ІВРИТОМ»
Близько сорока п’яти миль на захід від Варшави тече невеличка та мальовнича річка Плонька; вона також протікає крізь містечко Плоньськ. Одного з останніх дня літа 1903 року три товариші пішли на річку купатися. Найстаршому з них, Шмуелю Фуксу, було майже дев’ятнадцять років. Шломо Цемах нещодавно відсвяткував сімнадцятий день народження; він був на кілька місяців старший за Давида Йозефа Ґрюна, який пізніше взяв прізвище Бен-Ґуріон. Вони втрьох проводили багато часу разом, пов’язані близькою дружбою, що почалася з їхньої ранньої юності. «Ми плавали та розмовляли івритом», — розповідав Бен-Ґуріон багато років по тому. Іноді їх супроводжував інший юнак, трохи старший за них, Шломо Левкович.
Як багатьом іншим представникам їхнього покоління, євреям і неєвреям, їм доводилося засмучуватися, сумніватися щодо духовних питань і закохуватися. Шломо Левкович і Бен-Ґуріон були закохані в ту саму дівчину; Шмуель Фукс був закоханий у сестру Шломо Цемаха, а Цемах — у сестру Фукса. Цемах і Бен-Ґуріон також були закохані у Шмуеля Фукса. Це було болісне товаришування, але воно тривало все життя; Фукс і Левкович, який пізніше змінив своє прізвище на Леві, померли раніше від Бен-Ґуріона; Цемах помер за рік після нього. Сімдесят років Бен-Ґуріон і Цемах були об’єднані любов’ю та заздрістю так само, як того пізнього літа 1903 року на берегах Плоньки.
Вони взяли із собою свіжий номер «Га-Цефіра», газети на івриті, що виходила у Варшаві. З цієї газети вони дізналися про ініціативу сіоністського руху щодо заснування єврейської держави у Східній Африці замість Палестини. Ідея заснування там принаймні тимчасового притулку для європейських євреїв була відома як план Уганди. Теодор Ґерцль, високоповажний засновник світового сіоністського руху та його перший лідер, вирішив не відхиляти цю ідею; після гарячої дискусії Сіоністський конгрес, вищий орган руху, вирішив більшістю голосів відправити на цю територію дослідницьку делегацію. Протягом кількох місяців у Кишиневі, який потім став частиною Російської імперії, було вбито безліч євреїв. Причиною готовності багатьох сіоністів розглянути пропозицію Уганди була термінова потреба російських євреїв у притулку, хоча б в Африці. Троє хлопців із Плоньська уважно стежили за новинами з Кишинева. Вони відчували себе приниженими й безпомічними, як писав пізніше Леві, «зневіреними і тілом, і духом». Але всі втрьох були шоковані планом Уганди й відчували, що сіонізм зраджував себе; юнаки розридалися. Там, де вирували їхні емоції та мокли тіла у річній воді, вони заприсяглися полишити Польщу й оселитися в Палестині. Це був визначний момент у їхньому житті.
[▪]
Достеменно відомо, що більшість людей, відомих тоді Бен-Ґуріону та його юним друзям, уважали себе передусім євреями, а вже потім поляками. Вісімсот років, відтоді, як євреї вперше оселилися у Польщі, вони потерпали від дискримінації та переслідувань, але їхня чисельність виросла до мільйонів, і вони стали однією з найбільш значущих єврейських світових спільнот. Вони налагодили там міцні економічні та культурні підвалини, органи самоврядування та жвавий політичний дискурс.3 Євреї спочатку оселилися у Плоньську десь за чотириста років до того, як народилися Бен-Ґуріон та його друзі. 1815 року місто потрапило під правління Російської імперії. Усі урядовці, включно з поліціянтами та суддями, служили цареві; деякі з них і самі були росіянами. Діти були вимушені вчити російську, а молодих людей відправляли до Імператорської армії. Проте євреї міста не відчували себе ані поляками, ані росіянами.
Коли Бен-Ґуріону виповнилося десять років, у Плоньську мешкало вісім тисяч жителів, більш ніж половина з яких — євреї. Як казав Бен-Ґуріон, він ніколи не стикався там з антисемітизмом; тож не бачив сенсу боятися погрому. Багато років по тому, вже після від’їзду, деякі з колишніх єврейських жителів міста пишалися тим, що вони з Плоньська, але насамперед і загалом тим, що були євреями; вони не відчували потреби визначати свою єврейську сутність поза його межами. Це була маленька й досить ізольована спільнота. Усі знали один одного. Більшість із них торгували й ремісникували; деякі були досить заможними.
Цемах був сином бізнесмена; його родина на кілька поколінь походила з аристократів. Родина Фукса також була заможною. Але більшість євреїв Плоньська жили бідно й тяжко. Левкович виріс на темній алеї, де протікала каналізація, серед смердючих і брудних котлованів. Коли йому було дванадцять, містом пройшла епідемія холери. Його батько працював на родину Цемаха, а він був учнем у пекарні. Левкович був малоосвіченим, і Бен-Ґуріон писав про нього як про «дикуна». Низьке положення, здається, не турбувало батька Шломо Цемаха; він намагався не втручатися у дружбу між ними, однак забороняв своєму синові відвідувати будинок Давида Грюна, і коли хлопець не слухався, батько бив його. «Родина Грюна не мала доброго ім’я у Плоньську», — писав Цемах, а інший житель Плоньська казав, що «їхнє ім’я не згадували ані добрими, ані поганими словами. Наче вони були засуджені на забуття».
Батько Бен-Ґуріона Віктор (Авігдор) Грюн заробляв собі на життя, надаючи спектр параюридичних послуг. Більшість його клієнтів були поляками, багато з яких неписьменні. Він заповнював бланки, писав заяви та вирішував справи з владою. Іноді займався посередництвом, арбітражем і розв’язанням конфліктів. Цемах писав, що прибуток сім’ї Грюнів був низьким і нестабільним. О ні, бідними вони не були. Мали двоповерховий дерев’яний будинок на Козячій алеї, що пізніше стала вулицею Всполна; вона йшла до базарної площі. Старший брат Бен-Ґуріона із сім’єю жили в сусідньому будинку; цих дві будівлі розділяляв маленький огороджений садок, де росли яблуні, персики й вишні. Це був спадок матері Бен-Ґуріона, Шейндл; він розташовувався саме біля католицької церкви та саду її священника.
Маючи справу з інспекторами, поліціянтами, бюрократами та суддями, Грюн ставився до них люб’язно, відправляв привітання до свят і підтримував, коли вони когось оплакували. Імовірно, іноді він підкупав їх. Цілком природно, що громаді це не подобалося. Грюн був не єдиним євреєм у Плоньську, хто працював і торгував із християнами, але на відміну від інших не носив єврейський одяг. Нехтуючи умовностями, Авігдор одягав короткий жакет як протест проти традиційного довгого пальта; іноді носив високий каптур, які євреї у Плоньську не робили. В очах своїх сусідів він був легковажним і схожим на клоуна. Йшли чутки, ніби в його будинку грали в карти. Авігдор брав участь у місцевій політиці й іноді пускався в бійки.
[▪]
Дубче, чи Довідель, як звали хлопця вдома, народився 16 жовтня 1886 року третім із трьох синів; у нього були й сестри — старша та молодша. Мовою сім’ї був їдиш, але вони також чули багато польської та російської. За кілька років до народження Бен-Ґуріона у місті відкрили державну школу для євреїв, але більшість євреїв надавали перевагу суто єврейській освіті. Тож вони віддавали своїх синів у хедер — однокімнатну школу в будинку вчителя, який тримав хлопців під своїм наглядом, навчаючи читати й писати івритом й їдишем, і навіть важливішим речам: Тори та Талмуду. Деякі діти Плоньська починали навчатися у трирічному віці; Бен-Ґуріон почав у п’ять років. Він відвідував кілька таких шкіл, одна з яких була достатньо сучасною, де іврит вивчався за новим методом занурення у мову — «івриту івритом». Він також проводив кілька годин щодня в державній школі, як того вимагав закон.
У Шломо Цемаха були інші вчителі: з кращим походженням та за вищу плату за навчання. Він, крім того, вивчав історію, географію та грецьку міфологію. Цемах запам’ятав Бен-Ґуріона худим хлопцем невисокого зросту та трохи хворобливим на вигляд. Бен-Ґуріон згадував, що часто непритомнів. Лікар рекомендував йому проводити літо в одному із сусідніх сіл, де вони й відпочивали із сім’єю матері. Давид розповідав, що там він вперше зіткнувся із сільським господарством. Цемах і Левкович також проводили час у тих селах.
«АБСОЛЮТНО ДОРОСЛИЙ»
Через кілька місяців як Бен-Ґуріону виповнилося 11 років, його мати після пологів вийшла на роботу. Дитина народилася мертвою, і за кілька днів мати померла від зараження крові. Це був жахливий удар. «Багато, багато ночей я бачив мою матір уві сні й питав у неї: „Мамо, чому ми не бачимо тебе?” Та вона не відповідала», — писав він, коли йому було вже далеко за вісімдесят. «Немає ніяких бар’єрів між дитиною та матір’ю… — вів він далі. — Син завжди лишається сином своєї матері, і коли його мати помирає, нічого не змінюється. Це не близькість, це більше ніж любов, це ототожнення та навіть щось більше. Тому що немає нічого схожого на материнську любов. Мама може бути тільки одна, і вона є усім. Ба більше, якщо вона помирає, жодна особистість, друг, знайомий чи кохана людина не можуть замінити її. Лишається порожнеча, суцільна порожнеча, сповнена смутку, туги… нескінченного смутку та туги. Хто може зайняти її місце? Сирітство, сирітство…» Бен-Ґуріон пізніше часто розмовляв і писав про матір; неодноразово він зазначав, що її смерть ніколи не припиняла мучити його навіть уві сні, попри те, що він не пам’ятав її обличчя, і не лишилося її світлини. «Втрата не полишала моє серце», — писав він багато років по її смерті. Попри те, що мати народжувала одинадцять разів, піклувалася вона про нього, наче він був її єдиною дитиною, писав Бен-Ґуріон. Вона була «криницею любові, яку важко описати». Він ототожнював її із сіоністською вірою. «Фундамент нації — це матір», — заявив він на засіданні Кабінету міністрів. Він міг також бачити її риси у самій землі Ізраїлю. «Я всмоктав мрію про землю Ізраїлю разом із молоком матері», — писав він. Вимагаючи, щоб Палестина була передана євреям, Бен-Ґуріон казав: «Піклування про дитину не може бути передане жодній жінці, нехай навіть справедливій та здібній. Але кожна дитина має бути віддана у руки її матері». Мабуть, він бачив її один раз або двічі перед тим, як вирішувався статус жінки в Ізраїлі. Коли Бен-Ґуріон прагнув призначити Голду Меїр у його перший уряд, він зазначив: «Кожен із нас заборгував трохи вдячності своїй матері». Він казав, що тато був йому і за тата, і за маму. «Мені важко забути, як це — бути в дитинстві сиротою, — писав він, — хоча в мене був улюблений батько, який дожив до вісімдесятишестирічного віку, якому я багато в чому завдячую за виховання й отриману освіту, але з матір’ю його неможливо порівнювати».
Після двох років удівства Авігдор Грюн знов одружився. Бен-Ґуріон називав свою мачуху «тітка», «момех» на їдиш, як робили й інші сироти. Коли він згадував її у своїх листах до батька, то намагався це зробити з усією належною повагою. Але коли Бен-Ґуріон протистояв передачі дітей, що пережили Голокост, на всиновлення до Ізраїлю, він писав: «Тільки унікальні люди здатні до усиновлення; ми всі знаємо, що таке мачуха». Як писав його біограф Шабтай Тевет, здавалося, що тут він подумки повертався до свого власного минулого. У будь-якому разі смерть його матері розколола дитинство на до та після. Іноді здавалося, що він перебільшував рівень свого спустошення від втрати мами, говорячи ніби вона померла, коли йому було всього десять. Зазвичай він згадував коротке дитинство та раннє дозрівання без радості й ігор «окрім шахів».
Деякі хлопці, яким не треба було працювати або вчитися торгівлі, проводили дні після бар-міцви у бейт мідраш — релігійних семінаріях, де вони навчалися під керівництвом учителів і самостійно кілька років до одруження та влаштування сімей, та навіть і після. Деяких відправляли з міста до гімназії, як називали академічні школи в Центральній і Східній Європі, а далі — продовжувати вище навчання. Бен-Ґуріон учився якийсь час у бейт мідраш зі Шломо Цемахом, де, як стверджував Цемах, він не виділявся особливими успіхами. «Його мозок не міг опанувати абстрактні логічні міркування на заняттях», — писав Цемах, додаючи, що він сам відзначився у вивченні Талмуду. Отже, Бен-Ґуріон був хлопцем, осиротілим без матері, пасербом, нижчим за своїх товаришів, менш обдарованим у навчанні, який чув усюди, що його батько мав сумнівну репутацію. Він впорався зі своєю дитячою травмою, як робила більшість — пристосувався. Бен-Ґуріон часто посилався на свого батька як на «адвоката» і висловлювався про нього як про «визнаного лідера міських євреїв». Він намагався ніколи не комплексувати через свій низький зріст: його мати теж була низенька, відзначав він. Бен-Ґуріон також любив казати, що лікар, який оглядав його у п’ятирічному віці, зауважив, що голова його була досить велика, а ззаду стирчала ґуля. Лікар зробив із цього висновок, ніби хлопець обдарований величезними здібностями й на нього чекає велике майбутнє. Це було ще однією причиною відкинути його сумне дитинство якнайшвидше. «У чотирнадцять я відчував себе абсолютно дорослим», — казав він пізніше.
Насправді тоді він байдикував: не відвідував уроки й не працював. Біограф припускає, що Бен-Ґуріон тоді допомагав батькові, навчаючись писати запити, чимчикуючи вдвох із ним серед натовпу на шляху до будівлі суду, намагаючись привернути увагу нових клієнтів. Він читав книги та почав вести щоденник. У Хануку 1890 року він, Цемах і Фукс створили організацію, яку назвали «Езра», на честь біблійного письменника. Їхньою метою було впровадити у щоденне життя спільноти спілкування івритом. «Езра» налічувала кілька дюжин членів і проіснувала близько шести років. Це була перша публічна ініціатива Бен-Ґуріона.
Згодом Бен-Ґуріон розповідав, що його сіоністські погляди сформувалися, ще коли він був малюком трьох чи п’яти років. Якось він заявив: «Я народився сіоністом». Він був зважливішим, коли писав такі рядки: «У тому віці я ще не розумів предмета дискусії та дебатів, але ввібрав у себе сіоністську надію, що наповнювала наш дім». Його батько був одним із перших сіоністських активістів у Плоньську, одним із тих, хто ототожнюється з цілою купою ініціатив, сукупно іменованих «Ховевей Ціон». Старші члени руху пережили Весну Націй, національні та політичні революції, які охопили Європу 1848 року. «Ховевей Ціон» був єврейською відповіддю на сплеск національної ідентичності та надій на національну незалежність, що народжувалися у головах європейських євреїв. Її прихильники називали себе не лише юдеями-вірянами, а й членами єврейської нації. Члени цих різних товариств намагалися сформувати міжнародну організацію, але «Ховевей Ціон» був, по суті, швидше романтичним і навіть релігійним, ніж політичним рухом. Більшість просували його як відповідь на дискримінацію та переслідування євреїв. Саме тоді до єврейських громад Російської імперії також потрапив соціалізм. Кілька груп соціалістів допомагали сільськогосподарським поселенням Палестини, організовуючи поселенців для створення фермерських спільнот та підтримуючи їх і надалі. Це було початком того, що пізніше матиме назву «практичний сіонізм».
Сіонізм — це рух, створений у Європі, є частиною її історії та натхненний її культурою. Сіоністський націоналізм, романтизм, лібералізм і соціалізм — усі прийшли з континенту. У цьому сенсі історія сіоністської присутності у Палестині є частиною європейської історії.
«ДЕЩО ДИВНЕ»
Авігдор Грюн навіть і не розглядав можливість оселитися на Сіоні. Направду він не мав бажання полишати Польщу, хоч одного разу і виявляв активність у «Ховевей Ціон». Його соціальна ізольованість, яка мала спонукати до еміграції, значною мірою перекривалася його сіоністською активністю. Ця активність давала йому контакти з людьми, які робили все можливе, щоб їх ніхто більше не бачив у його компанії. Він запрошував їх у гості раз на тиждень заради спілкування, упродовж якого вони разом читали газети на івриті «Га-Цефіра» та «Га-Меліц». Бен-Ґуріон не міг згадати, чи був його дідусь також членом групи, але згадував, як сидів на колінах діда та розмовляв на івриті: спочатку по складах, потім словами і, врешті-решт, цілими реченнями.
Десь за чотири місяці до його десятиріччя «Га-Меліц» уперше згадала на своїх сторінках чоловіка, на ім’я Теодор Герцль, автора нової книги «Єврейська держава», тільки-но надрукованої у Відні. Відгук був дуже позитивним. Звістка про Герцля розповсюдилася дуже швидко. Плоньськом поповзли чутки, що прийшов Месія. Бен-Ґуріон розповідав, що у них описували високого привабливого чоловіка з чорною бородою. Насправді Герцль був невисокий на зріст і обіцянок щодо божественної спокути не давав. Ба більше, що суперечить «Ховевей Ціон», він не вірив у ефективність поодиноких переселень євреїв до Палестини. Його мета була — створити повноцінну національну державу; для цього Герцль створив світову організацію, що б обстоювала єврейську незалежність шляхом домовленостей з Османською імперією та європейськими силами. Іншими словами, це був більше політичний, ніж практичний сіонізм. Авігдор Грюн негайно почав з ентузіазмом підтримувати Герцля. Так само зробив і власник місцевого магазину Сімха Ісаак. Удвох вони створили спільноту, яку назвали «Бней Ціон» — Діти Сіону. Вони почали збирати «шекелі», як називалися членські внески до сіоністського руху, та відправляли пожертвування до Палестини. У вересні 1900 року організація налічувала дві сотні членів.
[▪]
Сіоністською діяльністю у Плоньську зацікавилися далеко за його межами. «Га-Меліц» висвітлювала зустрічі, що відбувалися у будинку Грюна. На одному з таких зібрань була в голос прочитана брошура, написана на їдиш відомим автором Шаломом Алейхемом. Вона називалася «Чому євреї мають потребу у своїй власній державі?» Після прочитання усі разом співали сіоністських пісень. Тож Бен-Ґуріон однозначно міг увібрати сіонізм у своєму дитинстві. Його шлях до сіонізму, на відміну від шляху декого з його друзів, не вимагав від нього повставати проти волі свого батька. У цьому сенсі йому було значно простіше.
Повідомлення у газеті також вказувало на те, що сіоністське зібрання у Плоньську було значною подією. Насправді більшість польських євреїв, ровесники Бен-Ґуріона зокрема, не були сіоністами. Отже, Бен-Ґуріон із друзями були винятком, що межує з дивакуватістю. Він вирізнявся серед них тим, що трохи володів івритом; через це його друзі весь час від нього відставали. Цемах розповідав, що його власний іврит спочатку звучав смішно. Левкович знайшов його навіть ще важчим: тоді він ледве був здатний читати та майже не писав жодною з мов. Замість того щоб говорити на івриті, він спілкувався зі своїми друзями жестами й мімікою. Іврит Фукса був чимось схожий на мову сакрального вчення та літургії у синагозі; у щоденному використанні іврит був для нього іноземною мовою. Уперше в житті Бен-Ґуріон мав суттєву перевагу перед своїми друзями.
Одна семінарія дозволила їм організувати вечірню школу, де давали уроки івриту й читали лекції на сіоністську тематику; підліток Бен-Ґуріон давав лекції із сіонізму й культури. Раз чи двічі вони розповсюджували мімеографічні брошури. Бен-Ґуріон публікував там вірші. Якось він попрямував до Варшави просити підтримки у редактора газети «Га-Цефіра» Наума Соколова. Це була його перша публічна ініціатива за межами рідного міста. «Га-Цефіра» не написала нічого про «Езру». Цілком можливо, що Соколова в ній нічого не зацікавило.
Це, звичайно, не було схоже на Бен-Ґуріона та його друзів, які намагалися розбудити іврит після довгого сну. Сотню років тому Польща вже була одним із центрів нової європейської літературної культури, єврейської мови. Організації з просування єврейської мови вже існували скрізь; у Плоньську «Езрі» протягом тридцяти років передувала інша схожа група.
Їдиш і далі був головною мовою євреїв міста, але члени «Езри» стали розмовляти на івриті й користувалися нам як власним таємним жаргоном. Вони писали свої листи на сучасному івриті, зазвичай літературним, іноді навіть досить багатим, написаним гарним почерком.
«Я ДУМАВ, ЩО ПІДНІССЯ ДО НЕБЕС»
Листи, які четверо друзів писали один одному після розлучення та мемуари, які вони опублікували згодом, випромінювали змучений підлітковий гнів; вони відчували себе в пастці між минулим століттям і сучасністю. «Душа моя не знаходила собі місця, — писав Бен-Ґуріон. — Не знаю, чому я іноді такий сумний і пригнічений, але відчуваю велику й глибоку порожнину, що знесилює серце… У мене велика туга, але за чим саме — не знаю». Левкович також розповідав про «юнацьку тугу за незрозумілим невідомим» та за «усім, що далеко». Він відчував «велику спрагу» до здійснення «великої справи» і страждав від важкої депресії та тривоги. Він натомився від життя. Цемаха мучили ті самі думки. «Життя для нас було наче смерть, а смерть цікавила, ніби життя, хоча ми небагато розуміли в них, а втім, вбирали в себе щось корисне від цього», — писав він у своїх мемуарах. Він писав до Фукса: «Неможливо навіть і думати про смерть, але і жити я не можу». Цемах був високим і вродливим, із кучерявим волоссям і чорними вусами; гордим, марнославним базікалом. Разом з іншими хлопцями він знущався з Левковича через його неосвіченість і навіть публічно принижував його батька у синагозі. Він глумився над звертанням «містере Авігдоре», як він кликав батька Бен-Ґуріона, з помилками промовляючи російською. За словами Цемаха, Фукс був «емоційним», «делікатним» і дещо «пасивним» хлопцем. «Його характер був занадто ніжним, було в ньому навіть щось жіноче, але його ніжність була приємна та дуже приваблива», — писав він.
Фукс не був таким пригніченим, як його друзі, але, схоже, поділяв тугу Левковича за «усім, що далеко». 1904 року він поїхав до Лондона, залишивши у Плоньську сестру Цемаха, яку тоді кохав. Цемах писав Фуксу, що сестра іноді питає про нього. Але переважно він писав про своє власне кохання до сестри Фукса та свої почуття до самого Фукса. «Я так сумую за тобою, так сильно бажаю та жадаю бачити тебе, мій любий друже. О, якби я тільки потиснув твою руку, перш ніж ти полишиш мене, якби я міг обійняти та осипати тебе поцілунками». Якось він підписав свого листа прощальною фразою: «Твій брат обіймає та цілує тебе із шаленою любов’ю». Іноді Цемах опікав його. У Лондоні Фукс мав намір навчатися у рабинському коледжі, але до того ж мав проблеми з упевненістю у собі. Цемах умовляв його: «Ти тільки-но переступив поріг, а я вже чую невдоволення, обурення та нарікання… невже ти думав, що вони мали запросити музичний гурт, щоб вітати тебе після приїзду до Лондона?» Цемах описував свої стосунки з Бен-Ґуріоном тоді як близьку дружбу. Обидва зустрічалися щодня та, як каже Цемах, між ними не було жодного секрету, крім одного — Бен-Ґуріон ніколи не торкався теми його кохання до сестри Фукса. Напевно, він не ділився і про власне ставлення до Фукса.
Бен-Ґуріон розповідав Фуксу про свою першу закоханість у дванадцять років. «Моє кохання тоді було таким ніжним, як бутони навесні, — розповідав він поетично у вісімнадцять, — і воно зростало з часом і палало, мов полум’я. А минулого літа я дізнався, що вона теж любить мене… Я думав, що піднісся до небес». Коли він побачив її вперше, їй було десь років десять, вона навчалася в державній школі, до якої ходив і він. Її звали Рахель Нелкін, в неї були чорні коси. Це могла бути та сама дівчина, що «так сильно захопила» серце Левковича.
Левкович був високим і струнким юнаком із довгим носом і маленькими очима. «Він непривабливий», — писав Цемах. Крім того, він був дуже сором’язливим. Левкович перший піймав погляд Рахелі у домі її вітчима Сімхи Ісаака, який регулярно скликав сіоністські зустрічі для молодих людей у задньому приміщенні свого магазину. «Іноді я думав, що ті хлопці були у захваті не стільки від Сімхи Ісаака, скільки від його красивої доньки», — писав Левкович. Упродовж довгого часу йому бракувало сміливості заговорити з нею. Він тільки спілкувався з її батьком, що теж давалося йому дуже важко. Таємно заздрив своїм друзям, які були успішнішими, ніж він, але вважав їх невдячними. Та все ж Левкович невпинно думав про неї, удень та вночі. Врешті-решт він спланував ситуацію, щоб зустрітися з Рахеллю на самоті, але після довгого очікування, коли опинився віч-на-віч із нею, раптом зашарівся, відвернув обличчя і вдав, що навіть не помічав її присутності. Пізніше він лаяв себе за таку дурість. Левкович, здавалося, вважав життя важчим тягарем, ніж його друзі. Його сором’язливість, можливо, згубила б його, якби сіонізм не позбавив його розуму, як писав він пізніше.
Він іноді приходив до будинку Грюнів, який також описував як «центр сіонізму». Бувши родом із бідного середовища, він вважав Грюнів заможними. Його вабила туди «якась магія, яку він не міг зрозуміти», але іноді його щось відштовхувало, особливо, дві сестри Бен-Ґуріона. Паралізований у їх присутності, він удавав, ніби прийшов говорити про майбутнє сіонізму. Це був дуже важкий час для підлітків. У Плоньську соціальні взаємодії між хлопцями й дівчатами були предметом суворих правил. Якщо хлопець і дівчина закохувалися, розповідав Бен-Ґуріон, зазвичай запрошували сваху, щоб усе владнати. Як до цього додав Левкович, «ми, хлопці, розглядали сторінки свого Талмуду, навчалися, фантазували та чекали на добру партію». Коли Левковичу здалося, що Бен-Ґуріон завоював любов Нелкін, серце його було розбито.
Цемах не мав такої проблеми. Однієї ночі, коли йому було вісімнадцять, він ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, потім одягся та відкрив вікно у спальні. Дивлячись крізь вікно будинку на вулицю, він побачив доньку свого сусіда, Шошану, сестру Шмуеля Фукса. Протягом наступної години вони вдвох сиділи на своїх підвіконнях, дивлячись одне на одного, доки не прорізався світанок. Цемах відчував «сильне хвилювання», коли писав про це Фуксу. «Якщо я тоді не з’їхав з глузду (або, точніше, тому що), я став міцнішим від заліза… Давид Грюн доповів мені, що я був схожий на сновиду».
Наступного місяця він і далі ділився своїми емоціями від палкого кохання з Фуксом. «Я настільки закоханий, що мені іноді за себе соромно», — писав він. Він обіцяв, що ніколи навіть не думатиме торкатися її і знов цитував їх спільного друга: «Давид Грюн каже мені, що я надмірно ідеалістичний і що він не розуміє, як можна бути таким».
Сіонізм Цемаха був більш ніж національно-ідеологічним прагненням. Він був також бажанням новонародженого вилетіти з гнізда, розправити свої крила та летіти, куди заманеться. Життя у Плоньську здавалося йому нудним; він хотів поїхати до Одеси, вивчати науку й іноземні мови, зокрема арабську й турецьку, мови, якими розмовляли у Палестині. Потім він би повернувся до Плоньську, не для того, щоб «знов зануритися у болото», а щоб забрати Шошану та оселитися на землі Ізраїлю. Він мріяв бути єврейським письменником. Водночас його бентежили юнацькі переживання. «Який я нещасний, лиха та гірка моя доля, — жалівся він. — Коли ж я врешті-решт не буду залежати від батьків і стану самостійною людиною?»
Інші підлітки відчували те саме, глибоко хвилюючи своїх батьків. Вони відчували, що втратили своє дитинство. Коли дівчата здійснювали свою щоденну прогулянку містом, Цемах зі своєю компанією робили все, щоб якось вразити їх: тинялися тротуаром на іншому боці вулиці та розмовляли івритом один з одним так голосно, як тільки могли. Цемах палив. На світлинах того періоду хлопці з непокритими головами, бо цуралися традиційних капелюхів, і в компанії дівчат. Бен-Ґуріон задавався, справляючи враження на красуню Рахель Нелкін. Якось він пішов гуляти з донькою друга сім’ї з Варшави. «Ще трохи, і ми обійшли б усе місто», — розповідав він. Батькам важко було змиритися з такою скандальною поведінкою, і більшість із них пояснювали це сіоністськими поглядами.
«ВЕЛИКА ПРИСТРАСТЬ ДО ВІЛЬНОГО ЖИТТЯ»
У першій частині «Єврейської держави», як заявила «Га-Меліц», Герцль «не міг знайти шлях до богобоязливих сердець» за кількома винятками. Туга за землею Ізраїль завжди була частиною єврейської релігії. Це виховувало мрію про повернення у Святу Землю, про алію, що позначає буквально «підйом», як викладає це Книга Буття у частині про поневіряння Авраама. І все ж сіоністи розлютили переважну більшість лідерів ортодоксів, зокрема ультраортодоксальних, які іменували себе харедім. Авраам Грюн, старший брат Бен-Ґуріона, писав про «велику громадянську війну», що була сповнена переслідувань і бойкотів, через що «важко було заробляти на життя». Деякі рабини забороняли своїм послідовникам одружуватись із представниками сіоністських сімей.
Сіонізм вимагав від його прихильників переглянути свою єврейську ідентичність і триматися позиції між єврейськими традиційними цінностями та новим єврейським націоналізмом. Це був революційний виклик. На установчих зборах «Езри» — організації, яку засновували Бен-Ґуріон та його друзі — її учасники обмінялися з харедім, які намагалися зірвати подію, взаємними претензіями. «Противники сіонізму вважали нас справжнім сатаною», — писав Цемах. Однак сіоністський рух не стримував релігійних євреїв від втручання. Більшість євреїв, включно з більшістю «маскілім» (сучасних, «освічених» євреїв) і сіоністів, і далі визначали свою релігійну єврейську ідентичність.
Бен-Ґуріон описував свого батька як «вільнодумця». Справді, Грюн скаржився, що релігійне виховання у Плоньську сформувало «покоління невігласів». Він послав сина до модернізованого хедера, де викладалися також і світські предмети. Проте Авігдор залишався у тісному зв’язку зі своєю релігією. Найшвидше він не пошкодував, що його Дубче раптом, у віці семи років, узяв режим неухильного дотримання заповідей. Також не заперечував — коли хлопець став трохи старшим — щодо більш поглибленого вивчення в школі Талмуду. Він засмутився, коли у чотирнадцять років його син припинив надягати тефілін, філактерії, які носили євреї під час ранкової молитви. Сам Грюн щоранку відвідував служби у синагозі, але на фотографіях був з оголеною головою. Його ортодоксальні суперники називали його «маскіл». Конфлікт між харедім із Плоньську та ранніми сіоністами насправді був єдиним серед релігійних євреїв, які різнилися суворістю виконання законів та способу життя. Значною мірою це була боротьба за владу. Грюн скаржився, що функціонери хареді взяли на себе керівництво спільнотою і звинуватив декого з них за донесення про нього в поліцію. Йому інкримінували контрабанду грошей із країни. Стосунки Бен-Ґуріона з батьком були загалом добрими. Його друзям довелося боротися зі значно більшими викликами у їхніх сім’ях.
Шломо Левкович і його батько мали тривале болісне для обох протистояння. Цемах чув про батьків, які оголошували своїх синів мертвими й дотримувалися ритуалів жалоби за ними після того, як їхні сини починали вести життя згідно із сіонізмом.
«Ти не можеш собі уявити той біль», — писав він Фуксу. Сіоністська віра кількох друзів Бен-Ґуріона вимагала набагато більшої стійкості, а іноді й більшої мужності, ніж доводилося йому виявляти.
[▪]
Сіоністська культура була легко доступною у Плоньську. У місті була бібліотека, якою керував чоловік, на ім’я Ліпа Тауб. Він виконував функції секретаря «Езри», але бібліотека була на першому місці. Мабуть, саме там Бен-Ґуріон знайшов книги, деякі, написані на івриті, пізніше він згадував, захоплюючись поезією Бялика та читаючи інших поетів і письменників. «Сіонська любов» Авраама Мапу, що була опублікована 1853 року і вважається першим романом на івриті, посилила його прагнення до землі Ізраїлю. Переклад Авраама Зінгера «Хатина дядька Тома», опублікований 1896 року, викликав у ньому огиду до рабства, підкорення і залежності; обидві книги справили на нього величезне враження. Бен-Ґуріон також читав російською, деякий час дотримуючись вегетаріанства після прочитання «Воскресіння» Толстого. Цемах також багато читав, як й інша молодь. Усі вони захоплювалися шанувальниками єврея українського походження Міхи Йозефа Бердичевського.
«Я пам’ятаю з часів моєї юності, — писав пізніше Бен-Ґуріон, — статті Бердичевського були єдиними публікаціями, що справляли найбільше враження на молодих людей мого міста». Бердичевський мав набагато більший вплив, ніж Ашер Гінсберг, який писав під псевдонімом Агад Га-ам; двоє письменників були по різні боки барикад у численних літературних і політичних суперечках. Для цих молодих людей Агад Га-ам звучав як голос традиції та вузьких обріїв, сухий і суворий; це був голос старої людини. Бердичевський звучав молодо, непокірно, мужньо, захопливо: «Нам нема куди рухатися!… Настав час знайти вихід у відкриті простори», — писав він у публічному листі до Агада Га-ама. Бен-Ґуріон та його супутники почули у творах Бердичевського заклик взяти свою долю у власні руки та творити історію.
Вони не завжди правильно розуміли позицію Бердичевського щодо сіонізму, але його голос висловлював те, що лунало в них самих. Левкович виявив у його роботах «думки, що підіймаються із серця до мозку і повертаються, щоб охопити серце тривогою». Бен-Ґуріон відчув у них «велику жагу до вільного і природного життя на землі наших батьків». У творах Бердичевського вони, схоже, знайшли притулок від підліткової зневіри та відповіді на життєві питання, що настільки бентежили їх.
[▪]
У Плонську вони відчували себе все більше обмеженими. «Єврейське місто втрачає свою сутність, — писав Цемах. — Життя в Плоньську стало нудним, і я почав шукати щось нове». Зовнішній світ приваблював не тільки його та його друзів, але й багатьох інших. За п’ятнадцять років, що передували Першій світовій війні, близько 1,7 мільйона євреїв емігрували зі Східної Європи, переважно до США, Великої Британії та Аргентини. Це було не новим явищем, але кількість емігрантів швидко зростала, і це явище перетворилося на величезну хвилю. За цей період виїхала третина євреїв регіону. Емігранти надсилали листи додому, а іноді поверталися ненадовго, щоб провідати когось. Вони розповідали захопливі та фантастичні історії про своє нове життя в інших землях, де ХХ століття йшло з розмахом. Як писав Герцль, це була американська мрія: «Америка повинна завоювати Європу так само, як великі поміщицькі володіння поглинають малі».
З моменту свого створення сіоністський рух виявив себе як чинник прогресу й обіцяв принести сучасні технології до Палестини, зокрема «автомобільні та залізничні шляхи, лінії електропередачі, телефон і водопроводи». Тож Бен-Ґуріон та його друзі бачили сіонізм як двері у чудовий світ, який почав з’являтися перед їхніми очима на початку нового століття. Навесні 1904 року Грюн дозволив синові переїхати до Варшави. Там Бен-Ґуріон уперше у своєму житті увімкнув електричне світло, відвідав кіносеанс і побачив автомобіль. Були й телефони. «Технічна наука пришвидшила ритм життя», — писав Стефан Цвейг. Сам прихід нової ери у велике місто може бути захопливим, але це також може мати досить гнітючі наслідки.