Зараз усі готуються купувати алкоголь до спиртного столу, нарікають на високі акцизи та ціни і на заборону нічного продажу алкоголю, яка нещодавно почала діяти в Києві, а раніше і деяких інших українських містах. Однак є в Європі країни, які настільки суворі в «алкогольному питанні», що наші проблеми тут здаються дитячими жартами. Особливо цікавим є досвід Швеції, яка дуже жорстко регулює обіг алкоголю.
Ті з вітчизняних туристів, хто доїжджає до скандинавських країн, після повернення додому зазвичай розповідають не лише про жахливі ціни на все, але й окремо про драконівські правила торгівлі алкоголем: він доступний лише в магазинах однієї державної мережі й коштує багато навіть по місцевих мірках. Причини такої ситуації лежать ще у ХІХ столітті.
Проблема №1: «відучити робітника пити»
З початком урбанізації та індустріалізації проблема алкоголізму стала особливо гострою. Тяжка фізична праця на промислових підприємствах та проживання в брудних і скупчених пролетарських кварталах породжували стрес, із яким допомагав упоратись алкоголь.
Ця проблема була і є спільною для всіх країн на певному етапі. Вона була не такою інтенсивною в Британії – країні-піонері капіталізму, де згадані суспільні перетворення відбувались набагато більш повільно й поступово, ніж згодом в інших європейських країнах. Але й у Британії масове споживання алкоголю викликало занепокоєння серед вищих верств населення, представники яких вигадували різноманітні філантропічні та релігійні ініціативи, покликані “підняти культурний рівень” робітничого класу й відучити його пити. Значно більших масштабів ці процеси набули в Північній Америці та на півночі Європи.
Під тиском “стурбованої громадськості” з вищих прошарків суспільства, в 1865 році в шведському Гетеборзі було впроваджено нову систему роздрібного продажу спиртних напоїв. У кожному районі монопольні права на торгівлю надали філантропічному акціонерному товариству, яке торгувало алкоголем так, щоб мінімізувати надмірне його споживання: поряд із алкоголем пропонувалась їжа та чай, вівся суворий відбір благонадійних продавців, заборонялось відпускати алкоголь в кредит або продавати його неповнолітнім. 5% прибутку такі компанії мали право спрямувати на компенсацію оборотних коштів, а решту були зобов’язані пускати на суспільно корисні цілі: під контролем міської влади ці гроші спрямовувалися на облаштування їдалень, бібліотек, парків, музеїв, кінотеатрів, спортивних майданчиків, на проведення публічних лекцій і фінансування системи охорони здоров’я.
«Сухі закони» і алкоголь «по картках»
“Гетеборзьку систему”, що діяла на муніципальному рівні, протягом наступних десятиліть перейняли багато інших міст. На початку ХХ століття, однак, індустріалізованими країнами поширилась практика тотальної заборони споживання алкоголю як альтернатива таким реформістським заходам. Окрім відомого по книгам і фільмам “сухого закону” в США, варто згадати, що в 1919 році в Ісландії було заборонено продаж і виробництво будь-якого алкоголю включно з пивом, і ця заборона протрималася рівно 70 років. У Швеції це питання було винесене на референдум у 1922 році. Результати голосування були структуровані гендерно: переважна більшість чоловіків голосували проти заборони алкоголю, тоді як пролетарські жінки масово голосували “за”. В результаті 51% виборців не підтримали ініціативу.
Замість тотальної заборони алкоголю в результаті поза законом опинилось лише пиво, міцніше за 3,6%: його можна було роздобути лише в аптеці по рецепту. Що ж до решти напоїв, у Швеції було введено “систему Братта”, названу по імені лікаря і політика, який ініціював нормування споживання алкоголю. Кожен громадянин отримав motbok — книжечку, куди ставилась печатка при кожній покупці в алкогольній “монопольці”. Кількість печаток, які можна було отримати протягом місяця, була обмежена.
Як і при будь-якій картковій системі, швидко з’явились тіньові “ринки”: наприклад, поширилась практика пригощання жінки обідом в обмін на право використати печатки в її motbok. В цілому, норми не були рівними для всіх: чоловіки (вважалось, що вони стійкіші до дії алкоголю) отримували більше печаток, ніж жінки, а аристократія та буржуа — більше, ніж нижчі суспільні верстви (які були головним об’єктом регулювання як такого). Крім того, вино взагалі не підлягало нормуванню: вважалось, що воно не призводить до зловживань і насильства, на відміну від пива та міцного алкоголю. Станом на кінець 1948 року, середній швед купував “по картках” 1,82 л міцних напоїв на місяць.
Державна монополія на продаж алкоголю
Альтернативою є ресторани, але і вони були змушені купувати алкоголь у держави. Однак в ресторанах до 1977 року купувати алкоголь можна було лише в комплекті з теплою їжею: щоб виконати вимогу закону, потрібно було замовити хоча б варене яйце. Зараз ця норма скасована, але діють інші обмеження: наприклад, придбаний у ресторані або барі алкоголь має бути спожитий у стінах закладу. Замовлену пляшку потрібно одразу відкрити, а також простежити, щоби клієнт її не виніс.
Після того, як у 1995 році Швеція вступила до ЄС, в Systembolaget з’явилось вино в пакетах, а приватним підприємствам дозволили виробляти, імпортувати і здійснювати оптову торгівлю алкоголем, в тому числі постачати його напряму ресторанам. Споживання алкоголю протягом 1995-2005 рр. збільшилось на 30% - з іншого боку, структура споживання стала більш “континентальною”, з меншою часткою міцних напоїв.
Утім, державна монополія на роздрібну торгівлю збереглась і по сьогоднішній день. А разом з нею актуальними залишаються жорсткі правила цієї торгівлі. Йдеться не тільки про мінімальний вік покупця (20 років) та заборону продавати алкоголь нетверезим покупцям або людям, які, на думку продавця, купують його для неповнолітніх. Крамниці не перебувають у “кроковій доступності”: зазвичай вона одна на невелике місто, зачиняється в 5-6 вечора і не працює по неділях. Уся продукція, що міститься в магазині, включно з пивом, продається поштучно: неможливо купити пачку пива або ящик вина. Заборонені будь-які акції та знижки, які стимулюють купувати більшу кількість. Туристів часто дратує, що в Швеції неможливо купити охолоджене пиво: це пов’язано з суворою антимонопольною нормою. Жоден товар не може продаватися в умовах, які роблять його більш привабливим, а значить у холодильнику має бути або вся продукція (що технічно складно здійснити), або ніяка.
Чим міцніше, тим вищий податок
Найбільша претензія споживачів, однак, не до цих правил, а до захмарних цін на алкоголь. Левову частку роздрібної ціни займають податки. Ставка ПДВ становить 12% (як і для продуктів харчування) для напоїв зі вмістом алкоголю до 3,5%, які продаються в магазинах. У ресторанах вони оподатковуються за ставкою 25%, яка також діє для будь-яких напоїв, міцніших за 3,5%, незалежно від місця розповсюдження.
Вміст алкоголю є єдиним критерієм при обчисленні акцизного податку: держава намагається об’єктивно підходити до справи, змушуючи платити пропорційно більше за споживання більшої кількості етилового спирту. На пиво міцністю до 2,8% податок нульовий, а після перетину цього порогу він зростає пропорційно міцності. Наприклад, для пива міцністю 5,5% базова ставка 1,94 крони за літр помножується на показник міцності (5,5) і становить 10,67 крон/літр. За вино міцністю до 15% доведеться заплатити 25 крон/літр, а за портвейн або херес, міцніші за цей поріг — 53 крони. Водночас, горілка, коньяк або інший алкоголь міцністю 40% обкладається акцизом у розмірі 204,6 крон/літр. Таким чином, для споживача існує пряма матеріальна вигода в тому, щоб надавати перевагу вину перед міцним алкоголем, значно шкідливішим не лише для здоров’я, але й для добробуту.
Комерсантові теж є резон обрати легший алкоголь для виробництва та розповсюдження як більш прибутковий. “З ціни цілої пляшки нашого міцного напою Gunsmoke, 225 крон, виробник отримує 29 крон. Решта — алкогольний акциз 140 крон, дохід Systembolaget 11 крон і 45 крон ПДВ: виробник отримує 29 крон (13%), держава 196 крон (87%)”, - так скаржився на життя Ларс Нільссон, власник одного зі шведських лікеро-горілчаних заводів, ще до останнього перегляду ставок, що відбувся в 2014 році.
Як вийти із ситуації: шведський досвід
Все сказане не означає, що для винахідливої людини, яка любить алкоголь і не любить переплачувати, немає виходу. Шведський уряд оподатковує поштові посилки з алкоголем із-за кордону, але шведи частенько їздять за кордон за дешевим спиртним: з країн Прибалтики паромами в Стокгольм, або ж з Данії в південну Швецію. Данські ціни найнижчі з-поміж скандинавських країн, але все ж вищі за німецькі, і багато хто їде на шопінг у ФРН.
Шведська поліція іноді зупиняє машини, що прямують з Копенгагена, але цікавиться вона загальною вагою багажу: четверо людей разом можуть разом ввезти без податків і мит 800 літрів пива і вина, що перевищує дозволене навантаження для багатьох автомобілів. Водночас, у будь-якій частині країни поліція іноді може влаштовувати на дорозі “пункти перевірки тверезості”, коли машини зупиняють для перевірки стану свідомості водія.
В тренді – антиреклама власної продукції
Systembolaget — парадоксальне комерційне підприємство, яке витрачає ресурси на негативний маркетинг своєї продукції. На шведському телебаченні регулярно виходять свіжі рекламні ролики державної алкогольної монополії, присвячені різноманітним аспектам шкоди від алкоголю: про те, як погано багато пити в присутності маленьких дітей; про шкідливість ситуації, коли дитині-підлітку дозволяють пити з дорослими в сімейному колі; про неприпустимість тиску на непитущу людину на вечірці, тощо. В аналогічному дусі оформлений і інтер’єр магазинів: вся реклама, яка там є, зводиться до антиреклами їх товарів, бо в центрі державної політики є публічне здоров’я. Шведський уряд постійно моніторить споживання алкоголю, його наслідки для здоров’я та суспільства, а також реакцію громадян на державну алкополітику: більшість шведів вважають її правильною.
Результати можна побачити в статистичних даних: в середньому північноєвропейські країни п’ють удвічі менше, ніж східноєвропейські. Стереотипи про “національні характери” тут ні до чого: скандинави історично вважалися дуже питущими, водночас зараз середньодобове споживання алкоголю в Норвегії вдвічі нижче за показник “мусульманської” Туреччини. Існують значні розбіжності всередині східноєвропейського регіону: наприклад, лідером з середньорічних обсягів споживання алкоголю, за даними ВООЗ, є Білорусь (17,5 л), Молдова (16,8 л) і Литва (15,4 л), тоді як Росія перебуває на четвертому місці (15,1 л), а Україна на шостому (13,9 л). Державна політика впливає на ці цифри значно сильніше, ніж культурні стереотипи.
Важливою є структура споживання алкоголю: політика шведського уряду змінила її на користь вина і пива (відповідно, 46,6% і 37%), і на міцний алкоголь там припадає лише 15,1% споживання. В Україні ж 48% спожитого алкоголю — це міцні напої, значно шкідливіші за вино, яке в нас п’ють значно менш охоче (9%).
Підсумки такої ситуації — разюча різниця в смертності, викликаній алкоголем (серцево-судинні захворювання, нещасні випадки та насильство внаслідок споживання алкоголю тощо). Україна є незаперечним лідером у цій галузі: 34,4% всіх смертей у нашій країні прямо або непрямо пов’язані саме зі спиртним. Недалеко від України знаходяться Росія і Литва. Водночас, у Швеції цей показник дорівнює 3,3%, у Норвегії 2%. Приріст населення в Україні негативний: -0,7%. У Швеції він становить 0,6%.
Громадське здоров’я – понад усе
Було б неправильно говорити, що заборона або жорстке регулювання споживання алкоголю — єдиний, достатній чи навіть необхідний захід у боротьбі за публічне здоров’я та зниження смертності. Ідеться не лише про регулювання алкогольного ринку та пропаганду здорового способу життя, але й про політику в сфері охорони здоров’я та забезпечення достойного рівня життя. Незважаючи на відсутність жорсткого “скандинавського” регулювання алкоголю в Німеччині, там відсоток смертей, пов’язаних зі спиртним, перебуває приблизно на тому ж рівні — тому що спільною для цих країн є наявність розвиненої системи охорони здоров’я та глибоко вкорінених інструментів “підстраховки” соціально вразливих громадян, які запобігають їх виключенню з суспільства. Соціальна нерівність, яка є важливим джерелом стресів, у цих країнах також значно нижча ніж в Україні.
Ситуації в Україні не зарадить нинішня боротьба місцевої влади проти нічної торгівлі спиртним доти, доки вона не поступиться місцем централізованій і всеохопній державній політиці, спрямованій на поліпшення громадського здоров’я, а не на боротьбу за моральність або публічний порядок.