Утім, географія – не жарт, і ПАР усе ж таки від нас далеко. Настільки, що тут геть не говорять російською і зовсім немає української діаспори. Це країна атрибутів та ярликів у дусі оригіналів Старого Світу. Тут міста з європейськими назвами Рустенбург, Порт Елізабет, Кейптаун, тут видаються свої Daily Sun та The Times, всі без винятку говорять англійською… Проте треба бачити ці міста, читати ці газети і слухати ЦЮ англійську. Перше, а значить – і найстійкіше враження про країну: трупа студентів з інституту Лумумби взялася поставити без режисера й сценариста п’єсу Сомерсета Моема, дякувати богові реквізит був.
Те, що ми не вдома і навіть не в Європі, стало зрозуміло, коли зустріли в аеропорту «Тамбо» Арсена Венгера, що одиноко стояв на тротуарі. Ви коли-небудь бачили Арсена Венгера, який самотньо стоїть на вулиці, поки люди ходять повз нього, ловлять поряд таксі, курять… Правильно, це неможливо! Для Європи. А у ПАР першими, хто впізнав знаменитого тренера «Арсенала», що приземлився в Йоганнесбурзі, стали мексиканські фани. Так і хотілося сказати: які культурні люди!
Мексиканців понаприїхало дуже багато, однак навіть якщо до їхнього числа додати нуль, то все одно битву перед битвою вони програли. Річ у тім, що перший матч Мексика проводила з ПАР, і тут не було сенсу мірятися біцепсами. Декілька репетицій легендарної армії уболівальників «Бафана-Бафана» в центрі Йоганнесбургу дали повне уявлення про те, що таке поціновувачі футболу з Південної Африки. Місто було паралізоване на півдня, а пробки тяглися магістралями далеко за муніципальні межі.
Всі фото: EPA/UPG
За перший тиждень на півдні Африки вдалося розкусити важливий секрет, систему, так би мовити, пабліситі тамтешніх мешканців: тут перед усіма без винятку стоїть завдання створити позитивний імідж країни у світі. Реалізують його розумно: на все, про що питають, місцеві посміхаються, погоджуються та кивають головами.
«Велкам ту Сайз Ефріка» – такий девіз 19-го чемпіонату світу з футболу. Але велика кількість людей в уніформі не гарантує ані безпеки, ані порядку.
Тут немає чітких схем проїзду транспорту на об’єкти Мундіалю, відсутній інститут волонтерів, і хоча кожен із готовністю відповідатиме на ваші запитання, інформації це не додає. Тут ніхто нічого не знає, і 44 тисячі поліцейських в новій уніформі лише складають масовку на постах перед стадіонами. Президент Джейкоб Зума виконав свої обіцянки, і до першості закупили сучасну техніку для забезпечення безпеки: нові надчутливі магнітні брами, кабіни для просвічування вантажу. Проте майже одразу половина апаратури вийшла з ладу в руках профанів-користувачів, і торби уболівальників та валізи журналістів переносили зверху над автоматичними коробками, часом навіть не питаючи, що там усередині.
На вході на стадіон я спитав колегу зі Швеції Денніса, що у нього в наплічнику. «У мене ноутбук, проте можна було пронести будь-що. Ось я в кишені маю ножа на брелоку від ключів, проте коли задзвеніла рамка, я просто автоматично вказав на велику пряжку на ремені, і мене із посмішкою пропустили далі!» – пояснив швед принцип роботи системи.
Навіть у найбільшому місті країни Йоганнесбурзі і на найбільшому стадіоні «Соккер Сіті» абсолютно не готові до терактів. Сказати більше, таке враження, що тут навіть не розуміють такого терміну – тероризм. На футбольних аренах на паркани наварені хижі залізні штирі, сітки змащені огидним солідолом, до спіралей колючого дроту підвели електричний струм… Проте такі барикади закликані протистояти натовпу – зрозумілому і звичному для Південної Африки злу.
Тут не радять пити воду з-під крану, не радять виходити самому ввечері на вулицю, проте ніхто не застерігає від безглуздості африканців. На стоянці мені дали припаркуватися на перше ліпше місце, при тому що я заблокував дві сусідні машини; у їдальні медіацентру в Порт Елізабет восьмеро працівників півгодини вирішували, як продати салат окремо від лазаньї, і за підтримки іще двох менеджерів постановили, що можна віддати безкоштовно. А спроба вивчення мови зулу закінчилася складанням словника написань і транскрипцій першого і найважливішого слова «саубона» (вітаю). Коли я дізнався, що одного корейського журналіста прибили в сортирі кримінальні елементи, про яких так завзято волали газети, то відразу подумалося: він явно відмовився піти на контакт!
Південна Африка – рідкісне місце. Якщо ти сюди потрапляєш, то треба чесно давати собі звіт, що це вперше і востаннє в житті. Напевно, саме тому тисячі не вельми заможних людей витратили рік чи два, аби така подорож стала можливою. Аргентинцям та бразильцям дістатися в ПАР трохи легше, ніж, скажімо, американцям: між Буенос-Айресом і Кейптауном вісім з гаком тисяч кілометрів, до того ж, літає прямий рейс. А от мешканцям Північної Америки доводиться зупинятися в Європі. Великі «Аеробуси» на 350 пасажирів виконують нічні 13-годинні перельоти через весь континент. І тут уже не суттєво, чи ти чемпіон світу зі збірної Італії, чи вболівальник із Молдови. В літаках всі однаково вдягають червоні теплі шкарпетки, жують чергові булочки, дивляться запропоновані фільми і сплять у незручних позах. А по приземленні всі роблять абсолютно однакові квадратні очі: як +7? Всього +7 градусів, це ж холодно! Так, у Південній Африці зима, а червень – найпрохолодніший її місяць. Це в Україні зараз Африка, а у ПАР вранці з рота іде пара!
У країні існує дві культури: залишки цивілізації Великої колись Британії та транснаціональна культурка урбан – ознака глобалізації світу. Сьогодні всі великі міста світу у чомусь схожі. Тут є шопінг-центри H&M та C&A, будівлі банків, розмальовані графіті, та універсальна мова спілкування – «інтернешнл інгліш». Проте варто від’їхати на 40 кілометрів від мегаполіса Йоганнесбурга до Преторії, і відкриється інше життя – шматочок старої патріархальної англійської Африки: з білими заможними людьми, чорними служницями, вранішніми газетами на галявині перед воротами і зеленим парком посеред міста, де на траві лежать просто неба мешканці і гості столиці. Не можна не засуджувати апартеїд, проте англійські традиції залишили у житті народів зулу та суахілі глибинний культурний слід, а нова ера розвитку несе країні хіба поп-музику, голлівудське кіно, комп’ютерні ігри та СНІД. Статистика зростання інфікованих на СНІД у ПАР лякає, і у цьому теж є схожість з Україною…
Квитки на матчі чемпіонату більшість іноземців купувала на сайті ФІФА, і тут була застосована регіональна система цін. Наприклад, мексиканці отримали три квитки на матчі своєї збірної у групі (проти ПАР, Уругваю та Франції) за $900, тоді як фани Аргентини за ті самі гроші змогли придбати перепустку лише на перший поєдинок – із Нігерією. А для європейця тижнева подорож у Південну Африку з відвідуванням трьох ігор та однією екскурсією обійшлася у немалі гроші – близько ?7 тис. Проте чого не зробиш, якщо твоя команда грає на чемпіонаті світу. І як шкода нам, що свої гроші ми витрачаємо на чужі збірні.
На момент старту Мундіалю лише на два із 59 матчів було повністю розпродано квитки. Африканці часом просто не можуть собі дозволити таку розвагу, як подивитися футбол наживо. Люди, що отримують дві з половиною тисячі рандів, не віддадуть синові три сотні на квитки – це підірве життя родини. «Вони набудували стадіонів, а ми не можемо туди навіть потрапити, – обурюється Ніеганг, водій таксі в Дурбані. – Це тільки в газетах пишуть, що цей чемпіонат для нас, насправді він для ФІФА і нашої влади, ось хто отримує з цього гроші. А наше життя майже не змінилося, і не бачу, коли зміниться!»
Проте навіть на незаповнених стадіонах у команд Нігерії, Гани, Кот-д’Івуару та, безумовно, ПАР буде справжній 12 гравець. Місцеві мешканці приходять підтримувати своїх, підтримувати африканців! При всіх протиріччях, розбіжностях і конфліктах одного у цих людей не відняти – континентального патріотизму. «Africa forever!» – ось якраз такого ми про себе в Європі сказати не в змозі.