1
― Нині і повсякчас, і на віки віків, ― протяжно співає православний священник над закритою труною, засипаною квітами.
За кілька метрів на подвір'ї патбюро ― відкрита труна з аж восковим всушеним тілом. Об сусідню стіну обіперли ще три віка. З машини бюро двоє чоловіків у захисних костюмах виносять ще одне тіло в чорному мішку.
У коридорі домовина, замотана в плівку, малюнок Богородиці на склі й далі ― каталки: якісь порожні, якісь з тілами. Біля сходинок на другий поверх дідусь ― закрите обличчя, костюм, ноги зв’язані докупи шматочком квітчастої тканини, ніби видертим зі старої хустки. Поверх тіла складені черевики. Він помер у лікарні не від ковіду. І сьогодні така причина смерті тут чи не в меншості.
Потік людей і тіл коридорами патбюро здається нескінченним.
З 2015 по 2019 рік у білоцерківських лікарнях помирали за рік 560-590 людей. У 2020-му майже вдвічі більше ― 900. Загалом Україна посідає перше місце в Європі за смертністю від ковіду.
Минулоріч з березня до кінця року в лікарнях Білої Церкви від ковіду померла 231 людина. Та вже за кілька місяців 2021-го цю цифру майже наздогнали: у січні до патбюро привезли 27 тіл у чорних пакетах, у лютому ― 29, у березні ― 106. Квітень має всі шанси стати ще гіршим ― за 9 днів померло вже 37 людей з підтвердженим діагнозом. І це без урахування районної лікарні, смертей вдома і хибно негативних тестів.
Раніше машина патбюро виїздила до лікарень по тіла разів 5 на добу. Тепер же ― 15-20.
Біла Церква ― місто невелике, 200 тисяч людей. Тож працівники і працівниці патбюро приймають у мішках знайомих, шкільних друзів, маминих подруг, сусідів. Для них цифри абзацом вище ― не просто цифри. Та все ж особливий початок відліку, перший померлий.
30 березня 2020 року від ковіду помер перший мешканець Білої Церкви ― дитячий патологоанатом Ігор Михайлович.
― Ми 10 років разом працювали, ― каже начальник патбюро Борис Миколайович, дивлячись, як на подвір’я приїжджає чергова машина з померлим від ковіду. ― Хороший був лікар, хороший товариш, веселий. Йому було 46 років, займався спортом, а ковід його першим забрав. У березні тоді повернувся з Єгипту.
Його смерть колеги переживали тяжко. Рік тому, коли страху й паніки було неспівмірно більше, ніж хворих, Ігоря Михайловича навіть відмовилися відспівувати. Тож над його труною на подвір’ї патбюро стояли його сестра, друг і Борис Миколайович.
― До смерті неможливо звикнути. Неможливо, ― коротко говорить він, не відриваючи погляду від колег у синіх комбінезонах, що обробляють дезрозчином чорний пакет. ― Це може бути з ким завгодно. Ні зв’язки в медицині, ні знання не допоможуть.
У жовтні Борис Миколайович і сам готувався до смерті ― температура 39℃ трималася два тижні. Одночасно хворіли дружина і син. З мамою, з якою і до хвороби зустрічався тільки на відстані, не бачилися два місяці, поки була вірогідність заразити. З тієї осені перехворіли всі працівники й працівниці бюро.
Що далі, то більше знайомих і помирають, і хворіють. Телефон не змовкає і вночі ― просять допомогти з місцем у забитих лікарнях. Борис Миколайович може хіба поспівчувати і з важким серцем відмовити ― не допомогти ніяк.
― Поки це не стосується кожної сім’ї, люди поводяться, ніби пандемії немає. Але навіть тоді не всі розуміють ― проводять похоронні обіди за померлим від ковіду, а потім гості зустрічаються в лікарні з тим самим діагнозом. А потім хтось потрапляє і сюди. Можна ж і без обіду віддати шану померлому, а вони думають про те, що скажуть люди, ― зітхає Борис Миколайович.
Він не відчуває злості. І коли приходять розлючені й розбиті родичі, кричать на нього і колег просто тому, що не очікували цієї смерті і не знають, як втримати горе в собі, він намагається зрозуміти. Коли сил на розуміння немає ― тримається, щоб не закричати у відповідь.
2
«Це місце, де мертві вчать живих». Напис латиною над входом у те, що тут називають «Секційний зал». Назва не готує до того, що буде за напівзаскленими непрозорими білими дверима.
Василь, убраний у халат, гумові рукавиці, чепчик і маску ― так, що видно тільки темні кола під очима ― порпається. Певно, єдине слово, що підходить, бо точні рухи його різкі, швидкі, доведені до автоматизму: скальпель, пінцет, ножиці розтинають теплі тканини, вихоплюють петлі нутрощів, надрізають бліді перетинки. Людина ― спорожнілий футляр.
Крізь респіратор пробивається нудотний запах. З прочиненого вікна не стихає спів священника за померлими ― від цього звуку тут нікуди не дітися з 9 ранку і аж до вечора, поки поминальний конвеєр не спиниться.
― Інсульт, ― коротко каже Василь.
Через пів години він загляне в кабінет до Бориса Миколайовича:
― Інсульт такий, що правої півкулі вважай немає, інфаркт міокарда і двобічна полісегментарна пневмонія. Людина три дні лікувалася від інсульту, а там ковід такий, що капець.
Розтин проводили, бо не знали, від чого та жінка померла. Якби вона мала позитивний тест на ковід, її відразу привезли б у закритому й продезінфікованому мішку. Проте в лікарні вона провела менше ніж добу, тесту не мала, тож розтин обов’язковий.
Останній рік до кожного розтину тут ставляться як до розтину людини з ковідом ― респіратор обов’язковий. Спершу випадків такого посмертного виявлення ознак хвороби було небагато. А минулого тижня з усіх розтинів, що проводив Василь, 80% показали пневмонію, навіть якщо офіційно людина померла від інсульту, діабету чи інфаркту. Щоправда, ці люди до статистики померлих від ковіду не потрапляють ― тест їм не роблять. Тож у свідоцтві про смерть дописують «двобічна полісегментарна пневмонія», а не «ковід». Таких дописок за останні тижні ― море.
Василь 10 років працював на «швидкій» ― зараз йому 28, і він уже не хоче нікого рятувати. Каже, забракло людського ставлення і хотів мати спокійний сон. Тож у серпні він прийшов до патбюро і тепер сидить на місці померлого Ігоря Михайловича.
― Я прийду додому, і для мене це все скінчиться, ― говорить. ― Смерть ― це частина життя, нікуди від цього не дінешся. Так, за кожною людиною ― окрема історія, близькі, що страждатимуть. Але глобально, у масштабі 8 мільярдів людей на планеті це ― ніщо.
Глобальна паніка йому таки трохи передається, тим паче, бабуся Василя саме хворіє на ковід. Але він тримається на тому, що знає: нічого вдіяти не може. Чоловік один з небагатьох у патбюро не відмовився від вакцинації, але надії не має ні на що:
― Мені здавалося, люди задумаються, коли почнуть хворіти й помирати їхні знайомі. Але на цих ідіотів нічого не впливає: якось до нас по тіло батька, що помер від ковіду, прийшов хлопець ― маску вдягати відмовився, ще й сказав, що не вірить, що батько помер саме від цієї хвороби. Я не знаю, що з цим можна зробити.
Василь ― другий лікар за 23 роки роботи Бориса Миколайовича, який прийшов у патбюро. Зараз їхній колега саме хворіє на ковід, тож на все патбюро їх двоє. Щоб спокійно працювати, треба б ще принаймні двох-трьох колег ― та прийти нема кому. Така ситуація і в решті областей. За умов пандемії впоратися в такому складі тяжко й поготів, тож із серпня тут працюють і в суботу, а іноді і в неділю, працюють до вечора, щоб видати всіх ― інакше в понеділок ніде буде складати тіла.
3
На столі Бориса Миколайовича ― список померлих на ранок п’ятниці. За минулий день уже назбиралося більш як десяток прізвищ.
Тих, хто помер від ковіду, привозять у чорних мішках на заднє подвір’я в окремі холодильні камери або великий холодильник ― його докупили цьогоріч: у камерах могли лежати до 14 тіл, і це число довелося збільшити втричі. Одна камера на два тіла коштує 80 тисяч гривень ― таких грошей у патбюро немає. Якщо травень поб’є попередні рекорди, місця знову забракне.
А поки що машини прибувають. Санітари й санітарки в небесно-блакитних захисних костюмах і респіраторах переносять тіла з машини в холодильну камеру, з холодильної камери ― у труну. Все обробляють дезінфектором, поверх пакета кладуть одяг, запинають тканиною, закручують віко ― і віддають на відспівування. Хтось потім труну відкриває, перевірити, чи дійсно зі своєю близькою людиною прощається.
До траурних залів, де зробили ремонт перед самою пандемією, не пускають, тож на подвір’ї черга з людей і машин. Співи за упокій не стихають. Нові хрести все обпираються на стіну, похоронна служба не встигає ховати тіла, люди знімають маски, обіймаються, плачуть.
У машині ритуальних послуг домовина їде на цвинтар. Його нова, уже третя секція ― свіже перекопане поле. Пластикові квіти й пластикове гілля на хрестах схоже на ліс ― тріпочуть стрічки, рахуючи ряди, збиваюся з ліку. Поруч ще порожні ями для майбутніх трун. Здається, їх безмір.
А вже завтра копатимуть нові ― за 2,5 години ранку п’ятниці до патбюро привезли ще чотирьох померлих від ковіду.
Увечері на подвір’я приїжджає машина ― зі шланга обливають ледь не все, щоб продезінфікувати. Дарма, що в цьому немає сенсу для боротьби з вірусом ― певно, у цьому є сенс для боротьби зі страхом і невідворотністю.
4
Врешті, дорогою до Києва починає нудити. Хочеться змити з себе все, навіть вимити мозок від спогадів: веселі таксисти, що возили нас містом, не одягаючи маску; хрести, що стирчать зі свіжих могил, схожі на оніміле, вщент переможене військо; теплий нудотний запах нутрощів. Згадую фразу з «Божественної комедії» про пекло: «Залиш надію кожен, хто сюди заходить».
Ми з білоцерківського Аїду вийшли; але надії немає?