Юрій Цукан (Станиця Луганська, Луганська область)
Юрій Цукан керує будинком культури у Станиці Луганській уже четвертий рік. Чоловік з Луганська, після початку війни жив у Києві та Сумах ― працював у театрі, філармонії, на телебаченні. Повернувся до Станиці Луганської після смерті тата ― той залишив у прифронтовому містечку великий будинок, за яким треба було доглядати.
Будинок культури побудували у 1970 році. Зараз у залі на 224 місця іноді немає де сісти ― Юрій проводить більше 80 концертів на рік: вистави, хори, співи, танці. Чоловік домовляється з районною адміністрацією, щоб дітям надавали автобус для поїздок на заходи у будинок культури ― громадський транспорт у містечку ходить нечасто.
На попередніх посадах Юрій звик займатися рекламою, тож і тепер монтує відео для YouTube-каналу, робить буклети й брошури ― роздає у школі, місцевих установах. А ще ― клеїть дорогою на стовпи. Іти додому ― десять кілометрів.
Анна Золотухіна (Петропавлівка, Луганська область)
Анні Золотухіній 25 років ― вона тільки-но отримала диплом магістра. За освітою дівчина вчителька географії, але ось уже місяць керує місцевим будинком культури, до цього ― організаторкою заходів у місцевій школі .
Разом з Анною у великому будинку культури працює восьмеро людей. Раніше вони мали власну кінобудку, танцювальні класи на другому поверсі, але зараз у будинку культури немає опалення, подекуди і світла. Тож діти, яким Анна викладає хореографію, репетирують прямо на сцені, а ще ― самотужки шиють костюми.
Зараз у холодному фойє проводять дискотеки, місцеві пенсіонерки мають власну кімнату для шиття. Анна планує писати гранти, щоб відновити кінопокази. Найперше напише заявку на новий ноутбук ― у її старому ноутбуці немає виходу для кабеля, що під’єднується до проектора.
«Усі, хто міг, виїхали. Я теж могла, насправді, але вирішила лишитися і продовжувати робити щось у селі. Бо що буде, коли всі поїдуть?»
Олександр Тіханок (Новоайдар, Луганська область)
Олександр Тіханок уже 10 років працює у півстолітньому будинку культури, що колись називався «Імені 50-річчя радянської влади». Чоловік працював на нафтопереробному заводі, вів дискотеки, а гра у музично-вокальних ансамблях завжди була тільки хобі ― платили у цій сфері мало. Коли ж заводи закрилися, Олександра запросили до будинку культури звукооператором і керівником дитячого вокального гуртка. Щоб стати директором, він закінчив Луганський інститут культури й мистецтв.
Нещодавно на ремонт клубу почали виділяти кошти. У будинку культури є зал на 337 місць, бібліотека, танцювальний клас і кімнати для вокалу. Навіть wi-fi. А от працівників бракує ― немає ані звукооператора чи звукорежисера, ані хореографа чи художнього керівника. Усі ці функції Олександр виконує самотужки. А ще веде сторінку клубу на Facebook, от тільки бідкається, що не може перейменувати її з російської на українську.
«Раніше сюди направляли молодь після університету. А тепер усі відразу їдуть у Харків, Київ чи Дніпро ― минуло року жден випускник не лишився. До бойових дій ― 30 кілометрів, ми чуємо перестрілки й вибухи. О 6 вечора життя тут уже немає. Але ми все одно намагаємося дарувати гарний настрій людям. Часто їздимо на Західну Україну на обмін досвідом ― але атмосфера там інша. Люди вільні.
Я людина патріотична до свого краю ― нащо мені кудись їхати? Тут теж треба комусь працювати, направляти людей, прививати їм любов до України».
Єлизавета Анохіна (Тарасівка, Донецька область)
Єлизавета Анохіна за освітою ― медична працівниця, але в місцевій «лікарні» досі працюють самі тільки пенсіонери. Будинком культури жінка керує два місяці ― їй завжди хотілося співати. Але поки син Кіріл маленький, Єлизавета більшість часу присвячує йому.
Будинок культури заснували в 1975 році. Тут була більярдна і бібліотека, посадковий зал на 176 місць, кінобудка ― зал зазвичай напівпорожній, у бібліотеці роблять ремонт, а замість більярдної місцева лікарня, про кіно не згадують. На стінах біля закинутої оркестрової ями ― власноруч вирізані паперові сніжинки. Раніше клуб мав власну котельню, натомість тепер поки говориш ― пар з рота клубочиться. Діти не можуть прийти на репетиції, дорослим нецікаво. У місцевій школі 56 учнів та учениць ― вони приходять на дискотеки, ставлять сценки, співають, виступають на День села. У Тарасівці прописано 350 людей, насправді проживає ще менше.
«Я завжди жила в Тарасівці. Молодь виїжджає, а куди я поїду з дитиною і без чоловіка? От і працюю, де є робота. До нас рідко приїжджають, але ми на всі великі свята робимо концерти. Ви до нас приїжджайте частіше…»
Алла Комок (Первомайськ, Донецька область)
Алла Комок керує будинком культури вже 5 років, відколи через війну звільнилися і виїхали попередні працівники. Жінка із Запоріжжя, але переїхала на Донеччину за чоловіком. Він помер 7 років тому, але Алла нікуди не поїхала ― навіть під час обстрілів. Каже, уже рідне.
Будинок культури побудувли в 1978 році. Тут уже давно немає опалення ― щонайменше 30 років. Відновлювати його коштує надто дорого, тож під час репетицій вмикають один обігрівач. У клубі є дзеркальна кімната для репетицій, 7 гуртків, клуб вихідного дня для людей похилого віку і театр. Найчастіше збираються влітку ― тоді не холодно. Але Новий Рік і Різдво святкують обов’язково. Завдяки грантовій програмі в будинку культури поставили нові вікна і навіть провели інтернет ― то була велика подія. Зараз Алла їздить на тренінги й обміни досвідом з іншими громадами. Також вона веде Facebook-сторінку клубу ― розповідає, як проходять свята, хто приїжджає. Серед гостей ― Світлана Білозір і Арсен Мірзоян.
«У нас зал на 300 посадочних місць, але буває, що на свята люди не мають де сісти. Я завжди всім дякую ― ми ж для них стараємося. А вони нам щось для костюмів приносять, допомагають. Під час обстрілів ми разом збиралися на репетиції і співали ― так не чули ніяких звуків. То була віддушина. А коли дуже бомбили, то ховалися у підвали. А куда їхать? Тут усе рідне, все своє, не бачу сенсу нікуда їхати».
Галина Яремич (Тарамчук, Донецька область)
До 2000 року Галина Яремич жила в сусідньому Курахово, а потім чоловіка перевели дільничним до Тарамчука. Кілька років жінка не мала постійної роботи, а у 2004 у будинку культури з’явилася вакансія, куди її запросили. Щоб стати директоркою, вона заочно навчалася у Донецькому училищі культури ― у 45 отримала диплом.
Зал розрахований на сотню глядачів і глядачок, але основний, неробочий, може вмістити аж 650. Раніше там було кіно, оркестрова яма і софіти. Натомість тепер тут склад старих меблів з сільської ради.
Клуб побудували у 1973 році, він належав радгоспу-мільйонеру, тож мав достатнє фінансування. Від тієї величі лишилися тільки читальний зал, бібліотека і музей. У колишньому танцювальному залі з кам’яним панно на стіні тепер порожньо ― під час бойових дій тут був штаб батальйону «Айдар». У будинку культури немає світла, води, опалення і туалету. Цьогоріч видали обігрівач для малого залу, але його вмикають нечасто ― економлять. Є гуртки, але немає ні хореографа, ні викладача вокалу ― у клубі працює директорка, технічні працівники й бібліотекарка. Усього п’ятеро людей.
«Багато людей виїхали, коли війна почалася. Але мені тут подобається. Іноді їжджу в Курахово до сина, але навіть ночувати там не хочу. Я звикла до дітей і вже не можу без них ― ніколи на них не кричу. І хвалю, навіть якщо не вміють співати, а хочуть».
Наталія Джевлах (Красна Поляна, Донецька область)
У Красній Поляні є велика грецька діаспора, тож будинок культури оформлений відповідно. Тут часто проводять заходи, присвячені національній меншині.
Наталія Джевлах ― художня керівниця дому культури. Вийшла заміж за грека і жартує, що «всі ми в Красній поляні вже стали греками». Її колега Ольга Папакіна також українка, а от директор Артур Узбек ― грек.
Ще 10 років тому в приміщенні будинка культури був корпус школи, ще раніше ― житловий будинок. Коли великий клуб обвалився, культура довго не мала прихистку, а потім переїхала сюди. Зараз місцеві мають студію образотворчого мистецтва, танцювальний колектив «Калерхів», вокальний ансамбль, у малому залі проводять дискотеки.
Алла Канжукова (Мангуш, Донецька область)
Алла Канжукова працює в місцевому будинку культури вже майже 15 років, але все ще виконує обов’язки директорки. Вона організовує фестиваль грецької культури, у клубі працює танцювальний колектив, театральний, діти їздять на всеукраїнські та міжнародні конкурси. У клубі, збудованому в 1967 році, працює 14 людей ― Алла каже, що цього недостатньо, але більше взяти в штат не можна.
У Мангуші є кілька військових частин, тож до клубу часто приходять військові. Для них проводять конкурс «Пісні, народжені в АТО». Місцеві часто збираються і ліплять для фронту вареники, передають консервацію.
Алла керує клубом спілкування «Життєлюби» для людей похилого віку. Вони щомісяця збираються, що разом випити чаю, поїсти печива, поспівати і поспілкуватися ― а зазвичай їм немає чим зайнятися у прифронтовому містечку і вечори проводять у самотності.
«З початком війни у Мангуші стало більше людей. Приїжджають військові, переселенці. Тепер у нас більше дітей. Але вони кинули там усе і просто сидять тут. Іноді дивишся ― і душа розривається».