“Дякую, що врятували мого чуба”
На подвір'ї Ірпінського військового шпиталю чути уривчасті канонади жолудів, які дзвінко вдаряються об асфальт. Вони ніби намагаються перестукати гомін натовпу, який зібрався на порозі одного з відділень. Серед усіх виділяються кілька людей у зелених футболках з нашивками Першого добровольчого медичного шпиталю імені Пирогова.
— Цікаво, він нас взагалі пам'ятає? — риторично запитує один з них, невисокий чоловік, але з таким громовим голосом, що одразу забирає всю увагу. Це Андрій Нечипорук, він разом із трьома своїми колегами, Андрієм Сіраком, його сином Степаном та Сергієм Побережним, евакуювали у Курахове Дмитра Гержана з позивним "Тритон". Того самого бійця, який втратив ногу під час вивезення з ОРДЛО Володимира Цемаха.
У той день вони разом з 24-тою окремою механізованою бригадою імені Короля Данила дислокувалися у Мар’янці, коли надійшов виклик. Ще одного учасника тієї спецоперації, пораненого сержанта 74-ї орб Олександра Колодяжного з позивним “Кол”, вивозила медрота 24-ї омб. Колодяжний помер вже у шпиталі.
“Тритон” зустрічає гостей з усмішкою від вуха до вуха. З-під рясних татуювань на руках визирають численні вже загоєні шрами від попередніх поранень. На голові бейсболка, у вусі — сережка. Він спирається на дві тростини, але швидко припинає одну біля лавки на подвір’ї — Дмитро проходить реабілітацію у шпиталі і звикає до нової металевої ноги.
— То він уже бігає!
— Людина-війна! — вигукує хтось із натовпу гостей і “Тритон”, здається, усміхається ще ширше.
Медики ПДМШ дістають гостинці: вінницький зефір, кава, домашні яблука та груші.
— Ну бороду поголили, а чуба хоч лишили?
— Я був звичайно в неадекваті, але дуже просив не голити голову. Дякую, що мого чуба врятували, — каже “Тритон” ніби-то до усіх присутніх, знімаючи бейсболку.
Людина-війна
Дмитро Гержан — солдат 74-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ. Йому 47 років, на війні вже не перший рік. У 2014 році йому відмовили в мобілізації, тому він став добровольцем 5-ого батальйону Добровольчого українського корпусу. Там у 2016 році і познайомився з Олександром Колодяжним.
— Я починав свій день на передовій з кави і цигарки, а потім йшов на зарядку. Коли доходив, то Сашко вже повертався з пробіжки, — згадує Дмитро. — Він не пив, не курив. Під час оборони Авдіївської промзони у 2016 дістав кулю в ногу. Назад до свого підрозділу повернувся ще з милицею, не просив ніякої компенсації чи допомоги. Був неймовірно скромною людиною.
Дмитро каже — операція вивезення Цемаха з ОРДЛО для них була просто черговим завданням. Увечері перед тим вони зібралися всією групою обговорити деталі, а вранці вирушили на позиції і пішли забирати "вантаж". Його треба було доставити живим — так бійці зрозуміли, що вантаж дійсно цінний.
Це було 27 червня. Відходити на підконтрольні території довелося через поле, всіяне забороненими Женевською конвенцією протипіхотними мінами. Колодяжний йшов першим, з’їжджав з пагорбу на стегні і підірвався. Дмитро кинувся допомогти йому і теж наступив на міну. Осколки другої ПМН полетіли і на Колодяжного, який лежав поряд. Сам Дмитро втратив ногу.
— Я пам'ятаю усе що було і під час поранення, і під час евакуації, — каже він. — Нас доставили спочатку в Курахове, потім гвинтокрилом у харківський госпіталь. Від когось почув, що Сашу теж евакуювали. Я зрадів, адже це означало, що операція пройшла добре, що його змогли витягнути.
У Харкові дізналися, що “вантаж”, який вони вивозили з ОРДЛО, був Володимиром Цемахом — ексбойовиком угруповання "ДНР", якого вважають головним свідком у справі про збиття МН17. Дмитро дивився телевізор, коли повідомили, що суд відпустив Цемаха під особисте зобов’язання.
— Я обурився, ну як це так? Така ціна була виплачена за доставку цього Цемаха, величезна робота зроблена, а тепер цю погань відпускають?
Олександр Колодяжний помер 11 липня 2019 року вже після того, як з Харкова їх перевезли до Головного військового клінічного госпіталю у Києві. Це було його четверте поранення. Про смерть Колодяжного "Тритон" дізнався телефоном від іншого побратима. Він не міг повірити, адже перед цим увечері до нього в палату заходила теща Сашка, розповідала, що він живий, казала, що мусить повернутися додому в Дніпро на деякий час. А вранці Олександра Колодяжного не стало.
— Зателефонував його син, теж Олександр, усе підтвердив, — пригадує Дмитро. — Це був шок, сльози просто градом лилися. Я був упевнений, що він виплутається. Ані десять, ані сотня Цемахів не вартують життя Сашка. Я готовий хоч тисячу покласти за нього.
Чутки про те, що Цемаха хочуть обміняти на українців, яких утримувала Росія, ходили вже тривалий час. Сьомого вересня Дмитро дивився телевізор. У той день 24 українських моряка та ще 11 в’язнів Кремля, включно з Олегом Сенцовим, зійшли з трапу літака на українську землю.
— Я не знаю, наскільки це було правильно (обмінювати Цемаха — Авт.), але держава мусить піклуватися про своїх громадян. Життя українців, які сиділи, дехто роками, в російській тюрмі, важливі. Я бачив, як вони сходять трапом, бачив, як на злітній смузі плакали родичі. Я був на війні і розумію, як це важливо мати можливість обійняти своїх чоловіків, батьків, яких, можливо, вже і не очікували побачити.
Як і на війні, його день починається з кави та цигарки. Потім він робить зарядку — новим вправам вчать вже реабілітологи. У Дмитра в палаті майже справжній спортзал з еспандером і гантелями, а на велотренажери і бігову доріжку він ходить до спеціального центру. Далі за розпорядком — сніданки, обіди, лікарі, психолог, рідні, друзі, побратими. Їх у шпиталі багато.
— Кожен військовий заслуговує особливого ставлення, — каже Дмитро. — Лише пару днів тому загинуло двоє бійців. Так майже кожного дня. Завдяки їм ми зараз можемо спокійно спати, працювати, а втомлене населення — втомлюватися. Кожен важливий, кожен виконує свою роботу до останнього.
Просто робота
Для медиків ПДМШ евакуація “Тритона” була 19-им викликом за місяць.
— Ми були у Мар’їнці вже не перший раз, — пригадує Андрій Нечипорук. — Надійшла команда — два трьохсотих, важких. Виїхали на точку евакуації, прийняли одного, "Тритона", і повезли в Курахове. Андрій (Сірак — Авт.) вивозив, Степан і Сергій накладали бинти. Колодяжного приймали вже медики 24-ї ОМБ. Про те, як і що відбувалося, розповів вже третій військовий, який прийшов наступного дня з контузією. У нього був шок. Він бачив, як підірвалися його побратими.
Пізніше того ж дня медикам доставили “вантаж”. Вони щойно повернулися з евакуації “Тритона” — у деяких точках під Донецьком вогневі позиції подекуди знаходяться на відстані ста метрів одна від одної. Андрій Сірак якраз порпався в машині, шукав пошкодження, решта поповнювали запаси медикаментів.
— Ми здогадалися, що це цінний військовополонений, по тому, як його супроводжували та оберігали, — пригадує Сірак. — Перед цим евакуювали Діму і Сашка і пазл склався. Але тоді ми не ставили зайвих питань. У Цемаха був знижений тиск і травма голови. Сергій, Степан і ще один медик з 24-ї бригади наклали на голову пов'язку, з якою він був на усіх фотографіях. А далі йому знов наділи мішок на голову, щоб він не бачив, куди і як привезли, та й забрали.
Ім'я "вантажу" команда ПДМШ дізналася ввечері. Їм ніхто не наказував мовчати про те, що вони брали участь в цій операції, але вони і самі довго не говорили, навіть сім'ям. Коли вже з'явилося більше інформації, близькі самі почали розпитувати.
— Тоді ми уже розповіли, що так були, так бачили, так саме Колодяжний і Гержан. І Цемаха бачили, і навіть торкалися, — сміється Сірак.
— Для нас немає різниці хто це — полонений чи наш, — продовжує Сергій Побережний. — Хто його знає — якби ми не допомогли, Цемаха могли і не доставити до пункту призначення, а полонені не повернулися б додому. Ми просто виконували свою роботу.
— Звичайно, кожен може мати власну думку з приводу того, як зараз Україна виглядає перед Нідерландами, — говорить Андрій. — Але мені здається, що насамперед варто замислитися про сім'ї, які чекали військовополонених моряків і тих в'язнів, що роками гнили в російських тюрмах. Ми бачили, які вони повернулися, який у декого фізичний та психічний стан. Чи пережили б вони ще кілька років за ґратами?
І Сірак, і Нечипорук, і Побережний не перший рік в ротації на евакуації поранених, Усі з Вінниці. Андрій Нечипорук — приватний підприємець, Андрій Сірак — керівник обласного комунального підприємства. Його син, Степан, долучився до команди цього року. Він самостійно це вирішив, тренувався на курсах польової хірургії, вчився надавати першу домедичну допомогу. До того як потрапили в ПМДШ усі допомагали фронту, волонтерили.
— З Андрієм та Сергієм раніше були у Волноваському районі, — пригадує Сірак. — У Мар’їнці колись витягували іншого бійця. Одна його нога залишилася на Донеччині, ми її просто не знайшли. Друга була в поганому стані і це чудо, що її змогли врятувати. Зараз цей хлопець живий, ми продовжуємо з ним спілкуватися.
— Це до того кажемо, що насправді ми нічого геройського не зробили. Просто опинилися у тому місці у той час, — продовжує Сергій. — Мій старший брат Ігор служив. Коли я вперше приїхав на передову, він теж там був. Тільки батько про це знав, мамі не казали — два сини, навіщо нервувати? Як на другий раз поїхав, то вже розповів їй. Вона була категорично проти, але я вже знав свою роботу, знав як має бути. У нас кожен робить те, що мусить.
— Насправді от ми розмовляємо, а наші колеги, військові медики, зараз, у цю секунду комусь надають допомогу, — каже Сірак. — І ніхто про це ніколи не дізнається. Інколи врятовані і самі довго не знають, хто першими їх приймав на борт. Можуть минути роки, вони фізично та психологічно стабілізуються і вже тоді починають цікавитися такими питаннями.
Між медиками ПДМШ та керівництвом підрозділів існує угода, за якою усі працюють разом. Андрій Сірак каже, що жодна робота не буде якісною, якщо кожен робить усе на власний розсуд без домовленостей та нормативів.
— А офіційно як? — запитую.
— А офіційно на основних роботах ми у відпустках.
Після всіх розмов, обіймів і рукостискань залишилося тільки одне — підписати для Дмитра Гержана прапора ПДМШ, останнього, що лишився у медиків. Зелений стяг розкладають над лавкою, біля якої весь цей час стояла друга милиця “Тритона”. Над лавкою висять дві здуті повітряні кульки, жовта і блакитна, прив’язані до високого дуба. Усі по-черзі схиляються біля прапора і чорним маркером виводять:
“Другу “Тритону” від Сергія”
“Усе буде Україна”
“Разом ми переможемо”.