Не ангел
Остання літня спека безжально повзе шибками Кам’янської виправної колонії №34. Попри те, що вікно займає мало не всю стіну, здається, ніби повітря маленької кімнати загусло у ворсі товстих килимів. Сонце відблискує від екрану телевізора. На почесному місці навпроти нього стоїть диван, позаду якого коливаються вазони з рослинами.
Анжела трохи невпевнено заходить до кімнати, переступає з ноги на ногу. Їй 27 років, на ній чорний сарафан, темне волосся вибивається з-під червоної поліестрової хустки, яка трохи додає їй років. Коли Анжела сідає на диван, тонка хустина сповзає на плечі. Вона нервово переминає краєчок у руках.
— Я не ангел, але хотіла б, щоб його мати знала, як сильно я каюсь, — каже Анжела. До її грудей пришпилена бірка з прізвищем, ім'ям, по-батькові та трохи вицвілою фотографією, судячи з якої колись волосся у Анжели було фарбоване і ховати його в хустку не доводилося.
Усе почалося, коли Анжела зустріла Андрія. Вони познайомилися на вокзалі — він повертався з заробітків, вона допомагала розносити листи на пошті. Він погано орієнтувався в місті, запитав у Анжели, як знайти потрібну вулицю. Їй було по дорозі. Весь час вони розмовляли, ввечері Андрій запросив на побачення. Обмінялися телефонами — дзвони, раптом що, говорив він. Раптом що настало раніше, ніж вона очікувала.
Анжела росла в прийомній родині з тих пір, як їй виповнилося дев’ять. Її мати померла, бабуся померла, у батька інвалідність. Вони жили у будинку, який колись належав бабусі Анжели — за заповітом половина мала відійти онуці, а половина тому, хто її виховав.
Анжела відсвяткувала своє вісімнадцятиріччя п’ятого лютого. А вже шостого прийомна мати сказала, що вона їй не потрібна і виставила речі дівчини за двері. Анжела дзвонила всім знайомим та подругам і ніхто не зміг її прийняти. Окрім Андрія.
Разом винаймали житло, оплачував усе він. З ними жила дочка Андрія від першого шлюбу, шестирічна дівчинка, яка називала Анжелу мамою. Вони відсудили у прийомної матері частину будинку із заповіту бабусі, переїхали. Анжелі здавалося, що ось вона, сім’я.
У той день, коли вона дізналася, що вагітна, Андрій побив її так, що Анжелу забрали до лікарні. Дитина не вижила. Ще півтора місяці Анжела стаціонарно лікувала інфекцію, яку занесли при “чистці”. До неї приїжджав дільничий, хотів відкрити справу. Але мати Андрія швидко зрозуміла, що за таке сину світить тюремний термін. Просила пробачення, благала не руйнувати йому життя, не забирати батька у маленької дочки. Зрештою, у заяві Анжела написала, що впала з дерева. З тим, щоб поліція не заводила справу за фактом, мати Андрія вже розбиралася самостійно. Більше дітей Анжела мати не може.
Анжела повернулася додому, але Андрій звідти нікуди не подівся. Вдень був на роботі, потім десь пив, а ввечері бив Анжелу. На ранок просив пробачення, казав, що більше такого не буде. Вона вірила. Побої не закінчувались. Одного разу Анжела вирішила піти, зібрала речі. Але Андрій прийшов додому раніше, побачив сумки, усе зрозумів, знову побив її, зачинив у хаті, а сам пішов ночувати до матері. Повернувся лише наступного ранку, коли Анжела мала йти на роботу. Вкотре попросив вибачення і сказав, що якщо вона хоче піти, то нехай, але спершу, вони сходять на побачення. Анжела погодилася.
Ввечері пішли до річки. Дорогою назад Андрій ще раз запитав, чи впевнена Анжела у своєму рішенні піти. Вона підтвердила, він не заперечував. Але зайшовши в двір, знову почав її лупцювати. Анжела впала. Андрій нахилився і кілька разів повторив, що якщо хоч комусь скаже, буде гірше. Завів її в дім, закрив, кудись поїхав, а повернувся вже з горілкою. Анжела готувала на кухні вечерю, коли він знову на неї накинувся — завалив на підлогу, гатив ногами. Вона хапала все, до чого могла дотягнутися. До рук потрапив ніж. Анжела відштовхнула Андрія від себе, схопилася на ноги, взяла пляшку горілки і розбила. Їй здалося, що він заспокоївся. Андрій глянув на неї, дістав з кишені гроші і наказав бігти за новою випивкою.
Анжела робить паузу.
— Я вибігла з дому і побачила лиш, як він сповзає стінкою, — продовжує. — Я випадково вдарила Андрія ножем, відштовхуючи від себе. Не зрозумівши цього я потягнула за руків’я і витягнула лезо. У мене з собою не було телефону, тому спершу побігла до сусіда — викликати швидку. Коли вони забрали його, пішла до подруги. Через півгодини зателефонувала мачуха і сказала терміново повернутися додому. Там уже була міліція. Мені було 20 років на той час.
Ще кілька місяців після затримання, Анжела приходила на засідання вкрита синцями. Її справу вів державний адвокат, Анжела стверджує, що протягом слухань він не сказав жодного слова. Єдиний, хто на суді розповів, що Андрій регулярно бив Анжелу, був його брат — Саша. Однак це не дуже допомогло. Її засудили за частиною 1, статтею 115 ККУ (умисне вбивство), вирок — 8 років позбавлення волі. Адвокат сказав, що зробив усе, що міг. Наразі до кінця терміну ув’язнення залишився один рік. Апеляцію Анжела не подавала.
— Я боялася кудись писати, думала, що можуть дати більше, — розповідає вона. — Коли проводили експертизу, я була вся синя. Але побої і те, що я більше через нього не можу мати дітей, суд не врахував взагалі. Я шкодую про те, що трапилося, в нього є мати все таки. Не знаю, як би я відреагувала, якби убили мого сина.
“Неприязні стосунки”
За даними Департаменту кримінально-виконавчої служби, станом на 1 січня 2019 року в Україні за умисне вбивство відбувають покарання 526 жінок. Скільки з них засуджені за захист свого життя або життя своїх дітей від домашнього насильства — точно невідомо. У 2016 році громадська організація "Ла Страда – Україна" провела аналіз судових вироків, за статтями ККУ, що містять покарання за насильницькі злочини, зокрема, за умисне вбивство, які були винесені жінкам. З вилучених випадковим чином 34 вироків зі 100, дослідники зробили опосередкований висновок про присутність ґендерно обумовленого насильства як причини злочину. Чому так складно? Тому що такий термін, як “домашнє насильство” тривалий час не застосовувався ані слідчими, ані прокурорами, ані суддями, а факти систематичних побоїв не бралися до уваги у судових вироках.
— Типова історія така: жінка, захищаючись від ударів чоловіка, хапає ніж і влучає в кривдника, — пояснює Урядова уповноважена з ґендерної політики Катерина Левченко. — Вона бачить, що партнер поранений, або убитий, і самостійно викликає швидку, поліцію, часто розкаюється. У таких жінок бажання саме вбити найчастіше немає. Вони намагаються захиститися, але не розраховують власні сили.
Ситуація мала би змінитися з початку минулого року, коли набув чинності закон "Про запобігання та протидію домашньому насильству", який Верховна Рада ухвалила 7 грудня 2018 року. Щоб це перевірити, за допомогою сервісу “Суд на долоні”, ми відібрали 65 вироків, винесених жінкам за умисне вбивство (ч.1 ст.115 ККУ) протягом 2018-2019 років (станом на 8.09.2019), де опосередковано фігурує домашнє насильство. У вироках його можна пов’язати з такими термінами, як конфлікт, скандал, побутова сварка, тривалі неприязні відносини. В обставинах справ жінки вказують на побої та знущання, які тривали роками. У двох випадках убитими виявилися чоловіки, з якими обвинувачені познайомилися у день вбивства. Ще у двох — сусіди, у п’яти — брати, в одному — син. У решті 55 випадків убитими були чоловіки та партнери, з них двоє — колишні.
Основне знаряддя вбивства — кухонний ніж. Часто мова йде про один смертельний удар.
Приїжджаючи на такі виклики поліція кваліфікує справу по факту — за ст.115 ККУ. Під час з’ясування обставин правоохоронці можуть узгодити з прокуратурою перекваліфікацію справи, а прокуратура — винести нову підозру. Однак для цього поліція має зібрати необхідні докази та свідчення. Також спеціальний психолог має надати висновок, що обвинувачена дійсно тривалий час була потерпілою від домашнього насильства. Для поліції це додаткова робота.
Перекваліфікація можлива також вже в суді, однак це рідкість. З 65 проаналізованих нами вироків, лише сім були перекваліфіковані на статтю 118 ККУ (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної самооборони), у двох випадках — на 116 ККУ (умисне вбивство в стані душевного хвилювання). Практики кваліфікації за цими статтями одразу по факту в Україні немає.
— Кілька років тому за статтями 116 і 118 або взагалі не було вироків, або були один чи два на рік, — каже Катерина Левченко. — З моєї точки зору це пов'язано з некоректною кваліфікацією ще на етапі слідства. Побої могли бути систематичними, водночас вважається, що афект має бути тут і зараз. Але в закордонній практиці використовують поняття хронічного накопичувального афекту. Наприклад, коли людина тривалий час потерпала від домашнього насильства, тримала усе в собі. Це все потім потрібно доводити на суді. А умисне вбивство — це умисне вбивство.
Яка суспільно прийнятна межа необхідної самооборони — не ясно. Нанесена шкода має бути "необхідною і достатньою в даних обставинах". У розглянутих нами справах, які кваліфіковані за перевищення меж необхідної самооборони, вбивству кривдника могли передувати удушення жінки, побиття ногами, важкі травми голови, спроба зґвалтування, гонитва за жінкою з сокирою, молотом тощо.
— Логіки у тому, що вважається перевищенням меж необхідної самооборони, а що ні — немає, — каже Левченко. — Я бачила справу, де чоловік з сокирою ганяв жінку двором, вона забігла в сарай, там був ніж і коли він увірвався, вона його стукнула лезом. Водночас, в обставинах зазначалося, що на той момент в чоловіка сокири в руках вже не було. Як насправді — ми не знаємо. Але має бути загальний підхід до розгляду справ, де вбивству кривдника передувало домашнє насильство.
Зараз типовий вирок для жінок за ст.115 ККУ — 7-8 років позбавлення волі, якщо є пом’якшувальні обставини, наприклад неповнолітні діти, то 5 років. З проаналізованих випадків, у п’яти суд призначав покарання 9-10 років позбавлення волі. Однак такою ситуація була далеко не завжди.
Якщо закон вже не врятує
Вероніка живе в колонії дев’ять років з 12 призначених судом. Їй самій трохи більше за 50, в неї глибокі карі очі, біла тюремна хустка контрастує з темним волоссям.
— Я наполовину осетинка, а він… у нього вірменське коріння. Щось спільне, кавказьке, у нас було, — усміхається Вероніка.
Побої почалися не одразу. Після кількох випадків Вероніка тікала до подруг, до мами, міняла замки, квартири. Він все одно її знаходив, просив пробачення, казав що нікому, крім неї, не потрібен, кидався в ноги. Вероніка пробачала, поверталася. У дослідженнях, які вивчають різні аспекти домашнього насильства, така поведінка називається колом насильства — спочатку з'являється напруга, яка переростає в насильницький інцидент, потім іде стадія примирення, так званий "медовий місяць", а далі все повторюється по колу. Допомогти вирватися з цього кола може лише стороннє втручання. Одного разу Вероніка викликала міліцію.
— Я просила, щоб його забрали і міліція покатала його селом, — пригадує Вероніка. — Через 20 хвилин він повернувся додому, сказав: «Ти мені обійшлася у 50 гривень», — і вдарив мене в обличчя.
Так вони прожили сім років. В один з вечорів сіли вечеряти, дивилися якийсь серіал. Все, що відбувалося далі Вероніка пам’ятає уривками:
— Пам'ятаю, як він почав бити мене, кричав, що вб'є. Я намацала маленький ножик, кухонний. Навіть не думала як ударила, чим. Від правосуддя не ховалася, усвідомлюю, що вбила я. Побої — це стерпно, фізичні рани загоюються, біль йде. Його теж у дитинстві бив батько. А от те, що на душі — лишається, і мені дуже шкода.
Після суду адвокат Вероніки сказав, що не очікував вироку у 12 років, думав, дадуть менше. Однак така історія не унікальна.
Інша засуджена, Світлана, вже відсиділа свої 13 років — на момент розмови до виходу на волю їй залишалося два місяці. Удома на неї чекають мама, дочка, дворічний онук.
Ще коли вона була маленькою, тато часто бив маму Світлани. Вона не йшла, прощала, аж поки батько не загинув. Перший чоловік Світлани піднімав руку вже на неї — звертатися до правоохоронців вона не бачила сенсу, адже він мав зв’язки. Вони розійшлися після 17 років шлюбу.
Другий чоловік одного разу штовхнув Світлану на бильце крісла так, що вона зламала ребро. Після цього випадку Світлана попередила, що терпіти такого не буде, довго не могла пробачити. Всього разом вони прожили два роки. Він багато пив, Світлані це набридло.
— У той день я сказала йому, що йду і пішла до дверей, — Світлана змахує довге світле волосся. — Погнався за мною з ножем, я відштовхнула його. Він помер ще до приїзду швидкої.
Ці справи розглядалися ще до прийняття закону “Про запобігання та протидію з домашньому насильству”. З 2018 року, завдяки цьому закону в Україні є чітке визначення домашнього насильства. Закон також деталізує види насильства, а саме фізичне, сексуальне, психологічне та економічне. Окрім того, якщо раніше домашнім насильством вважалися лише інциденти у подружжі, то тепер коло суб'єктів розширилося до близьких родичів(-ок), співмешканців(-ок), колишніх партнерів(-ок) тощо. Закон передбачає адміністративну відповідальність за домашнє насильство (ст.173-2 КУпАП). Якщо кривдника притягували до адмінвідповідальності двічі, втретє буде кримінальна (ст.126-1 ККУ).
Жінки, які вже відбувають покарання, можуть подати заяву в Комісію при Президентові України у питаннях помилування. Інга одна з тих, хто подав запит до Комісії. Усього в колонії вона провела шість років, залишилося чотири.
— Мій чоловік бігав за мною з сокирою, бив мене, — Інга збирає докупи довгі руді коси. — Я тікала, ховалася, він кидався на сусідів, які мені допомагали, знаходив мене, все марно було. Коли я запропонувала розлучення, він сказав, що вб’є і мене, і себе. Останній раз він навалився і почав ламати мені шию. Я зрозуміла, що можу померти і перестала розбирати, куди і чим б’ю. В руки потрапив ніж. У поліції сказали, що їхали на мій труп. Перший прокурор погодився, що це була самооборона. А потім потерпілі змінили прокурора. Мене судили за 115 статтею.
Інга стверджує, що чекає на відповідь Комісії вже рік. Представники приїжджали спілкуватися з засудженими у березні 2019 року. Скільки ще чекати — невідомо.
Наприкінці серпня цього року президент Володимир Зеленський затвердив новий склад Комісії у питаннях помилування. Жінок у ньому немає.
Катерина Левченко, яка мала досвід роботи в Комісії у 2015-2019 роках, каже, що важливо, аби при її формуванні враховували питання участі жінок. Комісія має спілкуватися з засудженими перед тим, як ухвалювати рішення. Відсутність жінок у роботі Комісії може негативно відобразитися на розгляді таких справ. Крім того, необхідно, аби справи жінок, засуджених за вбивство кривдників, розглядалися відповідно до сучасних підходів у застосуванні законодавства.
— Комісія прискіпливо ставилася до випадків, адже ці жінки все ж дійсно скоїли вбивство. Але в їхніх вироках видно, що ані з боку правоохоронних органів, ані з боку соціальних працівників не було відповідного адміністративного реагування на домашнє насильство. Зараз у нас змінилося законодавство, підходи до домашнього насильства, а люди отримували вироки згідно з попередніми нормами. Але найголовніше — відповідно до застарілих уявлень про насильство.
«Ви помиритеся»
Анна заходить до кімнати останньою. Вона здається трохи розгубленою, протягом розмови дивиться в одну точку. В колонії Анна всього пару місяців.
— Коли ми тільки починали жити разом, все було добре, — вона повільно артикулює кожне слово. — У мене на той час вже був син, дочка, ще зовсім немовля. Він її дуже любив. Мені заборонив працювати, хоча сам довго не міг знайти роботу. А потім я завагітніла від нього.
Для мене це третя дитина і тоді я не була впевнена, що ми зможемо потягнути, адже дітям треба щось дати. Я сказала про це йому, він дав мені ляпаса. А вже далі продовжилося. Не так сіла — вдарив, не так встала — отримала, вагітність це не діагноз, чому лягла — знову удар.
Анна не могла навіть вийти до лікаря — він не дозволяв і не випускав з хати. За нею доглядав дванадцятирічний син, йому потім теж почали прилітати кулаки. Коли сусіди, які чули крики в домі, приходили допомогти, Анна з ними не розмовляла, бо знала наслідки.
— Він казав, що я вже звикла до фізичного болю, значить тепер він робитиме боляче синові, — голос Анни тремтить. — Я двічі зверталася до поліції, просила, щоб вони щось зробили, щоб його не стало в моєму житті. Перший раз вони забрали його, катали хвилин 40. А потім він повернувся, вибив вікна, бив мене, бив мене перед дітьми. У поліції сказали, що це сімейна сварка, що ми помиримось. Вдруге, коли вони приїхали, він бив мене перед ними, вибив зуби. Я тоді була вагітна вчетверте. Вони склали протокол і через пару місяців викликали до себе. Він побув в ізоляторі три дні і знову повернувся. Мене запитували часто, а чому ж я сама не йшла. Це мій дім, мої діти там жили, родичі далеко, документи, навіть на дітей, усі були в нього. Куди мені йти?
За даними дослідження "Практика кримінального правосуддя і насильство щодо жінок", яке проводилося у 2016 році, 12% опитаних поліцейських вважали, що є випадки, коли можна бити партнера або партнерку, а 39% погодилися з ствердженням, що домашнє насильство — це приватна справа.
Дослідження також проводилося серед прокурорів та суддів. Результати показали, що 58% опитаних прокурорів вважають, що більшість повідомлень про домашнє насильство — неправдиві. Зі 164 опитаних суддів 84% погоджувалися з твердженням, що у випадках домашнього насильства пріоритетом є примирення партнерів та збереження сім\'ї.
— Попри те, що закон про протидію домашньому насильству набув чинності ще минулого року, ним ще не так активно керуються, — каже помічник голови Національної поліції Андрій Ткачов. — Прокурори, судді, поліцейські також є членами суспільства, а багато людей мають власні уявлення та стереотипи щодо насильства. Щоб законодавство запрацювало, необхідне додаткове навчання, тренінги. На все потрібен час і прецеденти.
— У той день ми їздили брати кредит — він дуже хотів купити машину, — продовжує Анна. — Грошей нам не дали. Він почав знущатися наді мною ще в автобусі. Пам’ятаю, як він сказав: «Я вб’ю твого сина і потім побачимо, чи зможеш ти дихати». Я обігнала його перед будинком, залетіла у двір. Діти гралися в пісочниці, я згребла їх докупи, як щенят, і занесла в хату. Схопила ніж, вибігла на вулицю і вдарила його. Один раз. Потім сказали, що ударів було два, але другого не пам’ятаю. Я виштовхнула його з двору, закрила хвіртку, чула як він кричить. Ми з сином взяли менших дівчат на руки і побігли городами до знайомої. Вже в неї я викликала швидку. Ми придумали, де ховатимемося на випадок, якщо він прийде за нами. Але ніхто так і не прийшов.
Вирок для Анни — 5 років позбавлення волі. Поки що, це одна з небагатьох справ, де суд урахував систематичне домашнє насильство. Під час апеляції, рішення залишилося без змін. На момент розмови, Анна повідомила, що її адвокат ще навесні подав касаційну скаргу, але після того ані вона сама, ані її родичі не можуть зв’язатися з адвокатом.
Якщо ви постраждали від домашнього насильства, ви захищені Законом і маєте право на повноцінну допомогу. Ви можете безкоштовно зателефонувати на Національну "гарячу лінію" з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації за номером:
0 800 500 335 (зі стаціонарного) або 116 123 (з мобільного)