Ірина спочатку соромиться говорити, але після запевнень, що відео не буде, почувається вільніше. Уже майже два роки вона живе у соціальному центрі у Фастові. Поки донька Злата з таким ж виразно блакитними, як і в мами, очима грається на першому поверсі, ми спілкуємося у дитячій кімнаті на другому поверсі.
- Дівчинка змінила все моє життя, - зізнається Ірина. Два роки тому їй довелося зробити вибір - віддати дитину до інтернату чи змінитися самій - кинути пити, навести лад у житлі. Ірина обрала останнє. Так потрапила до соціального центру “Мати і дитина разом”.
Це єдиний комунальний заклад у Київській області, куди потрапляють жінки у складних життєвих обставинах. Створили його 2006 року за сприяння благодійного фонду "Надія і житло для дітей". За 13 років у закладі побувало понад 250 жінок. Зараз 31-річна Ірина - одна з 15 клієнток закладу. Саме на стількох жінок розрахований центр.
18 квітня Ірина покине заклад та житиме самостійно.
- Ірина до цього дуже багато зусиль докалала. У неї є кімната у гуртожитку. Вона привела її до ладу, - розповідає соціальна працівниця Віра Ящук, яка підбадьорює Ірину, коли їй ніяково відповідати на питання.
Два роки тому Ірина виглядала зовсім інакше - на обличчі були сліди вживання алкоголю. Досі у неї проблеми з зубами, які найближчими днями полікує безкоштовно київський стоматолог. Стан кімнати у гуртожитку був таким, що у ній не могли жити троє старших синів, тому їх забрали опікуни. Та коли Ірина могла втратити ще й ненароджену доньку, вирішила, що час змінювати життя.
Й ось вона стоїть через два роки - нова, гарна і весела. За цей час Ірина жодного разу не пила алкоголю.
Разом зі співробітницями центру знайшли людей, які віддали меблі для кімнати. Шпалери у гуртожитку клеїла сама Ірина разом з іншими клієнтками. Сплатила борги за комунальні послуги. Тож тепер їй є куди повернутися з дитиною. Ірина розповідає, що хотіла б знову влаштуватися на роботу до супермаркету (до вагітності працювала там заввідділу), віддати Злату до садочка та повернути своїх синів.
- Ірина планує, але це велика робота, щоб їх забрати. Я думаю, що все буде добре. Іра впорається, - підтримує її соцпрацівниця.
Ірина може розраховувати лише на себе - її батьки та тато Злати померли. Налаштована вона оптимістично, бо найголовніший вибір уже зробила:
- За ці майже два роки я побачила, що можна жити інакше. Тут дуже велика підтримка від працівників центру. Через це хочеться жити.
***
На кухні Поліна годує 10-місячну доньку Вікторію. Побачивши гостю, виходить у коридор. Поліні 27 років, але вигляд у неї зовсім дитячий. Обличчя обрамляє кучеряве волосся, зібране у хвостик. Коли Поліна широко посміхається, то помітно, що у роті бракує декількох зубів.
- Полічка, помий, будь ласка, обличчя Віці, щоб не засихало, - просить Віра.
Поля йде і миє доньку, за хвилину повертається. Віка посміхається на всі свої зуби - дівчинка активна та геть не боїться не знайомців.
Поліна росла спочатку в інтернаті, потім у прийомній родині. Такі дівчатка наполегливіше за інших шукають любові, розповідає Віра Ящук. Через недоотриману любов від батьків особливо потребують уваги.
У Поліни є чоловік, зараз він працює. Родина має будинок у Київській області. Коли Поліна народила Віку, сільський голова звернувся до соцслужб - у таких умовах не годилося жити дитині. У хаті не було опалення, малеча хворіла на хронічний бронхіт. Поліна від дитини не відмовилася та вирішила вчитися бути мамою. За півроку дитину виходили. Працівники соцслужб та сільський голова допомогли чоловікові привести будинок до ладу. Поліна та Вікторія уже цього місяця повернуться до батька.
***
Соціальний центр приймає жінок з шостого місяця вагітності. Сьогодні до центру приїхала Світлана. Вона на восьму місяці - чекає на двійню. Причому вдруге. У 24-річної жінки вже є троє хлопчиків, старші - восьмирічні двійнята. Діти поки у психологічно-реабілітаційному центрі. Головна проблема Світлани не житло, а чоловік. А головна проблема чоловіка - алкоголь.
- Батько себе трішки неадекватно вів. Іноді піднімав руку. Йому дали період для виправлення - працювати і не пити, - розповідає Світлана у своїй кімнаті. Це майже як квартира-студіо: у кімнаті одразу й кухня.
Світлана, як й інші жінки, зможе перебувати у закладі доти, доки малюкам не виповниться півтора року. Та часто директорка Надія Данилюк робить виключення і дозволяє залишатися довше. Наприклад, коли холодно.
- Зараз у мене є мами, які повинні вибути перед Великоднем, але я розумію, що не зможе мені дозволити моя совість пустити їх у холодні неопалювальні будинки.
***
Найчастіше до соціального центру потрапляють випускниці інтернатів чи жінки з неблагополучних родин, які зловживають алкоголем. Наймолодшій клієнтці було 13 років, найстаршій - 43 роки. Соціальні служби моніторять родини, які живуть у поганих умовах. Коли дізнаються, що дівчинка чи жінка вагітна, їй пропонують тимчасово пожити у центрі. Часом вагітна відмовляється - мовляв, не хоче жити як у в'язниці. Тоді дитину можуть забрати у біологічної матері. Ті ж, котрі прагнуть зберегти дитину, але ще не готові до материнства, стають клієнтками закладу.
Співробітники центру навчають жінок тому, що для багатьох інших може бути очевидним. Адже жінки чи дівчатка часто потрапляють сюди з найбідніших родин та найгірших умов.
- Вони жили у таких умовах, коли не треба ані прати, ані митися, ані прибирати. Якщо живеш у землянці, цього не робиш. Наприклад, вони можуть брудне взуття засунути у чистий одяг. Те, що для нас як “Отче наш”, їм треба пояснювати, - каже соцпрацівниця Віра.
Не всі історії мають успішний кінець. Декілька жінок відмовлялися від дітей. Та це краще, аніж залишити дитину на вулиці, де маля може загинути, переконана Надія Данилюк.
- Ми працюємо з такими жінками. Уже прекрасно, що мама не байдужа до життя дитини та хоче, щоб вона потрапила у хорошу сім'ю, - розповідає директорка. Усе ж найбільше надихають успішні історії. Таких, запевняє Данилюк, більшість.
Робота у центрі - це не лише навчання материнству, психологічні консультації чи допомога з оформленням документів. Пані Надії часто доводиться ставати медіаторкою між клієнткою і родиною.
- Мама вийде за межі закладу, і їй має бути не менш комфортно. Для цього ми зближаємо з родичами, відшуковуємо біологічного батька.
Такі старання мають шанси на успіх. Минулого року заклад святкував п'ять весіль. Допомагали організовувати благодійники - так що наречені були у розкішних сукнях та святкували у столичних ресторанах. Двоє дівчат вийшли заміж за батька дитини, троє - зав'язали стосунки, перебуваючи у центрі. Побачення тут не заборонені.
- Я це заохочую. Дитина має рости у повній родині. Чоловіки проходять через мене. Зазвичай заходять з шоколадкою, а з трояндою - до жінки. У кімнати не мають права заходити. Зустрічі відбуваються на диванчику у холі, пара також може гуляти на території закладу, - розповідає Данилюк. Вона зазвичай дає поради жінкам щодо надійності чоловіка. Каже, що найчастіше прислуховуються.
Святкують тут не лише весілля. Кожне свято відзначають як вдома - на Дні народження печуть великий торт, а на Великдень - паски та фарбують писанки. Перед народженням дитини кімнату прикрашають. Матір забирають з пологового з квітами. Влаштовують хрестини.
- Таким дівчатам потрібні турбота, любов і незасудження. Коли ми це показуємо, вона тоді думає: “Мене можна любити, значить, я можу любити свою дитину”, - так Надія Данилюк описує секрет успіху роботи з жінками.
Результати бачить, коли зустрічається з “випускницями”. На 10-річчя закладу приїжджали її перші клієнтки з дітьми і чоловіками.
- Тоді у мене були мурахи по шкірі від розуміння, що ці діти було врятовані тут, - пригадує пані Надія.
***
Стосунки працівників соціального центру зі своїми клієнтками не закінчуються після вибуття та й не обмежуються лише допомогою у закладі.
Якщо жінці не вдається налагодити стосунки з родичами і через півтора року їй немає куди йти, співробітники центру шукають рішення. Минулоріч клієнтці Катерині порадили відкладати кошти, які отримувала на дитину (у закладі всі необхідні речі жінки отримують безкоштовно). Назбирали 30 тисяч і знайшли за такі гроші будинок у Вінницькій області. Благодійниця визвалася допомогти з перевезенням речей. Коли настав час передавати гроші за хату, вона сказала: “Я заплачу за все. Хай дитині залишаються 30 тисяч гривень”.
У тому ж селі на Вінниччині живуть ще двоє клієнток Надії Данилюк. Тож вона навідує і їх.
- Я заїжджаю до них, вони рубають мені качку, яйця збирають - і це вже така рідня моя.
Та гроші на житло - не єдина проблема. Коли позаминулого року та ж благодійниця купила жінкам два будинки у Сумській області, перед пані Надією постало нове випробування - знайти їм роботу. Директорка соціального центру поговорила з сільським головою та з'ясувала, що у селі немає перукарні - найближча знаходиться у районному центрі. Тоді домовилася про безкоштовне навчання двох дівчаток на перукарок, знайшла людей, які купили їм необхідні для роботи речі. Сільський голова виділив кімнату у бібліотеці для перукарні. Тепер селяни стрижуться у випускниць соціального центру.
- Кожну жінку треба роздивитися і зрозуміти, що їй потрібно. Бо хтось може у селі жити, а хтось пропаде, - коментує Данилюк.
***
Цього року у неї нова задача - влаштувати майбутнє Влади. Дівчині 17 років, потрапила до закладу з прийомної родини уже вагітною. Зараз її сину Максиму півроку. За рік дівчині не буде куди йти. До того часу директорка хоче, аби Влада вступила до коледжу вчитися на виховательку дитячого садочку - каже, діти її люблять.
Надія Данилюк зараз шукає благодійників, які оплатять витрати на навчання Влади в училищі у Білій Церкві або Києві.
***
Буває таке, що жінки не змінюють своє життя, і потрапляють до закладу знову - ще раз завагітнівши. Їм дають другий шанс.
- Душа завжди тягнеться до рідної матері. Якщо є за що зачепитися, якщо з боку матері не йде апатія, то їй треба допомогти, - переконана Надія Данилюк.