Агресивна пропаганда пацифізму і безпринципності у ставленні до зрадників і ворогів. Боягузливі і користолюбиві пошуки «шляхів примирення». Лицемірне зрівняння жертв і злочинців під приводом демократії. Передвиборча лояльність як повне відпущення гріхів для наймерзотніших політичних гнид і гнидесс (по обидва боки партійного спектру).
Наслідок - цілковита девальвація залишків політичної моралі. Національна риторика стала гнучким проктологічним інструментом. Внутрішні обмеження лишилися хіба що в релігійному сегменті. Але не у всіх, і на великі свята, і щоб в телевізорі показали. Це фактично піднесло стилістику масової політичної брехні до висот цілком прийнятної і логічної аргументації.
Водночас сталося очевидне зміцнення держави як інституції, через ротацію, упорядкування і перезапуск старої бюрократичної системи. Регіони отримали свої неписані феодальні права і можливості в обмін на демонстрацію лояльності до Києва. Рестайлінг «схемної» корупції і люта боротьба з позасистемними корупціонерами надали усьому цьому вигляд реформ.
Відбулися і безумовно позитивні речі. Такі, як безвіз чи Томос. Але вони парадоксальним чином сприйнялися масовою свідомістю як менш значущі, хоча їхня історична вага – дійсно епохальна.
Усі вищезгадані прикрощі не є якимось особливим українським лихом. Або чимось таким, що геть далеко виходить за межі соціальної поведінки.
Межі люди встановлююсь собі самі, для взаємної зручності, як соціальні істоти. Хоча іноді посилаються на Бога, щоб уникнути відповідальності. Більшість потім трактує ці межі, як закон. Але соціальні закони тримаються на економічних чинниках, а моральні закони – на почуттях, відчуттях та емоціях.
Ну і про сучасні модифікації честі і моралі ми також вже чимало дізналися, завдяки європейському просвітництву.
Феноменальність Майдану була власне в його стрімкому саморозвитку, що поламало такі звичні сценарії «договорняків». І змусило окупантів майданної сцени щоразу імпровізувати, щоб залишитися в добрих стосунках і з (так само розгубленими) західними переговорниками, і з майданною юрбою, яка, дивлячись на ялове белькотання вождів, почала самоорганізовуватися. Вожді зробили геніальний контрхід – вони зімітували самоорганізацію.
Майдан не встиг реалізуватися як соціальна група. Інакше його наслідки були б раціональнішими, а не міфопоетичними. Сума обставин зупинила його розвиток на етапі спільної, а не групової діяльності. Сотні тисяч різних людей, зі своїми власними уявленнями про світ, державу, культуру, релігію, тимчасово поступилися особистим задля спільної революційної справи.
Початок російсько-української війни, загроза втрати державності перекинула енергію спільнодіяння зі столиці на схід. Там її основна частка жертовно згоріла.
Так Майдан втратив Київ, але врятував Україну.
Попри це, Майдан вперше в українській історії породив дискусію про цінності майбутнього, а не минулого.
Плекання історичної політичної спадщини - для будь-якої української влади явище вельми зручне. Воно жодним чином не загрожує існуючому стану справ, яких би войовничо театралізованих форм не набувало. Цей атракціон дозволяла навіть пізня комуністична влада, поміж тим доручаючи заводи і банки комсомольцям.
Словосполучення «цінності Майдану» не даремне вживалося саме в такому абстрактно-узагальненому вигляді. Невдовзі стало зрозуміло, що під європейськими цінностями українці розуміють або вичитані з книжок цінності старої Європи «Старого Світу», якої вже нема кількадесят років, або просто - цінники Євросоюзу. Але аж ніяк – ціну по європейським рахункам, яку доведеться платити не одному поколінню за злодійство як «папередніков», так і сучасників.
Але цілком сформувалися і були – ідеали Майдану. Словник визначає цей термін як вищий рівень уявлення про добро і обов’язок, про мораль і етику, справедливий суспільний устрій. Його ввели в широкий обіг поети-романтики початку 19 століття. Відтак краса і поетичність ідеалів завжди лишалися естетично категорією, і нікому не спадало на думку робити з ними щось інше, окрім як милуватися.
Але практичний український розум вирішив спробувати, і результатом стало жебракування справедливості різними молодоєвропейцями в коридорах української влади. Принизливе випрошування власної участі в процесах реформування держави в кращому випадку оберталося не посадовим кріслом, а приставним стільчиком в тому самому коридорі влади.Тим часом інші майданівці гинули і калічилися на війні за оці от самі, як вони вважали, радикальні реформи. А потім вони повернулися додому.
Долю ветерана, якого уклінно кличуть проливати кров за країну, а потім не пускають в однострої в бар, описав ще Кіплінг сто років тому в вірші «Томмі Аткінс». Тут до загальновідомих нам речей нічого нового не додаси, і погляд комбатанта на стан справ у цивільному житті - гірка світова класика.
Тобто недовигоріла на війні майданна енергія вернулася в Київ у двох версіях – відчуттям ошуканості і відчуттям несправедливості.
Слід зауважити, що відчуття, тобто суб’єктивні реакції на об’єктивну реальність, ніколи не мають нічого спільного з фактами, статистикою, усім тим нудним законодавчим мотлохом. І це діамантові граблі кожної влади, яка пихато думає, що коли вона іноді робить щось путнє, то це додатково пояснювати не треба, народ і так оцінить. Гіпотетично кажучи, ріст ВВП або зменшення національного боргу з їхньої точки зору повинні бути імплементовані в кожен гіпофіз і супроводжуватися негайним виділенням серотоніну, щойно влада чогось там досягла.
Погана для них новина в тому, що люди скрізь підвищують свої запити в геометричній прогресії, в той час як суспільний поступ в кращому випаду йде – в арифметичній. І люди хочуть людяності, людського до себе ставлення. Бо слово «гуманізм» для них таке саме близьке і тепле, як гумова калоша.Звісно, нічого такого і близько вони не отримують, тому що структура суспільства ніяк не передбачає братання поміщика з кріпаком, такі романтичні сцени бували лише в запалених мізках народників. Але виховані на сентиментальній прозі і плаксивій поезії не могли позбутися власної ідеалістичної ідентичності і продовжували впрошувати поміщиків самоліквідуватися. Доки ті їх не спитали доброзичливо: «Ви що, лохи?»
Відтак рештки постмайданної спільноти присунулися попід українські вибори в статусі шанованих і нагороджених, але в цілому однак - чесних лохів. За п’ять років інші серйозні люди нажили добрі статки, влаштували пристойне життя собі і дітям, помирилися і подомовлялися з колишніми конкурентами і ворогами про серйозні цифри. Ну і взяли собі в підмайстри тих майданівців, хто першим зметикував - медаль і все таке інше на хліб не намажеш. Який соціум, такий і соціальний ліфт.
Отже, на поточний момент маємо перетин кількох суттєвих динамічних показників. Є держава, яка вочевидь стабілізувалася, але не факт, що зміцніла. Є громадянське суспільство, яке перегоріло Майданом, але не факт, що чогось навчилося. Є оскаженілі від повної демократичності масмедіа, які не знають, чи існуватимуть вони після виборів, тому найуспішніші перетворилися на днопробивальні машини. І є кілька десятків людей, яким на поточний момент нікуди податися, окрім як в Президенти.
Процес розпадається на дві складових, достеменно як і колись Майдан. Тільки це – антимайдан.
Перша складова - це стихія. Колективне ідейне самогубство, тільки наші лемінги і дельфіни масово викидуються в соціальні мережі, де вони морально дохнуть і сильно тхнуть.
Друга - «керований хаос». У нього є домашні модератори і зарубіжні. Домашні керуються гаслом : «в царстві сліпих і кривий – король», розраховуючи на майбутню близькість до трону, і свідомо стимулюють ідіотизм і огидність суспільної комунікації. Російська резидентура , напевне, за це отримує премії, бо такої кількості «корисних ідіотів» в нашій історії давненько не бувало. Хоча не бракувало їх ніколи.
В сумі – процес знищення і самознищення ідеалів минулого в українському суспільстві відбувається щораз швидше.
На цьому місці належало б стримано заридати, але хороша новина в тому, що святе місце може стати ще святішим, якщо на ньому спорудити щось путнє і придатне до загального ужитку.
Тобто на попелі ідей і передвиборчому перегної цілком можуть вирости сучасні цінності. В якій мірі вони будуть українські – за це доведеться поборотися, але головою. І якою буде українськість наступних років – теж відкрите питання, з огляду на те, що з національною ідентичністю робиться в Європі. На кажучи вже про амбіції Москви. Світ входить в епоху великих катаклізмів, і не конче військових, Брексіт тому свідок, а ми весь час слухняно пристосовуємося до того, що через мить стане історичним непотрібом.
Аморальність перевиборчої комунікації остаточно знищила ідеали Майдану. Він став таким самим фактом історії, як і Крути, з таким самим ухилом в політичний міф, всупереч історичній правді, з такою самою непокараністю полохливих і бездарних вождів. Можливо, час висуне інших вождів. Вони виграють, якщо опанують мистецтво щирості, емпатії, людяності раніше, ніж інші його навчаться імітувати.