«Я донечку ще не хрестила. Чекаємо на тата, щоб всі разом»
Катерина Глондар – дружина полоненого Сергія Глондара, мати двох дітей.
«Ми вже збились з рахунку, скільки було спроб та методів, щоб витягнути мого чоловіка з полону. Для більшості людей відступ українських військ з району Дебальцевого стало історією, але не для мене. Тоді в руки бойовиків потрапив мій чоловік, і вже майже два роки я його не бачу», – каже вона.
Сергій – кадровий військовий 3-го полку спецпризначення міста Кропивницький. На контракті з 2007 року. Їздив у відрядження в Крим на початку анексії, в АТО Сергій знаходився з 2014-го з нетривалими ротаціями до військової частини та короткими відвідинами сім’ї. Жінці та донці, звичайно, не розповідав подробиць. Як кадровий військовий виконував поставлені задачі свого командування.
«Ще в 14-му його забрали на Схід, – розповідає Катя. – Періодична ротація на 2-3 дні, іноді на тиждень. І так цілий рік. Десь на початку 2015-го він поїхав знову в зону АТО, і більше ми його не бачили. Все решта я дізнавалась з розповідей його товаришів по службі, або хлопців, котрі вже вийшли з полону. Це як страшний сон. Вже так хочеться прокинутись».
«У лютому їх відправили в Дебальцеве супроводжувати колону, – продовжує жінка. – При виїзді вони потрапили в полон. Група складалась з 9 чоловік. Двоє загинули, двоє важкопоранених, їх одразу поміняли, а п’ятеро потрапили в полон. Двох з п’яти звільнили у квітні 2015, одного – в серпні 2015 та двоє досі залишились заручниками. Серед них і мій чоловік».
У день, коли Сергій потрапив у полон, його мамі подзвонили на мобільний. Повідомили, що син знаходиться у полоні. Представились «казаками войска Донского»: «Ваш син знаходиться у полоні...».
Мати не повірила, перепитала:
– А хто мій син?
– Дати йому поговорити?
Передали слухавку Сергію.
– Як тебе звать?
– Сергій...
Мама відразу впізнала свого сина, але розмову перервали і не виходили на зв'язок тривалий час. Аж у березні у Сергія з’явилася можливість зателефонувати дружині. Сказав, що живий та здоровий – і все. Згодом періодично виходив на зв’язок або сам Сергій, або хтось з хлопців, які разом з ним перебували у полоні. Про себе та обставини полону чоловік ніколи не розказував. Дзвінок переважно тривав кільканадцять секунд, до хвилини. Жінка розказувала про себе, дітей, про ситуацію зі звільненням. Іноді говорив зі старшою донькою Марією, іноді дитина не хотіла говорити, адже до певного моменту, їй не говорили, що батько в полоні. Марія знала, що тато на роботі і одного дня прийшла з садочку і каже: «Мамо, а чому ти мене обманюєш? Мій тато в полоні!». Хтось розказав в садочку…
По телефону Сергій дізнався, що у них народилась дитина, ще одна донька. В день коли чоловік потрапив в полон, Катя дізналась, що вагітна. Другу дочку назвали Анею. Дівчинці вже рік і два місяці, а тата свого вона ще не бачила.
«Ім’я Анна придумав Сергій. Я донечку ще не хрестила. Чекаємо на тата, щоб всі разом», – говорить Катерина..
На даний момент зв’язку з хлопцями немає. Останній раз Сергій дзвонив більше ніж півроку тому – 21 червня 2016 року.
«Де вони, що з ними, в якому він стані? Я не знаю. Ось на днях, 1 грудня, я отримала лист від Сергія, його рукою писаний, але цей лист був написаний місяць назад, а Червоний Хрест передав мені тільки 1 грудня, – бідкається дружина. – Все, що він мені написав: «В мене все добре, стан здоров’я погіршився». Розпитав про «принцес», так називає своїх донечок. Просив передати одяг, взуття, їжу, сигарети. Фіона Фрейзер, глава моніторингової місії ООН з прав людини, казала, що у полонених все є та умови утримання нормальні. Це не зовсім так, бо ж чому б мені, тоді чоловік писав про здоров’я, одяг, взуття».
«Усі нам кажуть, що переговори йдуть. Я, по можливості, їжджу на усі конференції, зустрічі, акції, протести, але нічого це не змінює, бо вдома його нема, – каже Катя Глондар. – З самого початку, правда, їздила його сестра. Я не мала можливості: у нас народилася донечка. Це складно самій. За ці два роки полону ми багато різного перепробували: і знайомих шукали, і волонтерів, навіть у Президента були. Та все зараз сходиться до того, як домовляться у Мінську. Пару раз було таке, що вже домовились. Все. Мав відбутись обмін, але щось в когось не зійшлось, не обміняли. Причин нам не кажуть. Кожного разу обіцяють: ось на Паску хлопці будуть вдома, ось на Новий Рік будуть, потім, кажуть, цим літом. Пройшло літо. Тоді знову обіцяють ось вже, на ці свята... Я кожного разу сподіваюсь, надіюсь. А що мені залишається робити!?
Якось приїжджав Філарет, нагороджували загиблих та полонених хлопців. Замість батька, нагороду отримувала старша донька, Марія. То ми більше тижня не могли забрати цей орден у дитини. Маша всюди з ним ходила, а книжечку, нагородну, під подушкою тримала. Дівчинка з трьох з половиною років свого життя, два роки, тата свого не бачила. Як їй пояснити? Чому? Коли прийде тато?»
«Знаєте, це нестерпно важко отак»
Юлія Корінькова – дружина 25-річного молодшого сержанта Олександра Корінькова, котрий потрапив з групою солдат у полон під Дебальцевим. Двох з групи звільнили на 50-ий день. Одному вдалось утекти дивним чином. Хтось йому звідти допомагав. Зі слів Юлі, ця історія вкрита таємницею. Двоє з тієї групи досі у полоні, один з хлопців – Олександр.
«Саша хотів бути військовим. У нього покликання було захищати Батьківщину. Ще в 2011-му підписав контракт. Але почалася ця війна… Коли почались бойові дії, його забрали спочатку в Крим, а згодом на схід України. Постійні відрядження, – розповідає Юля. – Перший раз, коли він пішов, то 96 днів його не було вдома. Повернувся, на ротацію, на кілька днів і знову відрядження на 48 днів. Той час, коли Саша був там, тягнувся для мене нескінченно довго. 10 січня 2015 року, коли Олександр був на ротації, ми одружилися, а вже 5 лютого, трішки менше ніж за місяць, він знову поїхав в АТО. З того часу я з ним не бачилася. Він ніколи нічого не розказував про роботу та свої поїздки».
16 лютого 2015-го, коли Юля поверталась з роботи, їй зателефонували з незнайомого номера.
«Це було о 17-ій годині 27 хвилин. Я підняла слухавку і голос спитав: «Ти мене впізнала?». Як же ж я можу не впізнати свого чоловіка! Саша мені сказав, щоб я не хвилювалась і повідомив, що потрапив у полон, – розповідає вона. – Вже наступного дня мені дзвонили з тієї сторони. З цього часу пройшло 22 місяці. Його, разом з іншими полоненими, перевозили то в одне місце, де їх утримували та допитували, то в друге, то в третє. Погрожували йому судами. Уже два дні народження мій чоловік відзначав у полоні, зараз йому вже 25».
Раніше - раз чи двічі на місяць - Сашко дзвонив дружині. Спілкувались, але коротко. Переважно говорили про Юлю та про ситуацію довкола звільнення чи обміну полонених. Про себе нічого не розповідав.
«Ще коли туди могли їздити волонтери, від них я дізналась, що у мого Саші сильна контузія, лопнула перепонка, і він не чув на одне вухо. З останніх кількох розмов я чула, що моєму чоловікові важко говорити, – каже Юлія. – Востаннє я говорила телефоном з Олександром 18 червня 2016-го, після цього його перевезли, і я не знаю куди. Зв’язку з полоненими немає. Є інформація, що їх перевезли в 97-му колонію в місті Макіївка, Донецької області, але підтвердження цьому немає. Я не знаю, насправді, де мій чоловік, що з ним, який у нього стан, в яких умовах його утримують!? Представники ООН передавали мені листа, написаного Олександром, в серпні 16-го року, згодом, ще одного, передали представники ОБСЄ в грудні 2016-го. В останньому листі Сашко просив передати йому вітаміни, солодкого та халви. Більше звісток про свого чоловіка я не маю».
«Ще знаю, що їх водили на примусові роботи, десь ремонтувати електрику. Працювали в Донецькому аеропорту – розвантажували тіла, діставали людей з-під завалів, трупи, знімали розтяжки. Ось такий у нашої молодої сім’ї медовий місяць, – гірко усміхається Юля Корінькова. – Знаєте, це нестерпно важко отак... Коли перечитуєш мільйони сторінок різної інформації, переглядаєш величезну кількість відео, аби хоч щось дізнатись про чоловіка. Коли для багатьох це уже історія, а тебе кожного разу підкидає, коли чуєш що-небудь про полон, коли перестаєш любити місто Київ через безмежну кількість акцій, зустрічей, мітингів, протестів, конференцій, на які я та інші родичі полонених їздимо. З початку було дуже важко емоційно переживати багато моментів та згодом я навчилась роз’єднувати. На роботі красива і з посмішкою, а вдома я зі своїми переживаннями».
«У нас, у Сашка, були рибки: такий невеличкий акваріум і пару рибок, – продовжує жінка. – Я завжди була нейтральна до них. Та Саші нема вже 670 днів. Я досі годую їх, доглядаю… Інколи і говорю з ними. Вони також чекають на нього. Ми усі чекаємо, дзвонимо, питаємо. Нам кажуть, що працюють, мають сподівання, але усі ключі у Кремлі. Але мені від того не легше. Нам від цього не легше».
Репортаж написано у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.