Траса у війну
Трохи призупиняємось під’їжджаючи до першого блокпосту. «Проїжджайте», – махає нам військовий. Так перетинаємо ще чотири чек-поінти – на жодному навіть не перевіряють документи.
Скоро розуміємо, до кінцевої точки – Павлополя - доїхати сьогодні не встигнемо, тож, вирішуємо заночувати в Славному.
Вимикаємо фари. «Ось тепер можна починати боятись», – з посмішкою повідомляє мені супутниця, волонтер Женя. Ми за 4 км від території, яку контролюють окупанти, тому маємо стати невидимими. Зупиняємось на КПП, звідси нас заберуть знайомі айдарівці.
Тиждень тому тут зіткнулись дві машини українських військових - не помітили один одного у темряві – постраждалі у лікарні.
П’ять хвилин.. десять. «Ну де ж вони?», – крутиться в голові.
Нарешті помічаєш, як між побитих, порожніх хат хтось бреде. Так, це «наш». Їдемо до бази.
Ніч під землею
Наступного ранку ми вже у Павлополі. Рік тому, місто було окуповане бойовиками. Тепер, не зважаючи на близькість до передової, тут працюють школи, аж до КПП їздять на велосипедах місцеві, тиняються групами дівчата.
Напоївши чаєм на базі, хлопці підвозять нас якомога ближче до бліндажів. На узбіччі помічаю свіжий хрест і наче судомами покручену, обгорілу машину.
«Це двоє наших підірвались на протитанковій міні»,– розповідає тво командира розвідувального взводу Тарас. Раніше він жив у Києві, працював спостерігачем в «ОПОРІ». З 2014 року займався волонтерством в АТО, а потім пішов на передову.
«Я контрактник. На жаль… Підписав до кінця особливого періоду. Щось не бачу я тому кінця-краю. Держава робить все можливе, щоб ми просто так не пішли. Ставить такі умови, що ми ще три роки будемо служити. А в нас вже не війна, в нас АТО. Не в плані обстрілів – стріляють не менше, – скаржиться Тарас. – Просто на початку було чітко зрозуміло – у нас є противник, нам ставили бойові завдання. Зараз в армії править бюрократія: стройові, книги видачі мила. Всі генерали радянської закалки. Вони приїжджають перевіряти не боєздатність БТРів, а «формуляри форми ікс», і «де бірочка стоїть». Такі речі демотивують. Дуже багато людей підуть, якщо їм дадуть можливість. І ніяка супермегазарплата їх не втримає. Будь-яка нормальна людина краще реалізується у цивільному житті, ніж у цьому совку і долб##ізмі».
Водночас тепер держава забезпечує армію усім базово-необхідним, зазначає він. У кожного в аптечці є турнікети CAT ( ніяких скандальних «Есмарха»), привозять продукти, одяг, бронежилети. «Якщо у 2014 році був один Celox (кровоспинний засіб, – LB.ua) на взвод, то зараз у кожного є свій, і ще десь там валяється кілька», – каже Тарас.
Чого не вистачає, так це нічної оптики, засобів зв’язку і технологічних пристроїв для радіотехнічної розвідки. Особливо важливі тепловізори, адже основні бої зараз – уночі.
Далі машина не поїде, повідомляють хлопці. Потрібно йти стежкою по замінованому полю.
«Йдіть обережно, слід у слід, тут усюди можуть бути розтяжки і протипіхотні міни», – застерігають мене. Бойовики замінували території, коли залишали позиції. Та майже щоранку тут з’являються нові розтяжки – їх ворожі ДРГ ставлять уночі.
При розриві осколки можуть розлетітись на метрів 60-120 навколо – щоб менше зачепило, варто триматись на відстані десяти метрів один від одного. Але ми крокуємо нога-в-ногу.
Хоча звідси у нас може влучити снайпер, каски теж не одягаємо. Такі методи безпеки тут піднімають на сміх.
Нарешті, серед жовтого поля та кучугур проглядаються бліндажі. Вони схожі на вириті велетенськими кротами нори.
На позиції нас зустрічає Борис, стримано вітається. Оглядає мене насуплюючи брови – і так видається ще добрішим. Розповідає, що удома його чекають двоє дітей – хлопець і дівчинка. Чоловік діловито проводить нас до землянки. Світячи ліхтариком, заносимо речі і піднімаємось на вулицю.
«Он там, за метрів 800 сєпари», – проводить мене на оглядову Борис.
Заглядаю через віконце у земляній стіні, щоб побачити бойовиків, та око падає на молодого хлопця праворуч. Спершись на земляний стілець під накриттям, він читає Пруса.
«Можна до тебе? Привіт», – підсуваюсь я.
«Садись, садись», – протирає сидіння від землі Олег.
В Олега приємні, тонкі риси обличчя, а голос м’яко переливається. Розмовляючи, він постійно посміхається. Хлопець родом з Маріуполя. Серед його друзів і рідних багато сепаратистів, але батьки мають проукраїнські погляди.
«Только они не знают, что я здесь. Зачем? Они же волноваться будут. Я им говорю, что учусь, то на полигонах, то еще где-то. А девушка позавчера узнала. Я по глупости деньги с терминала перекинул. Она посмотрела адрес и сразу поняла. Приняла, что поделаешь», – посміхається він.
За освітою Олег металург. Трохи пропрацював на заводі, а коли повістка прийшла, вирішив піти у морську піхоту. Сюди його перевели кілька місяців тому.
«Еще в 2014 году сидел на корабле в матросах, ждал дембеля. У меня до конца контракта тогда полтора года оставалось. Думаю, когда пройдет это время, как раз все уляжется. Полтора года прошло. Вот думаю, счас лето пролетит, все быстро закончится. Но лето прошло, а война все никак не кончается... Недавно директива вышла – матросы после АТО теперь могут учиться на офицеров. Я сначала думал пойти, а как сюда попал (на передову, – LB.ua), так уже как-то ниче не хочется», – невесело сміється він.
Зізнається, пішов служити на контракт, бо хотів допомогти батькам з грошима: «Можно было, конечно, и получше способ найти, но у меня злость на сепаров еще с тех пор, как я на кораблях служил – мы в Крым заходим, а там бигборды стоят «Украина и свастика нарисованная. Типа, мы фашисты, бандеровцы».
Раптом тишу пронизує гул близьких пострілів. Я підстрибую від несподіванки.
«Не переживай, это наши», – каже Олег.
«Правііішее», – керує Борис хлопцем, що сховався за сухим терном у полі. Він пристрілює АГС. Так військові намічують куди саме цілитись у випадку нічного бою, адже стріляти починають, як стемніє.
Бойовики часто оглядають позиції безпілотниками, каже Олег. Нещодавно за допомоги «Азову» нашим тут теж вдалось запустити один.
До нас підходить Борис, і я пробую завести розмову про політику. Питаю думку чоловіків про Мінські угоди, вибори на Донбасі.
«Военные о политике не думают. Нам сказали, мы пошли», – буркоче Олег. Борис схвально киває.
Руки на вулиці крижаніють миттєво. Тут небезпечно стояти без діла, тому спускаюсь у «кухню» погрітись.
«Самый младший у нас Петро, ему 19. Сейчас в госпитале. Был период похолоданий резкий, так у нас все с непривычки поболели. Единственный – Борис крепенький», – сміється Олег.
Всередині темно – хоч око виколюй. Пронизуючи кімнатку, струмінь світла падає на стіл. На ньому – чотири банки, три з салом і одна з сіллю. З долу стіну підпирають мішки з картоплею, макарони. Кваснуть початі закрутки. В кутку біля пічки виблискує хутром породиста кішка з кошеням-приблудою.
Мовчазний Коля розтоплює вчорашній жир у кастрюлі, щоб легше було вимити посудину. Він сухо відрізає на усі мої питання і вмикає на телефоні «Касту».
На позиції справа від нас глухо бабахають міномети і АГС.
Незабаром вечеря, тож в кухню пролізають й інші вояки. Я вмощусь поряд з котами біля пічки. Їсти щось зовсім не хочеться, та й місця тут обмаль.
Всі мовчать. Борис барабанить пальцями по столу і що п’ять хвилин запалює нову цигарку.
«Артобстрел в Украинке», – повідомляють по рації. Прислухаємось до пострілів навколо. Найгірше тут – розслабитись, кажуть хлопці. Все так підступно-буденно, а потім без бронежилета вийдеш покурити – і по всьому.
Потрохи хлопці звикають до нас-чужинців і починають пліткувати про наболіле: «В нас 21 століття, а воюємо ми як в 45-му! От приїхав командуючий. Ми йому кажемо, що техніка стара, питаємося, шо там по БТРах. А він: слухайте, пацани, я коли служив, у нас БТРи 60-тих теж були, то гарні машини! Нам, потім замінили на 70-ті, то ми шкодували – вони в рази гірші. Я слухаю і думаю: «Это п##дєц!» Ну кому тоді жалуватись?».
«А який цирк був на марші! – продовжують хлопці. – ВМС придумав таку тєму: всі батальйони морської піхоти заходять під прапорами аеромобільних військ. Пофіг, перемалювали свої емблеми, видвігаємся. Дощ, болото. БТРи течуть, всі прокладки вже попересихали, все полопалось. Я сижу на сєдушкє командира тупо в лужі, жопа промокла повністю. Командир каже: «колона в жодному варіанті не зупиняється». Ззаді буде їхати тєхпомощь, вони будуть ремонтувати!». Один БТР тільки виїхав, зразу закипів. Техпомощь під’їхали, оглянули, «ничем не можем помочь», – кажуть. Фільм «Рейд». Колона на три дні розтягнулась, БТРи десь блукали по містам-селам. Я вже думаю, краще на «Богдані», ніж на тому БТРі їздити. Він, або повзе, або не їде».
Сира темрява криївки заливається сміхом. Але треба йти спати.
«Тільки ліхтариком на вулиці не світи, а то одразу висічуть», – свариться Борис.
Я нишком підіймаюсь на вулицю. Задираю голову у ніч, а тут розсипане зорями небо. І місяць худий. Гарно так.