ГлавнаяОбществоЖиття

Циганські діти теж мають мрії

Зарядка.

- Діти, підніміть руку так, наче дивитеся на себе в дзеркальце.

Діти сміються.

- Це ніби ми просимо [милостиню].

Гуляємо. Липи. Діти радіють і кричать на всю вулицю:

- Ми з такого дерева цвіт збирали, 30 гривень за кілограм!

Така у них картина світу: просити милостиню, збирати липу. Їх не дивує, що у людей випадають ложки з рук, коли вони заходять у кафе. Їх не дивує, що всі оглядаються, коли вони йдуть вулицею. Що у транспорті хапаються за сумочки. Не дивує, хоч і засмучує, коли автобус, замовлений, щоб відвезти їх з села в Ужгород, відмовляється їхати. Що охоронці неохоче впускають у торговий центр. Вони знають, що вони – цигани, їхнє місце – у таборі за межами села, серед своїх, а далі – то вже чужий, не їхній світ. «Молодь за мир» вивезла дітей з ромського табору в селі Руські Комарівці на три дні в Ужгород – щоб зламати цю логіку і зблизити два світи, які завжди поряд, але ніколи не перетинаються.

Ми познайомилися з ромами три роки тому, коли дізналися, що такі поселення є в Києві. Принесли одяг, почали гратися з дітьми, вчитися. Рік тому вперше організували літній табір під Києвом – там було 8 ромських і 9 інших українських дітей. Цього літа ці діти уже не в столиці – їхні сім’ї повернулися додому, на Закарпаття, купили курей і кіз, тепер продають молоко, наводять лад у домівках, відкладають гроші. Ми приїжджаємо в їхнє село, шукаємо для них репетиторів, підтримуємо. Так виникла ідея провести літній табір в Ужгороді.

Фото: Facebook/Молодь За Мир

Приїжджаю в село забирати дітей. Всі збуджені, з 7 ранку чекають на дорозі. Окрім тих 16-ти, яких ми можемо взяти, біля автобуса збирається ще 20-30 дітей, які ловлять мене за руки і з таким нестерпним благальним поглядом питають: «А я, а мене берете?». Багатьох з них я знаю по імені, і від цього ще гірше. Підходить жінка:

- Я хотіла спитати… Я помітила, ви завжди лише деяких дітей берете. І я подумала, а як ви вибираєте? Може, ви думаєте, що тільки вони хочуть поїхати? – вона не скаржиться, ніякого невдоволення в голосі, лише покора, щось від відчаю і навіть благання, – то я вирішила сказати, що інші теж хочуть поїхати. Може, ви не знали.

Ми знаємо, що інші хочуть. На екскурсію, на уроки (особливо на уроки! Чекають під дверима хати, де з «обраними» займається репетитор, заглядають у вікна і просять: «Візьміть мене вчитися»). Ми теж хотіли би взяти всіх, тільки поки що для цього не вистачає ресурсів.

Фото: Facebook/Молодь за мир

Здивувати ромських дітей не складно. Не потрібно ламати голову над вишуканою програмою, їх дивує інше: спілкуватися, чистити зуби, спати самим у ліжку. Вони живуть у невеличких хатах і звикли, що сім’я з десяти людей поміщається на двох ліжках. У мами однієї з наших дівчаток перша дитина так і померла – її випадково задушили на такому широкому сімейному ліжку.

Коли діти відчиняють двері своїх кімнат у хостелі, де ми всі разом живемо, вони не відразу наважуються зайти: килими на підлозі, білі стіни, двоповерхові акуратно застелені ліжка, столи, диван – все їх вражає. Шухляди. Кожен обирає собі шухлядку, складає туди щойно отримані речі: зубну щітку, мочалку, гребінець, фломастери, зошит, ручку. І найцінніше – дві пари новеньких трусів. Рожевих, зелених, з динозаврами чи квіточками. Чистих. Хтось приїхав у трусах з величезними дірками – я їх викинула з відчуттям тріумфу (потім, правда, діти шукали їх). Хтось приїхав взагалі без трусів. Один хлопчик був босий – і автобус зупинявся, щоб ми купили йому гумові шльопанці.

Віталік
Фото: Facebook/Молодь За Мир
Віталік

Миємо голови шампунем проти вошей. Дітям ця процедура добре знайома, вони називають шампунь «Барсик» – очевидно, щоб зекономити, їхні батьки купують засіб для собак.

- Ліза, дивись, які красиві будинки. Ти б хотіла в такому жити? – ми гуляємо центром Ужгорода.

- А у такому хіба можна жити? – Ліза дивується.

- Звичайно. От ти будеш вчитися, потім зможеш знайти роботу, заробляти гроші – і зможеш знімати квартиру у такому будинку.

Ліза дивується і мовчить. Вона не знала. Вона не вірить. Я й сама часто питаю себе, чи вірю я у такий сценарій? Треба вірити. Хтось має вірити, хоч хтось.

- Ліза, от ким ти хочеш стати?

Ліза мовчить. Їй 12 років, вона не знає. Їй ніхто не казав, що можна обрати професію і взагалі працювати. Вона знає лише, що має вийти заміж і народжувати дітей. Думає.

- Хочу стати продавцем, бо у них є гроші.

Інша дівчинка, Діана, на це ж запитання відповідає:

Діана
Фото: Facebook/Молодь за мир
Діана

- Не знаю, ким хочу стати. Хочу просто нормально жити. В нормальному будинку. Хочу нормально одягатися, їсти.

14-літній Золтан у літньому таборі вперше, каже:

- Я вас так полюбив, я тепер не зможу без вас жити!

- Як же ж ти раніше жив? – сміюся.

- Я раніше не знав, що можна так, як з вами, і жив, а тепер уже не зможу!

Зрештою, це і є наша ціль – показати їм інше життя, щоб вони уже без нього не змогли.

Фото: Facebook/Молодь за мир

Коли діти засинають, ми збираємося на кухні і згадуємо, якими вони були рік тому. Усі хлопці билися, тікали, кричали, матюкалися, гралися у тюрму. Мало хто міг з ними справитись, а сьогодні вони – улюбленці. В чому секрет? Думаю, діти просто відчули, що хтось приймає їх такими, якими вони є – а це, кажуть психологи, одна з основних потреб людини. Ромські діти не народжуються з панцирем. У них шкіра не товстіша, ніж у інших. Вони не звикають до принижень, їм щоразу боляче.

У Пасхальну ніч перед Києво-Печерською лаврою я зустріла кількох з цих дітей – вони просили милостиню. 13-літній Віталік тікав від мене: йому було соромно. Сьогодні він їсть піцу в центрі Ужгорода і стрибає на батуті, а ще не дає нам спокою: «Давайте будемо ще вчитися, я не хочу спати, я хочу писати, повчіть мене ще».

Яке майбутнє у тебе, Віталік? Останніх півроку ти провів на київському сміттєзвилищі, сортуючи відходи, ваша сім’я так нічого й не заробила і у відчаї повернулась в село. Двоє твоїх старших братів сьогодні не з нами – вони в Харкові на заробітках, збирають капусту. Чи прийме тебе цей світ, які можливості він тобі дасть? Чи не буде до тебе ворожим? Чи так і вважатиме тебе другосортним? Чи збудуться твої мрії, навіть якщо ти ще не наважився їх сформулювати? Я не знаю, любий Віталіку. Але дуже цього хочу.

Фото: Facebook/Молодь за мир

Ольга МакарОльга Макар, журналістка
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram