Ми познайомилися з ромами три роки тому, коли дізналися, що такі поселення є в Києві. Принесли одяг, почали гратися з дітьми, вчитися. Рік тому вперше організували літній табір під Києвом – там було 8 ромських і 9 інших українських дітей. Цього літа ці діти уже не в столиці – їхні сім’ї повернулися додому, на Закарпаття, купили курей і кіз, тепер продають молоко, наводять лад у домівках, відкладають гроші. Ми приїжджаємо в їхнє село, шукаємо для них репетиторів, підтримуємо. Так виникла ідея провести літній табір в Ужгороді.
Приїжджаю в село забирати дітей. Всі збуджені, з 7 ранку чекають на дорозі. Окрім тих 16-ти, яких ми можемо взяти, біля автобуса збирається ще 20-30 дітей, які ловлять мене за руки і з таким нестерпним благальним поглядом питають: «А я, а мене берете?». Багатьох з них я знаю по імені, і від цього ще гірше. Підходить жінка:
- Я хотіла спитати… Я помітила, ви завжди лише деяких дітей берете. І я подумала, а як ви вибираєте? Може, ви думаєте, що тільки вони хочуть поїхати? – вона не скаржиться, ніякого невдоволення в голосі, лише покора, щось від відчаю і навіть благання, – то я вирішила сказати, що інші теж хочуть поїхати. Може, ви не знали.
Ми знаємо, що інші хочуть. На екскурсію, на уроки (особливо на уроки! Чекають під дверима хати, де з «обраними» займається репетитор, заглядають у вікна і просять: «Візьміть мене вчитися»). Ми теж хотіли би взяти всіх, тільки поки що для цього не вистачає ресурсів.
Здивувати ромських дітей не складно. Не потрібно ламати голову над вишуканою програмою, їх дивує інше: спілкуватися, чистити зуби, спати самим у ліжку. Вони живуть у невеличких хатах і звикли, що сім’я з десяти людей поміщається на двох ліжках. У мами однієї з наших дівчаток перша дитина так і померла – її випадково задушили на такому широкому сімейному ліжку.
Коли діти відчиняють двері своїх кімнат у хостелі, де ми всі разом живемо, вони не відразу наважуються зайти: килими на підлозі, білі стіни, двоповерхові акуратно застелені ліжка, столи, диван – все їх вражає. Шухляди. Кожен обирає собі шухлядку, складає туди щойно отримані речі: зубну щітку, мочалку, гребінець, фломастери, зошит, ручку. І найцінніше – дві пари новеньких трусів. Рожевих, зелених, з динозаврами чи квіточками. Чистих. Хтось приїхав у трусах з величезними дірками – я їх викинула з відчуттям тріумфу (потім, правда, діти шукали їх). Хтось приїхав взагалі без трусів. Один хлопчик був босий – і автобус зупинявся, щоб ми купили йому гумові шльопанці.
Миємо голови шампунем проти вошей. Дітям ця процедура добре знайома, вони називають шампунь «Барсик» – очевидно, щоб зекономити, їхні батьки купують засіб для собак.
- Ліза, дивись, які красиві будинки. Ти б хотіла в такому жити? – ми гуляємо центром Ужгорода.
- А у такому хіба можна жити? – Ліза дивується.
- Звичайно. От ти будеш вчитися, потім зможеш знайти роботу, заробляти гроші – і зможеш знімати квартиру у такому будинку.
Ліза дивується і мовчить. Вона не знала. Вона не вірить. Я й сама часто питаю себе, чи вірю я у такий сценарій? Треба вірити. Хтось має вірити, хоч хтось.
- Ліза, от ким ти хочеш стати?
Ліза мовчить. Їй 12 років, вона не знає. Їй ніхто не казав, що можна обрати професію і взагалі працювати. Вона знає лише, що має вийти заміж і народжувати дітей. Думає.
- Хочу стати продавцем, бо у них є гроші.
Інша дівчинка, Діана, на це ж запитання відповідає:
- Не знаю, ким хочу стати. Хочу просто нормально жити. В нормальному будинку. Хочу нормально одягатися, їсти.
14-літній Золтан у літньому таборі вперше, каже:
- Я вас так полюбив, я тепер не зможу без вас жити!
- Як же ж ти раніше жив? – сміюся.
- Я раніше не знав, що можна так, як з вами, і жив, а тепер уже не зможу!
Зрештою, це і є наша ціль – показати їм інше життя, щоб вони уже без нього не змогли.
Коли діти засинають, ми збираємося на кухні і згадуємо, якими вони були рік тому. Усі хлопці билися, тікали, кричали, матюкалися, гралися у тюрму. Мало хто міг з ними справитись, а сьогодні вони – улюбленці. В чому секрет? Думаю, діти просто відчули, що хтось приймає їх такими, якими вони є – а це, кажуть психологи, одна з основних потреб людини. Ромські діти не народжуються з панцирем. У них шкіра не товстіша, ніж у інших. Вони не звикають до принижень, їм щоразу боляче.
У Пасхальну ніч перед Києво-Печерською лаврою я зустріла кількох з цих дітей – вони просили милостиню. 13-літній Віталік тікав від мене: йому було соромно. Сьогодні він їсть піцу в центрі Ужгорода і стрибає на батуті, а ще не дає нам спокою: «Давайте будемо ще вчитися, я не хочу спати, я хочу писати, повчіть мене ще».
Яке майбутнє у тебе, Віталік? Останніх півроку ти провів на київському сміттєзвилищі, сортуючи відходи, ваша сім’я так нічого й не заробила і у відчаї повернулась в село. Двоє твоїх старших братів сьогодні не з нами – вони в Харкові на заробітках, збирають капусту. Чи прийме тебе цей світ, які можливості він тобі дасть? Чи не буде до тебе ворожим? Чи так і вважатиме тебе другосортним? Чи збудуться твої мрії, навіть якщо ти ще не наважився їх сформулювати? Я не знаю, любий Віталіку. Але дуже цього хочу.
