Якими є головні досягнення кардинала Любомира Гузара на чолі УГКЦ?
Владика Любомир став очільником Церкви в період відносної стабільності і, в певному сенсі, розквіту та утвердження. Це унікальний випадок в українській історії, коли Церква займалася не екстенсивною, виключно організаційною чи матеріальною розбудовою, а якісним вдосконаленням своїх структур. Постать Кардинала Любомира є дуже важливою для УГКЦ: він перетворився на певний символ, об’єднуюче начало і для духовенства, і для вірних. Ця харизматичність відчувається багатьма не лише в середовищі УГКЦ, а й у суспільному контексті цілої України і навіть за межами нашої держави.
Підтвердженням цього є результати численних соціологічних досліджень щодо довіри тим чи іншим, в тому числі релігійним діячам. Згідно різноманітних статистичних даних, главі УГКЦ довіряють близько 30 % українців, у той час, як греко-католиками визнають себе в України тільки 7-8 відсотків від усього населення держави. Це дуже промовистий факт! Він означає, що людина об’єктивно за реальними діями, значеннями і впливами переросла межі власної конфесії, власної Церкви, стала фігурою, символом, особистістю, яка зрозуміла, визнана у загальноукраїнському, позаконфесійному контексті.
Чи могли б Ви порівняти постать кардинала Любомира Гузара з очільниками інших українських Церков?
Я б хотів уникнути порівнянь. Доречніше буде описати образ самого владики Гузара, а на цьому фоні значно рельєфніше окресляться й інші головні постаті українського релігійного сьогодення. Кардинал Гузар вирізняється своєю розважливістю, мудрістю і впевненою позицією, що стосується будь-яких питань. Для мене особисто знайомство з Владикою почалося заочно, ще у першій половині 1990-х років, коли в середовищі львівської інтелігенції багато хто говорив, що от під Львовом живе надзвичайно мудрий чернець-студит, який нещодавно приїхав з-за кордону. В той час його хіротонія ще не була підтвердженою у Римі.
До церковного мудреця – монаха Любомира – горнулися представники інтелігенції, його запрошували на всі зустрічі, його духовна харизма та інтелектуальний потенціал відчувалися вже у той час. Слухаючи кожну проповідь чи виступ кардинала Гузара, розумієш, наскільки вибір єпископату УГКЦ 10 років тому був правильним. Мабуть, жоден інший релігійний діяч в Україні, перебуваючи у дуже важкому фізичному стані, при всьому тому не ініціював і не зробив стільки важливого для власної церковної спільноти. Головне, на що наважився владика Гузар, – поміняти місце осідку заради відновлення історичної справедливості щодо своєї Церкви. Це було дуже непросте рішення, яке неоднозначно сприйняли навіть у середовищі УГКЦ, не кажучи, що воно викликало величезний спротив з боку багатьох опонентів. Але владика, незважаючи на всі об’єктивні та суб’єктивні труднощі і дискусійні моменти, пішов на цей крок. І вже сьогодні, з перспективи часу, видно що це було абсолютно справедливе і правильне рішення.
Іншою важливою справою, що реалізується частково з подачі кардинала Гузара, і, в будь-якому випадку, під його офіційним та неофіційним патронатом, є формування модерної ідентичності власної Церкви. Беручи до уваги те, що УГКЦ має як прозахідне, так і просхідне крило, дуже непросто знайти консенсус, який сприйняла б абсолютна більшість вірних. У цьому відношенні є не тільки якісь сучасні моменти, які впливають на формування ідентичності, а й дуже складні історичні питання.
Владика Гузар зміг запропонувати та майже консенсусно втілювати у життя очевидний рух у так званому східному напрямі. Підтвердженням цього є відверта просхідна ідентичність, яка саме у часи керівництва УГКЦ владикою Любомиром стала де-факто домінуючою у Церкві. Це стало очевидним на всіх рівнях і у всіх вимірах – догматичному, ідеологічному, практично-урядовому, світоглядному тощо. Хоч цей рух і викликає певні проблеми, але можемо констатувати його успішне просування і далі. До речі, мабуть, саме тому виникли протягом останніх десяти років певні локальні, дуже незначні опозиційні рухи у середовищі УГКЦ як реакція маргінальних груп, які розуміють, що навряд чи зможуть протиставити щось адекватне, потужне, універсальне тому ідеологічному трендові, який втілює і власною особою репрезентує Владика Гузар.
Стиль діяльності кардинала Гузара показують його як східного чи західного ієрарха?
Однозначно, що владика Гузар не є «східним» управителем тоталітарного типу, але, напевно, і не є «західним», з яким асоціюється єзуїтська витонченість і холоднокровність. Він є філософом на єпископському престолі, який з висоти свого становища оцінює ситуацію і максимально справедливо, врівноважено відповідає на виклики часу.
Чи є в УГКЦ особа, яка може його адекватно змінити на послу глави Церкви?
Думаю, що кожна церковна спільнота хотіла б мати такого ієрарха, яким був, наприклад, митрополит Андрей Шептицький: і стратег, і меценат, і постать, яка зробила поворот у церковній історії УГКЦ, яка дала імпульс, завдяки якому Церква другорядного етносу перетворилася на один з визначальних чинників, що сформували його модерну, сучасну ідентичність. Промисел Божий мусить бути і є в усьому. Так само в УГКЦ є багато цікавих людей: хтось з точки зору організаційних здібностей, хтось із визначним інтелектуальним потенціалом, інший – винятковий теолог.
Багато є й таких, чиє становище, тобто позиція, яку обіймає людина в даний час (єпархіальний адміністратор чи адміністратор храму), не дозволяє розвинути до кінця усі таланти, які можуть себе вповні проявити за інших обставинах. В УГКЦ є дуже добрий потенціал – поєднання глибокої віри, яка перейшла спадково у середовищі, що було відшліфоване і загартоване роками переслідувань, до якого додалася дуже добра освіченість західного світу! Це те поєднання, якого не має жодна інша Церква в Україні. Наприклад, в Римо-Католицькій Церкві – це освіченість у середовищі духівництва. Натомість у православних богослов’я тільки починає відроджуватися – і це є проблемою. А УГКЦ має необхідний авторитет, має всі необхідні складові – освіта, віра, традиція. Отже, навіть у цьому контексті УГКЦ має великий вибір кандидатів.