По-друге, Європейський Суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Колесник проти України», в якому зазначається, що засуджений до 14 років за вбивство та пограбування громадянин не отримав справедливого суду в Україні. По-третє, Венеціанська комісія розкритикувала український законопроект «Про прокуратуру». Ці факти породжують надії на те, що пошук справедливості перестає в нас бути примарою.
Долю міліціонерів, які підозрюються у вбивстві 52-річного мешканця міста Сокаль Львівської області Романа Стасюка, буде вирішувати суд. За даними газети «Високий замок», у ніч з 31 грудня на 1 січня 2008 року Стасюк був затриманий міліцією. Наступного ранку до матері Романа прийшов міліціонер і повідомив, що її син помер. В акті про смерть, який підписав експерт місцевого моргу, зазначалося, що Стасюк помер від серцевого нападу. Та після газетної публікації тіло відправили на експертизу до обласного центру, і там було встановлено, що Роман Стасюк помер від перелому ребер, тупих травм та больового шоку. Тобто людину замордували.
Дуже показово, що цю справу передали з місцевої Сокальської прокуратури до Червоноградської, оскільки сокальські наглядачі за законом ніяк не могли виявити винних. І це не дивина, адже прокуратура зазвичай не викриває свавілля міліції, а покриває тортури затриманих або навіть сама бере в них участь. Тобто рука руку миє. Тож довелося перекинути справу до іншого району. Я ризикну припустити – не тому, що в Червонограді прокуратура чесніша, а просто вона не так близько до сокальської міліції і тому не пов’язана з нею корупційними стосунками. Тож і мусила провести об’єктивне розслідування.
Щоправда, розгляд справи у суді аж ніяк не є запорукою встановлення справедливості. Надто часто суди заплющують очі на відверті фальсифікації доказів і некритично затверджують запропонований слідством обвинувальний висновок. Тим часом відомо, що саме з допомогою тортур слідство вибиває зізнання у злочинах. Засудженим несправедливо громадянам лишається або змиритися, або шукати справедливості у Європейському Суді з прав людини. Все частіше держава Україна програє такі суди.
Історія з громадянином Колесником, якого в лютому 2001-го засудили до 14 років за вбивство і пограбування, – типова. Верховний Суд України залишив вирок у силі. Засуджений твердив, що слідство примусило його зізнатися у вбивстві, якого він не коїв. Як саме його примушували, преса не повідомляє, але можна припустити, що аж ніяк не тільки словесними умовляннями, а й застосовуванням «серйозніших» аргументів у вигляді фізичного впливу. Тим часом Європейський Суд з прав людини визнав аргументи українця переконливими і тепер держава Україна муситиме переглядати справу. Біда лише в тому, що чоловік з часу затримання уже відсидів десять років. Ну і, звісно, компенсацію за багатолітню несправедливість платитимуть не ті, хто її допустив, а ми з вами, себто гроші виплачуватимуться з державного бюджету.
Багато «діячів» хотіли б подібну ситуацію в нашій країні законсервувати. Зокрема, пропонується ухвалити законопроект «Про прокуратуру», в якому фактично наявна спроба зберегти нинішнє становище цього органу, яке нам майже без змін дісталося у спадщину від СРСР – у сьогоднішньому вигляді наша прокуратура є однією з ланок механізму, за допомогою якого за ґратами опиняється невинна людина. Але авторитетна Венеціанська комісія розкритикувала цей документ, зазначивши: «У разі ухвалення цього законопроекту прокуратура залишиться дуже потужним і надмірно централізованим інститутом, функції якого будуть значно ширшими за функції прокурорів у демократичному суспільстві».
Ці три події додають оптимізму і можуть свідчити про те, що крапля за краплею ті зусилля, які вкладали українські захисники прав людини у чашу боротьби за ці права, таки приносять свої результати.