В мене наразі є багато часу думати про Україну. Намагатися осмислити власний досвід. Поцікавитись, що думали і думають про неї інші. І я все більше схиляюсь до думки, що засаднича проблема української державності – відчуження посполитих від влади. Ми вже майже 30 років обираємо можновладців на більш-менш вільних і чесних виборах, але ніяк не можемо психологічно сприйняти, що влада – це «плоть від плоті» українського народу, ніяк не відчуємо себе власниками держави Україна. Таке враження, що над нами досі тяжіє гріх наших далеких предків, які – як говорить «Повість временних літ», сказали варягам: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть по княжити і володіти нами».
Ми досі відчуваємо владу такими собі варягами, без яких не буде порядку в нашій землі, але які лише неминуче зло, ментальні чужинці, які служать своїм власним інтересам і яким ми змушені платити данину. Ми не готові брати на себе відповідальність за наших обранців. Ми не наймаємо їх урядувати і не делегуємо їх у владу – ми приносимо їх владі в жертву. Заздалегідь знаючи, що влада перетворить їх на ґолумів. Тому максимум через рік після обрання ми їх вже ненавидимо і воліємо обрати інших. Саме ця психологічна прірва, що відділяє український люд від української влади, народила мрію про «слуг народу», про своїх-своїсіньких хлопців-дівчат зі спального району, які плоть ві плоті "простих українців". Але й ця "егалітарна революція" стає черговим розчаруванням: на наших очах «слуги народу» перетворюються з смеаголів на ґолумів.
Наша засаднича проблема в тому, що замість вчитися само-врядувати, ми сподіваємось на нових і нових варягів. Які на наших очах перетворюються на нових і нових ґолумів. Ми досі залишаємось ментальною колонією, яка шукає доброго урядника замість змагатися за ефективне само-врядування. Народ, не готовий брати на себе відповідальність за свою долю, завжди шукатиме варягів і мріятиме про «бацьку». І щоразу гірко розчаровуватиметься в них.
На відміну від абсолютної більшості європейських націй, ми радикально егалітарна країна. Попри наявність культурної та решток наукової і професійних еліт, ми так і не спромоглися створили справжню політичну аристократію. Замість партій на українських теренах сформувались банди політичних браконьєрів, які полюють на національні активи, а не служать інтересам нації. Так склалося, що після 300 років бездержавності в нас за 30 років незалежності не виросли ані вашингтони, ані де голлі, ані черчелі, ані лі куан ю. Втім егалітарний не означає приречений на зубожіння.
Приблизно половина американських штатів практикує радикальні форми прямої демократії, за якої посполиті, а не політичні еліти є справжніми можновладцями. Громадяни в цих штатах ухвалюють і змінюють конституції, скасовують і відновлюють смертну кару, запроваджують і обмежують податки, дозволяють і забороняють урядам позичати, обмежують кількість каденцій, які депутати можуть працювати в парламенті, визначають системи охорони здоров’я та соціального захисту, вирішують, чи можуть одностатеві пари брати шлюб та утворювати сім’ю чи ні.
Традиція прямого урядування на рівні штатів з’явилась лише на межі 19 та 20 століть – батьки-засновники США були переконаними опонентами прямої демократії. Але коли народ відчув, що політики стали служити монополіям та групам впливу більше ніж людям, він спромігся повернути владу собі. Відтоді у 24 штатах, які на конституційному рівні закріпили за народом право не тільки на законодавчу ініціативу, а й на ухвалення «народних законопроектів» на референдумі в обхід парламенту, близько 2600 ініціативних законопроектів було винесено на референдум. З них виборці підтримали більше тисячі – 41%. Лідером у практикуванні прямої демократії є Каліфорнія, яка від 1911 року, коли право на народну ініціативу було закріплено в конституції штату, 371 раз шляхом прямого всенародного голосування вирішувала долю «народних законопроектів». Та сама Каліфорнія, де знаходяться офіси найбільш технологічних компаній світу. І два університети з провідної десятки світових лідерів. Безпрецедентний «розгул» прямої демократії не вбив штат і не довів його до банкрутства – радше навпаки: перетворив Каліфорнію на одне з найпривабливіших місць на земній кулі…
Я не фанат прямої демократії. Десь вона працює добре. Десь її використовують популісти, які мріють стати диктаторами. Приміром, США, Німеччина, Індія, Японія та Ізраїль ніколи не проводили національні референдуми. В Швейцарії навпаки, референдуми відбуваються в середньому чотири рази на рік. Загалом Європа – абсолютний чемпіон за застосуванням інструментів прямої демократії: станом на травень 2018 року 1059 національних референдумів відбулось саме в Європі, 191 – в Африці, 189 – в Азії, 181 – у Новому Світі і 115 в Океанії.
Але наразі не про цифри. Про те, що пряма демократія – чудова школа само-врядування. Не подобається, що коїть влада, наприклад, у сфері земельної реформи – розробляй альтернативний законопроект, збирай підписи і винось питання на всенародний референдум. Це правда, що люди не завжди ухвалюють правильні рішення. Але парламент також. Втім коли громадянин бере безпосередню участь в урядуванні, він політично дорослішає. Бо можновладці можуть зрадити виборця і з «президента миру» раптом перетворитися на «президента війни», з «лібертаріанців» конвертуватися на «соціалістів». Але коли виборець не просто голосує на референдумі «так» чи «ні», а може запропонувати свій альтернативний розв’язок важливих суспільних питань і домогтися його винесення на референдум, може переграти парламент у конкурентному змаганні ідей, йому нема на кого нарікати, окрім як на самого себе.
До речі, дослідження впливу великих корпорацій на процес законотворення (прямого і парламентського) переконливо довели, що товстосумам набагато легше купувати політиків, аніж народ. У більшості випадків корпорації фінансують компанії, спрямовані проти народних ініціатив. Що не заважає народу, приміром, збільшувати оподаткування тютюнових компаній чи оподатковувати телекомунікаційних гігантів.
Світовий тренд свідчить, що кількість питань, які народ вирішує безпосередньо, а не через своїх представників у представницьких органах різного рівня стрімко зростає: якщо впродовж 1950-79 років відбулось лише 362 загальнонаціональних референдуми, то у 1980-2009 – вже більше 900.
Повторюсь, важко передбачити, як в Україні запрацює пряма демократія (чи якщо завгодно, пряме народовладдя). Але те, що пряме народовладдя може і має стати дієвими ліками проти нашого політичного інфантилізму та спокуси шукати нових і нових варягів, я певен.
Повертаючись до початку цього допису, погоджусь, що немає сенсу починати серйозну розмову про нову конституцію доти, доки ми не навчимось чи бодай не почнемо щиро прагнути само-врядувати. Бо конституція - це про засадничі правила самоврядування нашої політії, а не про те, де знайти "добрих варягів"...