Насправді у цій здавалось би банальній справі про поновлення прав особи, яка постраждала в результаті незаконного звільнення як у краплі води відбилась уся трагедія руйнації українського конституціоналізму. Коли телефонне право та судовий сервілізм, наче рак кісток, знищили саме розуміння конституційного права. Ми не просто розучились жити за Конституцією (насправді ніколи так і не навчились) – ми розучились навіть правильно думати про неї. Судді ОАКС навіть не зрозуміли, що їхнє рішення у справі Шевчука – це не про відновлення порушених трудових прав конкретної особи. Це про руйнування самих підвалин конституційного ладу.
Аби не здавалось, що автор згущає фарби, дозволю собі невеличкий екскурс в теорію права та засади конституціоналізму. Насамперед пригадаємо, що таке rule of law, яке в нас прийнято перекладати як «верховенство права». Якщо залишити за дужками усі модні сучасні інтерпретації, які обертаються навколо прав людини (rights – not law!), то у своїй основі rule of law означає ні що інше, як правління через ухвалення нормативно-правових актів, які наперед визначають прийнятні та неприйнятні моделі людської поведінки. Правила можуть бути змістовно чудовими, а можуть бути жахливими, та в будь-якому разі rule of law краще за свавілля, оскільки дає людині можливість передбачати (правові) наслідки своїх дій (іноді – незалежних від її дій факторів, як от походження, громадянство, хвороби тощо). Альтернатива rule of law – свавілля, коли підлеглий має вгадувати примхи свого начальника-суверена і не може наперед прогнозувати наслідки своїх дій. Отже, право краще за свавілля насамперед через можливість раціонально прогнозувати, а отже й планувати своє життя.
Тепер подивимось на саму ідею конституції, яка за означенням є «верховним правом», ‘supreme law of the land’. Конституція, на відміну від законодавчих актів, є актом установчої влади, який засновує (чи легітимізує наявні) державні інституції та наділяє їх конкретними повноваженнями. Тому з точки зору конституційної доктрини завжди проблемно, коли конституцію ухвалює парламент, а не народ на референдумі чи спеціально скликана конституанта, оскільки в такий спосіб парламент наче сам себе засновує/легітимізує і наділяє певною компетенцією (одна з причин, чому в Об’єднаному Королівстві – класичній країні парламентського суверенітету – досі немає писаної конституції). Іншими словами, конституція – це основний інструмент суверена-деміурга (в сучасному світі – як правило, народу), яким він створює основні державні органи та наділяє їх владними повноваженнями.
Але з конституцією, яку ми можемо розглядати як певний правовий каркас суспільного устрою, є одна засаднича проблема. Як і будь-який текст, текст основного закону може бути інтерпретований по-різному, навіть якщо він є зразком чіткості, ясності та однозначності. Звичайно, кожен державний орган, кожен посадовець і навіть кожен громадянин час від час свідомо чи несвідомо тлумачить основний закон, коли, наприклад, намагається зрозуміти свої права та обов’язки перед державою. Але часто-густо різні приватні особи, посадовці та інституції по-різному тлумачать норми конституції. І це нормально: основний закон не може бути максимально докладною однозначною інструкцією на всі випадки життя. Тоді, аби уникнути правового хаосу через множинність тлумачень, виникає потреба у «верховному конституційному жерці», який покликаний встановлювати остаточний сенс конституції. В США таким «конституційним жерцем» є Верховний суд, в Німеччині – Федеральний конституційний суд, у Франції – Конституційна рада, а в Фінляндії – власне фінський парламент. Іноді рішення такого «конституційного жерця» справді жахливі за змістом, як приміром у справі Dred Scott v. Sandford, в якому Верховний суд США постановив, що чорношкірі американці ніколи не були, не є і не будуть громадянами, а отже не можуть претендувати на права та привілеї, які конституція гарантує громадянам федерації. Це рішення стало одним з чинників, що спровокували громадянську війну в США. Але це не заважає американцям вірити, що навіть антигуманна за змістом правова визначеність краща за її повну відсутність.
Отже, і верховенство права і верховенство конституції як основного закону мають служити насамперед правовій визначеності. Винайдене в США конституційне ревю, тобто перевірка законодавчих актів на відповідність конституції, також вписується в цю логіку. Законів багато – конституція одна. Саме тому вона відіграє функцію ‘mètre étalon’ для законодавця. І застосовує цей ‘mètre étalon’ саме орган конституційної юрисдикції, будь то верховний суд, конституційний суд чи конституційна рада.
Принцип правової визначеності ще за часів Римської імперії «народив» доктрину res judicata – остаточності судових рішень. На сьогодні ця доктрина передбачає, що в судовій системі має бути певний суд, який ухвалює рішення у справі, що не підлягає перегляду. Як правило, це або верховні або касаційні суди, іноді - апеляційний. Знову ж таки, їхнє рішення не завжди буває справедливим (на жаль, скрізь у світі трапляються несправедливі присуди), але саме остаточність судового рішення дозволяє сторонам у справі перегорнути сторінку і йти далі, а не сторонам – дізнатись думку високого суду про тлумачення тих чи тих правових норм і моделювати свої подальшу поведінку відповідно до цього.
Якщо йдеться про Конституцію, то принцип верховенства конституції, правової визначеності та доктрина res judicata – це raison d'être самого існування органів конституційної юрисдикції, незалежно від їхньої назви. Аби правова система зберігала свою кристалічну решітку – внутрішню цілісність та гієрархічність, має бути інституція, яка ставить крапку у суперечках не тільки щодо конституційності законодавчих актів, а й делімітації повноважень між владними органами. Аби було зрозуміліше, що саме я маю на увазі, наведу конкретний дуже свіжий приклад: адміністрація Трампа відмовилась співпрацювати з Конгресом у справі імпічменту і надавати Палаті представників затребувані документи. Аби уникнути лобового зіткнення між парламентом і президентом, що стане національною катастрофою, має існувати орган, який авторитетно вирішить, чи конституційні дії Трампа чи ні.
Після такого вступу, дозвольте перейти до аналізу власне «справи Шевчука». Насамперед запитаємо себе, чи це була суто адміністративна справа, як без жодних вагань вирішив Окружний адміністративний суд міста Києва? Нагадаю, що в апеляційній інстанції КСУ наполягав саме на відсутності у судів загальної юрисдикції повноважень приймати до розгляду позови, що оскаржують акти КСУ. Тобто перш ніж розглядати справу по суті, слід було вирішити питання про делімітацію владних повноважень між судами різних юрисдикцій, про яку я писав вище. А компетенція визначати компетенцію (відома в юридичній науці як доктрина kompetenz-kompetenz) однозначно у юрисдикції Конституційного суду України.
Нагадаю, що ані Конституція України, ані Закон України «Про Конституційний суд України» не передбачають можливості оскарження актів КСУ. Ба більше, ціла низка норм говорить про остаточність його рішень, висновків та ухвал. Йдемо далі. Ухвалу про звільнення Шевчука з посади судді КСУ суд приймав, як і передбачено в законі, не менш ніж 2/3 голосів від його загального складу, тобто мінімум 12 колег проголосували за звільнення Шевчука. Занотуємо цю цифру. Водночас для тлумачення Конституції чи визнання закону неконституційним достатньо голосів 10 суддів. Якщо в Конституції загалом є хоч якась логіка, то рішення яке ухвалює щонайменше 12 суддів не може бути менш важливим за рішення, для прийняття якого достатньо 10 голосів. Хіба не так?
Подивимось з іншого боку. Стаття 147 Конституції України декларує, що «діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов’язковості ухвалених ним рішень i висновків». Незалежність суду гарантується цілою низкою статей у профільному законі: гарантіями незалежності та недоторканості суддів КСУ (ст. 24), фінансової незалежності суду (ст. 48) та суддівським самоврядуванням суддів КСУ. Аби забезпечити справжню незалежність «остаточного арбітра» у конституційних справах зміни до Конституції України 2016 року обмежили вплив інших гілок влади (включаючи судову) на діяльність КСУ: якщо раніше суддю КСУ міг звільнити «орган, що його обрав або призначив» (ст. 23 Закону «Про Конституційний суд України» 1996 року), то з часу набрання чинності змінами до Конституції ця ключова компетенція перейшла до самого суду. І це було правильне рішення. Якщо вже вирішили, що остаточним конституційним арбітром в Україні буде КСУ, слід максимально убезпечити його від впливів інших державних інституцій.
Наважусь стверджувати, що правова визначеність, яка включає в себе верховенство конституції та доктрину res judicata (остаточність судового рішення на певному етапі судового розгляду), важливіша за справедливість окремо взятого рішення. Як існування правил дорожнього руху важливіше за той прикрий факт, що іноді за конкретну аварію карають не її винуватця.
Що ж зробив Київський окружний адміністративний суд своїм рішенням про поновлення на посаді Шевчука? По-перше, він відкрив скриньку Пандори оскарження актів КСУ. Якщо цей прецедент «прокатить», наші креативні лоєри знайдуть тисячу і одну причину переглядати в кишенькових районних судах приписи єдиного органу конституційної юрисдикції. По-друге, КОАС зазіхнув на монополію КСУ у тлумаченні Основного закону. Тепер кожен баришевський райсуд вирішуватиме на власний розсуд межі власної юрисдикції: що він має чого не має права робити. По-третє, своїм рішенням КОАС поставив КСУ перед питанням, яке не має правового розв’язку: що робити з нині чинним Головою Тупицьким? Ані Конституція, ані Закон України «Про Конституційний суд України», ані Регламент КСУ не місять відповіді на це питання, що вочевидь імпліцитно передбачає, що конституєдавець, як і законодавець, не вважали, що така ситуація може виникнути. Тобто визнавши протиправними дії КСУ зі звільнення Шевчука, адміністративний суд воднораз визнав незаконним призначення Тупицького на посаду очільника конституційного суду, оскільки здоровий глузд підказує, що в одного суду не може бути одночасно два голови. Відповідно, він також визнав незаконним призначення Головатого заступником Голови КСУ – посаду, яку звільнив Тупицький. Причому, якщо слідувати логіці КОАС, то звільнити Тупицького з посади Голови КСУ без його бажання неможливо, навіть якщо за це проголосує 2/3 суддів КСУ. Ефект доміно в дії…
Фактично виконання рішення Київського окружного адміністративного суду щодо поновлення Шевчука на посадах судді та голови КСУ зруйнує всю логіку існування цієї інституції. Бо Конституційний суд в Україні відверто слабкий і часто-густо його рішення викликають навіть не здивування – співчуття щодо їхньої інтелектуальної імпотентності. Але він принаймні як вмів ставив крапку у таких контроверсійних питаннях як дострокові вибори до ВРУ цього року чи переформатування парламентської коаліції в березні 2010 року. Конституційні кризи завершувались непереконливими, проте остаточними рішеннями КСУ.
Тепер, коли склад Конституційного суду можна корегувати через надзвичайно чуйний владних віянь Київський окружний адміністративний суд, руйнується остання та найглибша підстава для існування КСУ як такого. Він втрачає монополію на остаточність рішень щодо тлумачення Конституції, зокрема щодо делімітації владних повноважень державних інституцій. Внаслідок цього і так хаотична та розхристана українська судова система остаточно феодалізується.
Колись Голова Верховного суду США Чарльз Еванс Хьюз сказав: «Конституція – це те, що говорять про неї судді». На щастя, для суддів Верховного суду США в американській англійській є спеціальний термін ‘Justice’, на відміну від решти представників суддівського корпусу, яких називають просто ‘judge’. Хьюз використав у своєму афоризмі саме перший термін, натякаючи, що Верховний суд США – монопольний і остаточний тлумач основного закону. В Україні ми ризикуємо увійти в ситуацію повного правового хаосу, коли, перефразовуючи Justice Hughes, «конституція означатиме те, що про неї думатимуть судді кожного окремого суду».
В ситуації правового нігілізму, відсутності конституційної культури та вже традиційної недовіри українців до судової системи (баланс довіри/недовіри за останніми опитуваннями Центру Разумкова мінус (!) 55,8% за повної довіри лише у 1%) за суперпопулярного президента та повністю підконтрольної йому парламентської більшості – це прямий шлях або до диктатури або/і до нового майдану. Бо чим більше хаосу в судах, які за означенням мають упорядковувати та унормовувати життя, тим більший запит на сильну руку, яка «прийде – порядок наведе».
І бог би з ним з КОАС, який традиційно цифри цікавлять більше за тексти. Конституція не їхня пристрасть: там для суддів з Лесі Українки, 26 справді забагато тексту і замало цифр. Мене дивує поведінка справді одного з провідних українських конституціоналістів проф. Шевчука. В його випадку відому кожному юристу латинську максиму “Fiat justitia et pereat mundus” можна перефразувати як «нехай здійсниться правосуддя і загине конституційний суд». Найвідоміший очільник Верховного суду США і напевно один з наймудріших суддів за всю історію людства Джон Маршалл у справі Marbury v. Madison зробив з точністю до навпаки: пожертвував справедливістю, аби досягнути стратегічної мети – застовпити за судом право перевіряти закони на відповідність конституції. Причому в спосіб, який президент Джефферсон ніяк не міг оскаржити, скасувати чи проігнорувати.
На жаль, ані з Вашингтонами, ані з Маршаллами Україні хронічно не таланить…