З позитива у сьогоднішньому кіпрському рішенні є таке. У першому ж параграфі згадується автокефалія Церкви України – без лапок і приставок т.зв. На грецькій церковно-дипломатичній мові це звучить як серйозний крок у сторону визнання. Звичайно, це визнання не буде повним без поминання предстоятеля цієї Церкви за літургією. Тим не менш, перший суттєвий крок у цьому напрямку зроблено. У кіпрському документі підтверджується ще одна підстава для української автокефалії: “Кожен народ має право разом із набуттям національної незалежності шукати для себе і церковної автокефалії".
Більшу частину документа складає критика спільних дій і рішень РПЦ і УПЦ МП (хоча самі ці церкви не називаються, але документ однозначно говорить саме про їх рішення) щодо загальноправославної єдності, а саме: 1) односторонні спроби зірвати Всеправославний собор під надуманими приводами відсутності консенсуса (нагадаю, що УПЦ МП виступила більш вигадливим критиком собора, ніж навіть РПЦ); 2) намагання використовувати Євхаристію та поминання інших Предстоятелів задля загальноправославного шантажа. Кіпрський синод підкреслює абсурдність цих рішень, ставлячи риторичне запитання: "Чи може таке бути, щоби одним церковним наказом можна було припинити дію Святого Духа у храмах під юрисдикцією іншої Церкви?” Кіпрська Церква чітко і правильно попереджає з цього приводу: “Божественна Євхаристія, через яку народ отримує освячення, має залишатися за межами церковних суперечок.” Керівництво УПЦ МП часто апелює до смирення. Ось що з цього приводу говорить Кіпрська Церква: "Припинення поминання Предстоятеля іншої Церкви, через будь-яку адміністративну чи юрисдикційну причину, не свідчить про православну чесноту смирення."
В останніх параграфах кіпрського документа йдеться конкретно про ПЦУ. З одного боку, визнається, що наміром Вселенського Патріархату у даруванні автокефалії Церкві в Україні (у документі ця назва використовується паралельно із назвою Церква України) було примирення і досягнення церковної єдності. Тобто не папізм, не рука держдепа і інші нісенітниці, які розганяються засобами масової церковної пропаганди. З іншого боку, зазначається, що ця мета ще не досягнута. Кіпрська Церква пропонує визначити випробувальний період для українських церков, щоб вони могли зблизитися одна з одною. Якщо у цей період зближення не відбудеться, тоді пропонується, щоб Вселенській патріарх скликав загальноправославний форум: собор або синаксис предстоятелів. Зазначається, що це має бути виключно ініціатива Константинополя як першої Церкви.
У синодальному рішенні піднімається ще два питання: одне реальне, а інше, на мою думку, надумане. Реальне – це визнання заднім числом хіротоній, здійснених у розколі. З одного боку, документ підтверджує право Константинополя розглядати апеляції від інших церков, як це було у випадку бувшого митрополита Київського Філарета. Але з іншого боку, ставиться під сумнів визнання оптом хіротоній, здійснених цими особами під час їх перебування у розколі. Пряма цитата з документа: “Всі ми православні приймали заборону і анафеми проти деяких осіб, які відігравали ключову роль в українській кризі”. Я раніше неодноразово писав, що визнання заднім числом усіх хіротоній буде найголовнішою перепоною у рецепції нової Церкви. Кіпрська Церква саме про це й говорить.
Надумане ж питання міститься у передостанньому параграфі синодального рішення. Тут йдеться про “чутливість російського народа” щодо місця хрещення “його прародичів”. Кіпрська Церква закликає Вселенський патріархат “подбати про закріплення його [народа] певної відносної юрисдикції там”. Кіпрська Церква не пропонує жодної конкретної форми “закріплення юрисдикції”. Єдиний намір за цією незрозумілою ініціативою – надіслати позитивний сигнал Москві. Але одночасно реалізацію цієї ідеї Кіпр покладає на Константинополь, тобто робить її практично нездійсненою.
У підсумку можна сказати, що однозначний сигнал надіслано і Православній Церкві України. Тональність і лексика Кіпрської заяви загалом позитивна щодо ПЦУ. Її готові будуть повністю визнати, якщо вона продемонструє не лише на словах, але й на ділі готовність до співпраці і діалогу з іншими церковними групами в Україні. Спроби будь-якої групи всередині ПЦУ встановити монополію або приватизувати процес консолідації Православ’я в Україні контрпродуктивні і шкодять ПЦУ як всередині, так і назовні – з точки зору її визнання іншими Церквами. Власне, найбільший ворог ПЦУ – це ті, хто в ній тягне ковдру на себе, бо це аж ніяк не допомагає консолідації українського Православ’я. А Православні Церкви готові виділяти на консолідацію лише обмежений час. Якщо ПЦУ в нього не вкладеться, тоді можуть бути запущені інші механізми рецепції ПЦУ – більш болючі для неї. Годинник цокає.